На квітнику перед великим супермаркетом цвітуть пишні, схожі на мініатюрні сонечка, чорнобривці, різнобарвні айстри і запашний чебрець. А центральною алеєю, поряд з тим же супермаркетом, ходить хлопець у яскравому костюмі метелика і роздає перехожим рекламні буклети. Незважаючи на осінь, на обличчі Юрка виграє весняна посмішка, яка підбадьорює, заряджає позитивним настроєм на цілий день.
- З нього вийде чудовий вчитель, - виграючи не менш щасливою посмішкою, розповідала подругам Серафима Олександрівна, колишня вчителька і вдова військового, старіюча поважна дама, одна з тих, при зустрічі з якими хочеться вклонитися і говорити пошепки. – Мого Юрка запросили викладати історію в нашому коледжі. Ви тільки уявіть! Він зуміє перевершити навіть свою матір. Збудує кращу кар’єру! От побачите!
Подруги Серафими Олександрівни охоче кивають. Ніхто не наважується сказати їй правду. Містечко, в якому має честь мешкати вельмишановна пані, настільки маленьке, що часто губиться на карті. Таємницю тут надовго не приховаєш, і Серафима Олександрівна, певно, єдина, яка ще нічого не знає.
Мати Юрка свято вірила, що їй відомо, як краще. Все мало бути так, як вирішила вона, по-іншому – ніяк. І з єдиним сином жіночка поводилася за відповідною схемою. В дитинстві вибирала йому не тільки іграшки та одяг, але й друзів. А коли хлопчик виріс, «порадила» вступити до педінституту.
Юрко, на відміну від всезнаючої і спритної Серафими Олександрівни, мав м’який, стриманий характер. Він боявся розчарувати матір, але й підкорятися у всьому не міг. Не тому, що не хотів. Просто не виходило…
Завершивши університет, хлопець, дослухавшись материної поради, пішов працювати вчителем історії. І не куди-небудь, а до коледжу - найпрестижнішого в їхньому містечку навчального закладу. Серафима Олександрівна пророкувала сину блискучу кар’єру, але вищі сили, певно, проґавили її молитви. Через місяць керівництво коледжу «попросило» Юрка звільнити робоче місце.
Ні, він не змарнував студентські роки і був непоганим спеціалістом. Але дисципліна на його уроках була далекою від ідеалу. Діти - хороші психологи. Вони відразу розкусили тихого і невпевненого в собі вчителя. Розкусили, і сіли йому на шию.
Юрко не розповів матері, що втратив роботу. Проте він швидко підшукав іншу…
Ніхто не знав, що привабило молодого дипломованого спеціаліста у роботі промоутера. Можливо, згадалася давня таємна мрія про акторську кар’єру. Але, одягаючи костюм метелика, він і сам змінювався, розквітав, розправляв крильця, наче ця яскрава комашка.
Зустріч, яка вивела Серафиму Олександрівну із солодкої невідомості, сталася, як і більшість подібних зустрічей, цілком випадково. Вийшовши одного ранку із супермаркету і піднявши голову, вона раптом побачила перед собою обличчя сина і його «дивовижне» вбрання.
Ох і галасу було! Забувши своє улюблене: «Що скажуть люди?», вона не соромилась у виразах, звинувачуючи Юрка у всіх смертних гріхах, додавши до загально відомих ще кілька абсолютно нових. А потім, розрядивши обойму свого гніву, швидко пішла геть. Юрко – за нею. Кумедне було видовище: жінка тікає від велетенського метелика.
Усі були впевнені, що Серафима поверне сина назад до коледжу або підшукає йому не менш гідну роботу. Але наступного ранку хлопець знову роздавав буклети біля супермаркету. І, відмахавши крильцями відведені йому вісім годин, пішов не у сторону Річкового провулку, де знаходився їхній з матір’ю затишний будиночок, а у зовсім іншому напрямку.
- Захотілося йому свободи, - бідкалася подругам Серафима Олександрівна. – Ну нічого! Награється у свою свободу і прибіжить. Куди ж він без мене?
Кожного разу ці слова з її вуст лунали все менш переконливо, і вона жадібно вдивлялася в обличчя знайомих, шукаючи там підтвердження своєї правоти.
Мовчазна війна між матір’ю і сином тривала трохи більше місяця. В один із теплих жовтневих вечорів Серафима Олександрівна з’явилася біля супермаркету. Покружляла туди-сюди, обійшла приміщення, здалеку поглядаючи на сина. Потім наблизилась, взяла з його рук рекламну листівку.
Коли надворі стемніло і на допомогу яскравим, але далеким зіркам прийшли вуличні ліхтарі, вони довго сиділи на лавочці і розмовляли. Нажаль, ніхто не чув, про що саме, проте через кілька днів Серафиму Олександрівну під ручку з Юрком бачили коло воріт театрального училища.
Відтоді у погляді метелика Юрка щось змінилося. Він зустрічає перехожих ширшою, щасливішою посмішкою, а після роботи знову йде у напрямку Річкового провулку.
По-новому сяє і посмішка на обличчі Серафими Олександрівни. А, перестрівши у місті когось зі своїх знайомих, вона з колишніми гордощами говорить:
- Колись мій син стане відомим актором. От побачите!
