А я тебе відчуваю. Мабуть, ти і сам це знаєш. Завжди узнаю, коли поруч. Тебе не видно, але ти тут, такий легкий, світлий, присутній. Так-так! Саме присутній. А ще - зворушливо-лагідний. Такий, яким був у останні дні. Це буває нечасто. Тобто, ти нечасто приходиш. Приходиш… А, може,… прилітаєш? З’являєшся? От бачиш, уже й не розуміємо один одного - ми ж бо тепер у різних світах. А коли і я буду там, де ти, чи віднайдемо один одного, чи зустрінемось?
Зараз же я відчуваю і бачу тебе. От не знаю, як це пояснити. Не очима, а якимось незрозумілим чуттям. Тепер я вірю, що то не вигадки. Це, виявляється, можливо!
Як завжди, коли йде літній теплий, такий жаданий дощ, стоїш на порозі відчинених дверей веранди і куриш. На тобі спортивні штани і твоя улюблена теніска. Вона темно-синя, майже чорна, а по ній ріденько тоненькі смужки: червона й біла. Навіть у такому простому одязі ти маєш шляхетний вигляд: високий, стрункий і елегантний. Ми розмовляємо, та ти не дивишся на мене. Ні, ні! Я зовсім не ображаюся. Я ж бо знаю, що ти працюєш. Подумки. Сторонні цього не розуміють, а я - так. Он ти уважним поглядом охоплюєш куточок двору там, де лежать колоди, що ми збиралися попиляти, та все не могли визначитись на стовпчики, чи на дошки, потім переводиш очі на колодязь у сквері та його красивий дах, і оту берізку за парканом. Ти розмірковуєш, як оте все перенести на полотно, скомпонувати, написати. Ледь-ледь мружиш очі від тютюнового диму, а сам в цей час уявою та кожним нервом наодинці із полотном. А потім все оте буде матеріалізоване у фарбах: і куточок двору, і паркан, і берізка, що приязно зазирає у двір трішки нахилившись через паркан. Вона буде така юна, така ніжно зелена, така грайлива, як бистра вода із блискітками сонячних зайчиків на хвилях.
Коли впали перші краплі, я, раптом несподівано навіть для самої себе, голосно заплакала То було зовсім неконтрольовано, спонтанно. Це, мабуть, через те, що відразу ж, як тільки бентежно-знайомо запахло свіжою зеленню, мокрою землею, прибитим пилом, пронизливо й дуже боляче відчула твою фізичну відсутність. Потім зусиллям волі примусила себе заспокоїтись, бо, знаю, тобі це не подобається. А сльози все текли, текли, текли… А знаєш, тепер багато що роблю, зважаючи на те, сподобалося би це тобі, чи ні.
У квітнику перед хатою величезний кущ гортензії. От-от розквітне. Щоосені ти його акуратно обрізував і надавав йому плавної округлої форми. Я ж кожного разу протестувала і доводила, що не треба втручатися в природу: хоче так рости, то хай і росте собі, як бажає. А ось тепер дивлюся, а кущ дійсно, красивий, такий акуратний, великий. Тепер я буду підрівнювати, бо минулої осені то було востаннє, коли ти про нього дбав.
А ота берізка… Вона померла! Ти чуєш? Вона теж померла разом із тобою! Жодного листочка! А пригадуєш, як ми її саджали, усі втрьох?
Скільки ж тоді було нашій донечці? П’ять? Шість? Не пам’ятаю і відчуваю страшенну прикрість. Так не хочеться загубити жодну подію пов’язану з тобою в часі. Пригадую, тоді ми щось робили, і потомилися. Ти запропонував піти у ліс, щоб вибрати берізку, а потім посадити її біля двору.
Я не хотіла. Ми навіть посперечалися, а коли таки вирушили і, ступивши на лісову стежину, вдихнули той неймовірний аромат, замішаний на запаху лісу, терпкого прілого листя, моху, темної шкарубкої кори на столітніх деревах, втома раптом зникла. Ішли довго і, врешті-решт, вийшли на те місце, яке всі у нашій сім’ї люблять. То велика галявина, а на ній височенні стрункі сосни. Там ще такий запах особливий: запаморочливо-п’янкий і свіжий. Галявина на підвищенні, а на її схилах молоденькі тендітні берізки.
Потім, прийшовши додому, саджали їх. Перед двором. Посадили дві чи три, та прижилася тільки одна. Одна… Вона, мабуть, вже давно знала те, про що ми всі навіть і не здогадувалися - за кілька років до того, як тебе не стало, почала чахнути. Мала безвідрадний, похнюплений вигляд, а ми того й не зауважували, що вона про щось хотіла сказати, попередити, звернути нашу увагу, безсловесно прокричати… Щоб почули! А ми – ні, ми не чули. Зовсім і нічого! Тільки якась невиразна безжальна й німотна туга заповзала в душу, коли я дивилася на неї. А коли тебе не стало, коли ти пішов у інший світ, вона відразу ж померла. Зараз початок червня, а на ній жодного листочка. Її вже треба спиляти, а я не можу. Нещодавно доторкнулася до сухих гілочок, мертвих бруньок, до кори… А може…? Трапляються ж дива. Ні.
Іде дощ…
Пахне літо...
Я розмовляю з тобою…
Ти мене чуєш. І я це знаю.
Червень, 2013 р.
