– Славочко, дай мені білетики, а то вже скоро гроші треба ділити…
– Зараз… хвилинку…
Вхопила сумочку і враз згадала, що білетики в книжці, а книжку подарувала жінкам з якими їхала в поїзді. Ну, як же так – думаю, – як можна бути такою не зібраною.?
– Знаєш, Себастьян, а білетиків немає.
– А чого це?
Дивиться на мене, думає що розігрую.. – ну давай, хутчіше, бо маю йти.
– Та кажу, що не має. Я подарувала їх…
Винувато відповідаю.
– Мої білетики!?
– Я на цьому тижні куплю тобі нові.
– Та добре, не переймайся. Нові все одно не з Києва будуть.
– Ну, звісно…
– І хтось… тепер… виграє мій… джекпот.
– Та жінки порядні, думаю, якщо виграють то знайдуть мене і поділяться.
– Чим? Тебе напевно поїздка перевтомила. Та забудь про ті білети я ще ніколи в житті не отримував легких грошей… що ж руки є.. голова на плечах… пора йти на роботу.
Усміхнувся й пішов. Двері за ним зачинилися самі, мені навіть не довелось їх торкатись, отак грюкнули сердито і вмить змовкли. Оце я лишилась на самоті зі своєю незібраністю.
І що це зі мною коїться? Все з рук валиться, десь губиться, скоро я й сама загублюся – думаю вголос, ходжу по хаті та збираю речі до прання. Враз чую: Мамочко, я поїхав!
З сусідньої кімнати витягується чоловіча голова і вмить зникає за дверима. Я біжу за нею в слід гукаючи:
– А куди ти!?
Бере мобільний зі столику та виходить .
– На роботу, я ж казав ще зранку.
Йду позаду нього.
– Точно, казав… а як же я?
Він зупиняється, повертається, дивиться на мене батьківським поглядом та каже:
– А ти будеш мене чекати.
– Я білети, що Себію купляла, подарувала тим жінкам.
– Ну, що поробиш, нехай хоч їм пощастить.
Сміється.
– Глузуєш?
– Ні. Ти ж сама мене завжди вчиш бажати людям добра, от я й бажаю.
У розмові проводить мене повз велику вітальну, по коридору до вхідних дверей, зупиняє, так наче каже подумки – тобі далі не можна, цілує в губи та зникає по той бік стінки – і поплив, вірніше поїхав.
А в моїх руках залишилась притиснута до грудей ціла купа його сорочок та майок.
Ну, добре пора братись за діло – сказала сама собі й подалася до ванної кімнати.
Ковпачок гелю, ковпачок ополоскувачу, закриваємо… хлопок, 800, 30… є. Працюй, дорогенька. Стало чути пирскання води. А багато водички п’є. П’є, п’є, п’є… а тепер булькає. Та в тебе голова обертом йде більше ніж у мене, але весело – дивлюся на барабан сидячи на підлозі, коло машинки, він крутиться, пирскається, перекидає одягом туди-сюди, часом змовкає – схоже на сусіда Василя, котрий курить «Козак» і закашлюється, а потім робить дві-три затяжки і знов кашляє…
– Мам… ма-мо-о! А ти що тут… робиш?
Чую дитячий голос, він наближається до мене. Оглядаюсь і бачу перед собою русоволосе дівчатко років 11. ЇЇ довге волосся ледь спадає на обличчя ховаючи маленький носик, а може – кілька симпатичних прищиків на лобі.
– Та… ось.. перу.
– Ага, так чистіше буде.
Сміється.
– Ну, звісно.
– А я їсти хочу.
Піднімаюся, цілую її в щоку, беру за руку.
– Ходімо. А тобі бундашку* спекти, чи кашу зварити?
– Давай бундашку* і компотик.
Я витягаю з холодильнику трійко яєчок, розбиваю їх у миску, клекочу виделкою що є сили, навіть якийсь ритм виходить. А сонце, тим часом, рясно заходить променями крізь просторе вікно. Щоправда, найперше всідається в крісла, що на веранді, спочатку в одне, потім в друге. А тоді похапцем пробігається по столику, на підвіконня даючи моїм розкішним петуніям попити вранішнього тепла. Ну ось, промені вже сидять за столом у їдальні разом з донечкою. Час від часу заглядають в кружку з ягідним компотом так він стає яскраво червоним, аж видно порцелянове днище на якому одиноко губиться суниця. І пахне. В хаті смачно пахне. Доня потроху сьорбає ковток за ковточком наче п’є сонце. Поруч на тарілці кілька скибок золотистого випеченого хліба. Пара від нього піднімається перев’язує духм’яном свіженької яєчні носа та поволі прокрадається через відчинене вікно у двір. Я йду за парою, а донечка миттю хапає хлібці, кружку з компотом та всідається на диван коло телевізору у вітальні. Ну, вилитий батько, скільки можна їх вчити, що їсти треба у їдальні…
Ну, привіт! Що? Будемо пити каву, як завжди одну з ним, а одну – з Тобою – кажу сама собі йдучи босими ногами по змоченій росою траві. Трава ніжно торкається моїх пальців, так наче цілує прохолодою. Зупиняюсь посередині газону, оглядаюсь. Боже мій, який інтер’єр – шепочу, – просто неймовірно. І хто ж таку стелю голубу підвісив над нашими головами? Хто стільки зелені вкинув у буденність стін? А веселкової розкоші квітів скільки на підвіконнях?… Боже мій, хто ж Ти?
Поруч стоїть крісло, всідаюся в нього спиною до сонця і нарешті роблю ковток смачнючої кави. І вже за мить сонце торкається моїх на пів оголених плечей. Промінь пробігається теплими пальцями і чогось чоловічими, масажуючими рухами по потилиці. Відчуваю сплутане волосся навіть не знаю ким – тими гарячими пальцями сонця чи глибокими долонями вітру. Хороше так. І зараз тільки одна гірчинка в моїй сутності – кава. Щось вона сьогодні вийшла дуже міцною і зовсім трішки шоколадною, певно саме тому витягаю з кишені світлих шортів кілька цукерок «Красного маку». Це найсолодші цукерки в світі, може тому що родом з дитинства. Виявляється «Ліщина» також звідти і нехай мені вже за тридцять але я обожнюю …
Бр-р-р-р-р…
Блін, як налякав, думаєш якщо у беззвучному режимі то вже тобі все можна? А я не дозволяла вібрувати – кажу телефону і дивлюсь на екран.
– Ало.
– Мамочко, ти вдома?
– Так.
– Зайди будь ласка до мене в майстерню та перезагрузи інтернет.
– Добре, йду.
– А ти обідати прийдеш?
– Думаю, що так, подивлюсь по обставинах.
– Та ти не дивись, а так складай обставини щоб обідом дома був, а то голодним лишишся до завтра.
– Та ну, я тебе буду їсти.
– Всю?
– Цілісіньку. Цілую.
– Я тебе також.
Телефон сповзає з моїх рук всідаючись замість мене у кріслі. А я випростую руки та ніжки, протягую спинку та йду. Позаду мене лишається ранок, попереду величезний гараж з якого вхід до майстерні. Краєм ліктя чіпляю ранок, беру його під бік та заношу з собою і коли нарешті відчиняю невеличке вікно, ранок всідається на стільця замість мене прямісінько перед комп’ютером.
Чого всівся, – кажу йому, – злазь. Не слухає. Ну добре, залазь на колінка.
А інету все одно нема. Ну добре, пробуємо знову: вимикаємо струм, натискаємо F1, за кілька секунд має пікнути двічі… є. Ану тепер? Є підключення! То може вже пошту глянути? Ні, не хочу, ходімо краще в двір, там сонце зараз на самісінькій вершині гори сидить.
Так, сьогодні просто неймовірна субота. Може справа в тому, що ми нарешті повернулись додому. І коли донечка Вітуся відкрила дверцята, коли кинулась мені в обійми, а заразом в обійми свого батька, аж сльози в очах заблистіли. Вона тоді стала між нами, взяла обох за руки та повела доріжкою викладеною бруківкою, а далі по килимку зеленої травички та до альтанки. А ми привезли з собою Київського торта, правда купили його вже у Виноградові в супермаркеті, і може трішки не Київський (ну не було його в наявності) зате смачнючий, особливо якщо запити прохолодним, домашнім лимонадом. Ото бачиш, як дольки лимонів купаються у прозорій воді, деякі на днищі графина відпочивають, а деякі плавають начепивши вітрило з м’яти… від одного лише вигляду свіжо стає. А враховуючи, що на вулиці спекотно ще зі вчорашнього дня то взагалі затишно. Боки альтанки оповиті пливучими трояндами, цього року вони розрослися на славу, і якщо виноград росте гронами, то мої червоні троянди цвітуть купками, а пахнуть як. Неподалік на клумбі, що відділяє газон від доріжки росте юка. Ото вже дивовижні рослини особливо в період цвітіння. Високі (метрів зо два), масивні стріли вип’ячилися в небо і вже ось розпростають руки, які от-от з глибини розлогих долонь народять білі квіти подібні до дзвіночків-пальчиків. Цвістимуть майже місяць. Від їх аромату навіть ялинки голки заховають і тільки вдихатимуть разом з нами благий ефір.
Ох… всюди добре, але вдома найкраще.
– Мамо! Мам! Відкрий двері!
– А хіба хтось дзвонив!? Та ти на домофоні саму верхню кнопочку натисни.
– Натиснула, не відкривається.
– Ну, добре, йду відкривати. І кому це дома не сидиться?…
Не встигаю відкрити дверей, як блимає фотоапарат.
– Доброго дня, Мирославочко! Це я не можу всидіти.
– Доброго, тільки мене звуть Милослава, коли ви вже нарешті запам’ятаєте?
– Та, не ображайтесь на старшу людину.
Розводить руками, усміхається років п’ятдесяти худорлявий, середнього зросту чоловік.
– А увійти можна?
– Ну, звісно, заходьте. Тим більше, що ви вже тут – додаю пошепчи.
– Перепрошую?
Перепитує повертаючи голову до мене.
– Та, кажу добре, що ви тут. Проходьте, будь ласка, до альтанки. Тут нам буде
зручно.
– Ох, красота! – сідає на пеньочка за стіл, – гарно у вас як.
– Та… ми стараємось.
– Невже самі альтанку майстрували?
– Авжеж, своїми руками, і газон також.
– Газон майстрували?
– Поливну систему, грунт трамбували, траву засівали…
– Просто молодці. Бачу вазочки, кружечки… всякі збираєте…
– Ага.
– Ох і веретено! А це що нагорі? Невже серп і молот!? Яка ідея цікава…
ножиці, праски з вугіллям, лампи керосинові, а стіл з бочки… та у вас тут цілий музей!...
Що ж Мирославочко, я чув…
– А давайте, я вас спочатку тортиком пригощу. Може кави?
– Так, дякую. А можна ще чогось прохолоднішого попити, а то жара така…
– Зараз-зараз…
Забігаю до хати, а доня вже до мене з питаннями чіпляється:
– Це редактор?
– Так, він.
– А що прийшов у тебе інтерв’ю брати?
– З якого це дива? Увімкни кавоварку, будь ласка.
– Та ти ж в Київ їздила.
– Ну, що з цього, скільки людей до столиці їде…
– Але не всі їдуть на «Перо в шоколаді»
– То це ти йому сказала?
Дивлюся на своє чадо, яке хитро усміхається. А воно заперечує:
– Та ні, я йому нічого не казала.
– Дай мені піднос, он там, коло мийки на поличці. Точно не казала?
– Ні. Та точно! Йому точно нічого не казала.
– Серветки, ще поклади туди, показую на тацю з тортом, – і десертні виделки.
– Я тільки в «Контакті» з Маринкою спілкувалась.
– З якою Маринкою? Ой, каву давай сюди.
– Та… його сусідкою.
– Вітуся! – задоволено обурююсь, – та я ж просила нікому не казати…
– А я й не казала, я писала.
Сміється.
– Двері відчини і зачини одразу, а то мухи поналітають.
Ну, добре, потім поговоримо.
Виходжу, а редактора в альтанці немає. І куди він дівся? – питаю у себе
оглядаючись, – так он же під вишенькою, вишеньками пригощається.
– Іван Іванович! Ваша кава!
– Іду-іду…
Підбігає з пригоршнею стиглих, соковитих ягід та каже:
– Пригощайся, дорогенька.
– Та ні, дякую.
Кажу і ловлю себе на думці – та це ж він мене моїми вишнями пригощає.
– Оце моя?
Бере чашечку за вушко.
– Цукор кладіть.
– Так-так.
Черпає з цукорниці ложечкою цукор та сипле до чашечки. Потім ще одну сипле.
– Не дуже солодка буде?
– Я люблю солодке.
Каже, та підсуває до мене цукорницю.
– Мені не треба, я без цукру.
– Цікаво…
Посукав підборіддя, ковтнув і продовжив:
– Ну як таке ніжне створіння може пити таку гірку каву?
– Не гірку, а просто без цукру. В мене життя солодке.
Засміявся.
– То ви й шоколаду не їсте?
– Не їм.
Впевнено відповідаю. А він тим часом витягує з дипломату, ще Совецьких
часів, цифровий диктофон, вмикає та кладе його на стіл. А потім ще пів ложечки цукру в каву підсипає і колотить. Колотить-колотить… від його колотіння в мене вже у вухах дзвенить, від кожного удару ложечки в порцелян.
– А ви вже в інший бік колотіть.
– Що? А-а-а… чому? Зрозумів.
Кладе ложечку та тарілочку і сьорбає приговорюючи:
–Так,.. ви… шоколаду не їсте, але в кишенях його носите?
– А ви чого до чужих кишень заглядаєте, – кажу усміхаючись.
– Та я не заглядаю, я просто знаю, що ви «Красний мак» полюбляєте.
Каже і виймає з дипломату кілограмів десь два цукерок.
– Ой, Іван Іванович, та не треба було… дякую вам.
– Добре Мирославко…
– Милославко.
– Так-так, Милославко, розкажіть про свою подорож до Києва.
– А що тут розказувати. Київ – це столиця нашої України, це місто-герой, розташоване на річці Дніпро.
– Ну-ну… а ще це одне з найбільших і найстарших міст Європи.
– Так. Заснований на початку 5-6-го століття. Був столицею полян, Русі, Української Народної Республіки, Української Держави та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Також був адміністративним центром однойменного князівства, литовсько-польського воєводства, козацького полку, російської губернії, радянської округи, німецької генеральної округи та радянської області.
– А Згідно з традиційними легендами, назва Києва походить від імені Кия — найстаршого з трьох братів, яких уважають за засновників міста. Одна з цих легенд дійшла до нас у літописі ХІІ ст. «Повість временних літ». І поїхали ви до нього…
– І їхала я до нього на поїзді №14 Ужгород-Київ у купейному вагоні. О 20:20 Київського часу він відправляється з Мукачева.
– Але їхали ви не сама…
Підкупившись на мій сарказм продовжує витягати з мене так би мовити інформацію.
– Їхав зі мною в купе чоловік.
– Ваш чоловік?
– І мій також.
– Ага.
Каже та підсуває тарілочку з шматком торта на край столу поближче до себе.
– А їхали ви…
– Цілу ніч їхали. В Карпатах було прохолодніше, навіть дощик пішов то вагон трішки охолов а то така, знаєте, задуха була всередині.
– Та вам було не дуже комфортно, але нарешті настав ранок і ви…
Наливає собі з графина лимонаду та підносить до рота, жадібно ковтає.
– Я не люблю коли чоловіки п’ють.
Тут Іван Іванович захлинається та починає кашляти. Я подаю йому серветку миттю піднявшись з лавочки. І він піднімається поплескує себе по грудях, але кашляє ще гучніше.
– По спині треба!
Кажу.
– То чого стоїте, бийте вже!
Ледве вимовив.
Якось не зручно мені бити людину, але кілька разів гримаю за його потилицею. Нарешті він заспокоюється, сідає на пеньок, хвилинку мовчить а далі каже:
– Ой, мало не вдавився.
Відсуває склянку з лимонадом подалі від себе.
– Може налити вам ще?
– Та, ні, дякую. Не хочу більше. Ну то за якою адресою відбувалось мироприємство?
– Яке мироприємство?
– Мирославочко, ви не виправна!
Кричить трішки сердито.
– Та я єдина у своєму роді.
Усміхаюсь лестиво.
– А… що… чоловік п’є?
– Не зрозуміла?
– Так ви сказали, що не любите, коли чоловіки п’ють.
– Та ми як їхали машиною, Себастьян нас відвозив до Мукачева, то про подорожі розмовляли і я зауважила, що найбільше не люблю коли чоловіки в поїздах вживають алкоголь. Якраз так і вийшло, – засмучено схиляю голову, - він протягом ночі випив три літри пива. Не буянив, але запах в купе не дуже приємний.
– То ви могли з чоловіком поговорити нехай би не пив.
– Та якби ж він був моїм, то може б і поговорила, а то якийсь дядько підсів у наше купе в Сваляві…
– То це він пив пиво?
– І хлопчик років 9-ти.
– Дитина пила?
– Так. Спекотно ж було, то бідолашний Пашка ніяк спраги не міг втамувати.
– Пашка – це дядько, який до вас підсів?
– Це хлопчик, племінник того дядьки, що пив пиво.
– Ага.
Іван Іванович певно трішки втомився, і правді бути тепло, хоч вітерець продуває і затишно так у тіньочку. Та виймає носовичка з правої кишені брюк і дбайливо витирає лоба.
– Може лимонаду?
Гостинно пропоную.
– Та, давайте, вже…
Ми й не помітили як сонце злізло з гори та зачепилось високо в небі прямісінько над моїм двором. Хотіло було до вітальні пробратись але Вітуня роли опустила, тож довелося сонечку на підвіконні аж до вечора сидіти між кольорових квітів. Від тих квітів аромат п’янкий і такий разючий, що мимо не пройдеш. Іван Іванович оглядається, дивиться на фасад хати та каже:
– Вікна просторі, йдеш двориком наче тротуаром старого міста, заглядаєш у вітрину, а там…
Враз піднімається, підходить ближче і направду заглядає до вікон, нахиляється низенько аби заглянути у щілину де вікно злегка неприкрите ролами. Питає:
– А хто у вас на фортепіано грає?
– Доця.
– А можна я увійду?
– Та будь ласка, заходьте, вибачте, що сама не запропонувала.
Іван Іванович розбувається не встиг і однієї сандалі зняти, як задзвенів його мобільник. Він квапливо вхопив його до рук, так і рвонув на площадку перед огорожею, з однією босою ногою. Присів на лавочку під старим, розлогим горіхом і теревенить. Певно, дуже важливий дзвінок.
Далі буде. (продовження тут: http://gak.com.ua/creatives/1/36165)
*бундашка - скибочки хліба обмочені (з обох боків) в збовтаних яйцях та обсмажені.
