Знову араби, знову ці латинські мелодії й Алекс біля неї.Я хочу розбити тут всі стіни.Хочу задушити ді-джея.Підходжу до Алекса і кажу, що хочу поговорити з ним.Виходимо - і знову під місячним сяйвом.Він каже, що вона сама цього хотіла.Я кажу, що мені боляче від того.Алекс вибачається і знизує плечима.Хитрий піжон із зовнішністю латиноса.А що робити далі цієї незрозумілої ночі?То ж виходжу за територію клубу і йду собі вулицею.Недалеко київський вокзал.Але мені не туди.Раптом до мене підходить якийсь обшарпаний незнайомець.І каже, що таксист.І що заборгував купу грошей комусь.Починає лаяти неведимих рекетирів, яким завтра має віддати шістсот долярів за щось, бо вони його замочать. А мені якось млосно, куди ж він хилить?І тут він питає, чи не міг я би позичити десятку, щоб врятувати його від смерті.А я кажу, що простий студент і просто прийшов в клуб веселитися.Але він дуже настійливий.Окей, я дістаю йому п’ятірку і йду геть.А він стоїть і дякує мені, каже, що буде катати на таксі кожен день.А в мене з’являється іронічна посмішка.Тупиковий напрям розвитку комунікації.Хоча потім виявляю, що дав йому двадцятку.От,мазафака.
І ось знову йду до “Карібіану”.І тут біля самого входу бачу хлопця-бомжа, що колись вже просив в мене на хліб прямо о другій ночі біля приміщення клубу.А тут цей приброда обнімає високу струнку модельну фіфу.Так, дивна картина.Хоч фотографуй і висилай в креатифф udaff.com.Я просто зупиняюся і продовжую спостерігати, що ж воно буде.Вона геть вгашена і симпатична, а руки цього дванадцятилітнього чи щось типу того піднімають її міні-спідницю і ведуть кудись далі вглиб.Тут я не стерпів такої лихої для мене долі й підійшов.Відшовхнувши малого, запитав, хто ж ця дівчина.Але вона навіть була не в стані відповісти.Лише якось незграбно пробурмотіла і залізла прямо в таксі, що стояло обабіч.А я все думав про того малолітнього: йому вперше в тяжкій долі пощастило.Пощастило перетворити мить на найдосконаліше блаженство, зайти в заборонений та закритий для нього світ еротики дорослих.Я хотів з ним поговорити, спитав, хто ж ця дівчина?Він щось пробелькотів та пішов у незримість.Місяць висвічував всю хаотичну систему в найдрібніших деталях.В багатьох речей та дерев відкривалася складна тьмяна світобудова.Ніч звичайно і належала цим таксистам, приблудам і гультяям.
І от я знову всередині.Алекс так само з нею.Так само нудно.Я сідаю за порожній столик і чомусь взяв в руки склянку із коктейлем і спробував.Непогані смаки в наших дівчат з общаги.Але тут до мене підбігло двійко якихось арабів і крикнули, що я п’ю їхній коктейль.Я був шокований та присоромлений.Вони лаялися мішаниною всіляких незрозумілих мені мов.Я зрозумів і звісно вибачився.Кумедія та й годі.
Поспішно покинув це злоякісне для мене місце.Нетлінне світло так само кудись розсипалося і ставало звичайним прахом.Взяв таксі.В дорозі до гуртожитку ні про що не думав.Дивився на імпресіоністичні фарби на тонованому склі.Ця ніч відкрила найдрібніші деталі заплутаного складного живого організму стосунків, що були схожі на той прив’ялий напівмертвий букет квіток із підземного переходу Либідської.Будь-яка поетизація тут зайва.Такі чорні деньки тільки забирають багато нервів.
Приїхавши, я зайшов до кімнати.Андрон ще не спав.Читав свіжий номер“Men’s health”. Взагалі-то Андрон – дуже довірлива людина, вірить всьому цьому написаному псевдогламуру, а може робить вигляд.І в ньому, як в безкінечному полі залитому сонцем зіткнулися різні типи ідеологій та смаки близьких до нього людей, він ніяк не міг вибрати щось вартісне і весь час губився у своїх же тінях, мов ліричний герой у вірші Василя Стуса “А в цьому полі синьому як льон”.Через невизначеність у нього і з’явилася та купа химерних комплексів через які він не міг нормально зконтактувати з дівчатами.Він просто не вмів з ними поводитися, а лише безцеремонно знімав їх на камеру мобільного і говорив купу зайвих необтесаних компліментів.Тому весь час лишався самотнім та нерішучим у своїх прагненнях. Але ж я бачу, як він добивається наступної безликої мети і в нього це знову не виходить.Хоча з боку це виглядало досить дивно, коли він о другій чи о третій ночі прокидався, вмикав свою яскраву лампу і починав довго дивитися на своє обличчя, а потому обмазувати себе якимись дорогими кремами від прищів.Хоча шкіра в нього цілковито в нормі.Для чого тоді робити ці процедури перед іншими? Щоб ті інші бачили який він вразливий.А ще для пришвидшення комунікації із протилежною статтю на п’ятому курсі факультету міжнародних відносин він записався на гурток класичних танців.В нього була там партнерка про яку він відгукувався дуже позитивно і навідріз відмовився всій нашій кімнаті показувати її фотку на мобільному.Але щось в нього взагалі в душі розладналося.Тому він закинув через декілька місяців і свою партнерку, і свої класичні танці.Лише дорогі чешки й далі одиноко стояли під його ліжком.В нього був дещо імідж “дивака і сараки” в общазі.Цікаво, а який тоді в мене? Не знаю і нічого знати не хочу, бо вона сьогодні не захотіла бути зі мною.Бо моє дороге сонце затемнилось.
І от я втомлений та сумний сиджу у кімнаті.Й Андрон якось зловив в мені ці ноти.Я його зрозумів.І вирішив розповісти про свої нездраві пригоди.Ми вийшли із кімнати і пішли на спільну кухню.Відкрили двері і завмерли.Там на старому зеленому дивані лежала вона із Алексом.В мене це все викликало цілу купу німого негативу.
25-й кадр:Уявляєте, перед очима відразу з’явився страшний токсичний терикон із вихолощеної породи.А за ним мутна далечінь.Я зрозумів, що час просто залягти у свою мушлю і заснути.
Але в Алекса з нею щось не склалося прямо на інший день.І вранці я прокинувся з важкою головою й тут заходить Алекс і починає хвалитися своєму приятелю Сєрому як він креативно провів цю ніч.І тут побачивши моє бліде обличчя раптово замовк.Я якось про все це з ним поговорив і перестав чорнити ті моменти.Просто, йому підфортило за настійливість.Купа одноколірних днів, які тянулися, а потім обривалися, немов газетні рядки.Реаліті-шоу, де гуртожиток, друзі, семінари, феєричні тусівки - намагання жити дуже барвисто і по-новому.Хоча це все виглядало ксерокопійовано.Цілими днями, коли я все-таки був зримим в кімнаті гуртожитку, то лише безкінечні реклами в ефірі “Kiss FM” та “Радіо Ренесанс” .Вони з нас хочуть зробити сірих корпоративних конячок, де життя буде складатися із білих горизонтальних смуг жалюзей офісів та фанатичної віри у наше спільне клубне підсвідоме.Я сам не знав, чому саме такий спосіб існування вибрав.
Я одягав маску одного із звичних банальних простолюдів-юзерів, які із багатьма іншими йшли за брудною течією тієї широкої змілілої ріки.Ноги інколи плуталися у безбарвних водоростях.Десь позаду я бачив далекі безлюдні пляжі.Але влом йти туди.Хоча я навіть не питав, що ж там?Ліньки наблизитися до того чи іншого бетонного берега із кафе, ресторанами та гігантськими автомобільними мостами, всіяними вицвілими малюнками графіті.Отак іти босоногому із аквалангістькою маскою посеред очеретів довгої річки й спостерігати за обписаними небесами мостів вгорі із щоденним міським шумом.
Часом бачити в тій прохолодній воді на дні багато знайомих речей із твого недавнього минулого.Годинами дивитися на них крізь воду.Все у найменших дрібницях.Відчувати те, що бачиш - своїм колишнім тілом.Й опускати руки за ним.Думати. а як вони сюди потрапили.Зачерпувати воду тремтячими долонями.Але ніяк не дотягуватися.Лише виривати з корінням очеретини.Врешті пірнати.Потім підніматися й обіцяти, що більше не будеш звичайним та безколірним, як ця мутна субстанція твоїх фотонегативів.І з силою пробиватися до холодного бетонного берега.
А про неї я якось волів не згадувати.Хоча ми іноді все-таки бачилися, але говорити було майже ні про що.І той диск так і залишився в мене.Той задряпаний диск, зміст якого навіть у найкрутішому сервісному центрі не змогли би прочитати.
І ось я знову поспішаю під кінець тижня додому, сідаю в брудну електричку.Закриваю очі, бо дуже вже сіро за вікном.Починає зриватися мокрий сніг.Коли прокидаюся, то бачу серед цієї поліфонії відтінків сірого та чорного - магнетичний зеленавий колір озимини на полі.Уявляю, яким би гарним це стало майданчиком для гольфу.Напружую зір.Вдивляюся крізь запітніле скло та дірявий сніг і бачу там одиноку чорну постать, яка стрибає і махає руками.Я дуже чітко можу все розібрати. Бо близько.На відстані кількох метрів.Невже?Ні, мені це сниться.Але я це місце неодноразово бачив у своїх снах.
Не вертайся запізно, не стій довго під зимовим сонцем, не тікай від нашого побутового сюрреалізму, не витрачай надмір фантазії у замкнутому колі, не топчи озимини, не викручуй суглоби одиноким деревам - ти зробиш з них пожиттєвих інвалідів, не вір снам, бо станеш віруючим, не заперечуй мої ірраціональні прохання, не соромся бути присутнім в уявному, не дотримуйся своїх дитячих мрій, не шкреби нігтями ранковий іній у електричках, не розбивай моїх безнадійних ілюзій, не дивись довго крізь сніг, бо в тобі настане хаос, не викидай свої старі конспекти, нікому ніколи не дивуйся, не пропускай крізь себе сигнали чужих мобільних, не лови зайчики на стінах від подряпаних дисків- це погана прикмета, не слухай щоденних новин, бо то є сон, не роби фото щомиті, а то перетворишся на відцифровані пелюстки нарцису, не закохуйся, бо це- шпилі тих повітряних замків, не кидай будь-де свої тіні минулого, не забувай іноді тікати навіть крізь скло електричок та авдиторій, не вір китайським будильникам, врешті-решт не закривай мені повіки своїми холодними долонями, я ж так хочу бачити стільки ранкового світла, скільки його може вміститися в моєму вікні, коли відкриваю очі після сну.
