– Андрію, чуєш, Андрію, – почувся з хати гострий голос жінки. – Це Килинене молоко знову скисло!
Чоловік підняв голову від роботи. Його спітніле чоло поморщилось і груди, що важко здіймались від праці, із силою випустили повітря з рота:
– Я ж тобі сто разів казав – вона відьма! Не бери в неї молоко!
Андрій дуже не любив своє сусідку. Без жодного жарту в голосі він називав її відьмою і все виношував мстивий намір вивести чаклунку на чисту воду, але ніяк не мав слушної на те нагоди. Тому чоловік не пропускав можливості зайвий раз злостиво пригадати сусідку міцним словом.
З хати вийшла Катря – жінка Андрія. Вже хоч і немолода, але, коли він дивився на неї, то не бачив руки часу не обличчі. Ніби й досі була Катруся такою ж свіжою і юною, як тоді, коли він її сватав у сусідньому селі.
– Лиши то вже. Не мороч собі голови. Йди їсти, – вигукнула жінка.
Хвилину Андрій вагався, думаючи, що робота ще не докінчена, а потім тіло наче саме розігнулось і почимчикувало до хати.
На кухні вже шастала 12-річна Оленка, допомагаючи матері, а за столом тарабанив ложкою Петрусик, якому було 5 рочків. Батько насуплено оглянув всіх і, прояснівши, присів. Як все ж таки було приємно після роботи повертатись в хату, де тебе вже чекала готова страва, де тебе чекали найрідніші тобі люди. Петрусик ще малий, але вже ось-ось почне все розуміти, зачне крутитись біля тата, біля роботи, буде йому помагати, веселити і допікати гострим дитячим розумом.
– Слухай, Андрію, – поставила Катря перед ним обід. – Давай з’їздимо цеї неділі до моїх батьків. А то ж піст Великодній починається, а ми в них давно не були.
– Та як не були, як вони в нас були на Різдво? – здивувався чоловік.
– Та то ж вони в нас. А ми в них давно не були.
Ну, поїхали, то й поїхали. В неділю після церкви вся сім’я вибралась на возі в дорогу. Був початок березня і початок весни. Снігу великого, як такого, не було, але холод не відпускав землю.
По дорозі Андрій мусів вітатися із людьми, хоч і не любив він цю справу. По правді кажучи, чоловіку мало хто подобався в його рідному селі. І то -- то були теж чоловіки. Жінок він взагалі остерігався. Через те був неймовірно щасливий, коли знайшов Катрю. Була б його воля – одразу після смерті батьків перебрався б із сім’єю в жінчине село. Але була не його воля…
По дорозі Петрусик пускав бульки і задоволено гиготів, раз-по-раз вигукуючи “о, я вже це бачив!” Оленка молола язиком, як могла, і вони разом із мамою сміялись. Сміх у них був дуже схожий, і вони, ніби пара інструментів досконало настроєних під одне одного, звучали однією мелодією березневого дня. Андрій же нерідко вкидав якись дотеп із серйозним виразом, підсміюючись в лад із порипуванням воза, та пильно слідкував за дорогою, мовби виконував бозна-яку важливу роботу.
Доволі швидко і без пригод дістались вони до рідної хати Катрі. Першим їх, як ведеться, зустрів старий-старий дід Катерини. Він, із впертістю каменя, ще продовжував жити, хоч світу білого вже не бачив. Отак щодня дід сидів на лавці в подвір’ї і потихеньку, неквапом плів з лози кошики. Андрію завжди здавалося, що в цьому неспішному процесі зосереджена якась сила, наче то не руки діда, а руки самого часу плели лозу.
Сім’я вступила в обійстя, і назустріч вибігли енергійні та усміхнені батьки Катрі. Чоловік тепло привітався з ними і підійшов до діда. Той навіть не підняв сивої голови, хоч напевне вчув їхній приїзд.
– Андрію, – зненацька зірвалось ім’я з його губ.
Чоловік стрепенувся і нахилився до діда.
– Так, батьку.
Його руки плели поволі, неквапом, наче руки часу викручували лозу в потрібну форму.
– Кожного понеділка Великого посту відкладай по одному поліну і вранці на Великдень розпали з тих дрів багаття, – зачувся слабкий, але впертий, як камінь, голос старого. – Тоді й побачиш хто відьма.
Андрій злякано відступив. Підбігла Оленка, щоб міцно обняти діда, як вона то любила. Той аж охнув і, як завжди, на диво жваво промовив до неї:
– Оленко, в тебе буде щасливе життя. Дуже щасливе.
Андрій стояв. Морщився і думав. Намагався зрозуміти звідки старий знав? Може колись вчув, як він розказував про відьму-сусідку? Можливо. Але в чоловіка залишилось таке відчуття, мовби дід визирав, видивлявся його ще на дорозі. Мовби знав, все знав. Як камінь, що як час – впертий і вічний.
Настрій на весь день у Андрія зіпсувався. Проте, повернувшись додому, чоловік вирішив робити так, як сказав старий. Жодній душі про свій задум він не зізнався.
Був якраз понеділок третього тижня, коли це сталося. Господар за звичкою зайшов в стайню, дав коню їсти. Опісля взяв з купи дров одне поліно і переставив окремо до двох інших. В цю мить він почув ззаду голос:
– А що це ти робиш?
Андрій крутнувся – крутнувся світ – і зустрівся із Килиною. Жінка стояла в дверях стайні.
– Чого це ти відклав три дрова вбік?
Очі її стали неприродно великими і швидко-швидко бігали: то на Андрія, то кудись позад нього. Чоловік зі страхом здогадався, що позад нього вони дивились на поліна, котрі він вже встиг відкласти.
– Щоб ти спиталась, а потім ще й думала: а чого це Андрій відкладає собі дрова вбік? – набрався хоробрості господар. – Може хочу тебе спалити!
Він вишкірився, але зовні Килина ніяк не відреагувала.
– На трьох дровах? – запитала вона.
– Нє, то ше тільки початок. Шоб тебе спалити тре’ більше дров, – відповів Андрій. – А якої це ти холєри тут взагалі робиш? Коня хтіла вкрасти?
Зненацька обличчя жінки ніби спалахнуло востаннє навіженим вогнем і погасло.
– Я молока вам принесла. Доброго. Воно не скисне.
Килина відступила назад на подвір’я і Андрій, озираючись на дрова, вийшов за нею.
Минав час. Ніби плів лозу.
В останню ніч перед Великоднем чоловік майже не спав. А коли на трошки задрімав, то приснився йому дід. Той перебирав дрова, відкладаючи собі найкращі поліна. Закінчивши роботу, старий розпалив багаття і ступив туди. Горів він поволі і неквапом, а коли вогнище погасло, то Андрій підійшов, щоб розгребти попіл. Там знайшлись дві руки діда, які раптово ожили та почали гнатися за чоловіком. Від цього Андрій прокинувся.
Як тільки сонце видерлось з-за горизонту, він піднявся. Вмився, вбрав все біле і мовчки пішов надвір.
– Мамо, що з батьком? – перелякано запитала Оленка, але Катерина не знала, що відповісти.
Надворі було доволі тепло. Господар виніс всі дрова, котрі встиг відкласти, зі стайні. Поскладав на траву і швиденько нарізав трісочок із одного поліна. Так легко, як цього разу, йому ще ніколи не вдавалось розвести багаття. Вогонь займав дерево, наче то була кохана жінка, яку він не бачив кілька років.
Почувся якись гамір. Андрій підняв голову, а потім встав, щоб бачити за паркан.
Жінки! Із усього села, із усіх боків ішли до його подвір’я. Одні були ще зовсім не одягнуті, в самих сорочках. Старі й молоді, босі і взуті. Всі! Всі кого він знав. Очі в них були неприродно великі і жінки гарячково куйовдили собі волосся, ніби в голові у кожної щось неймовірно свербіло. Але погляди всі, як один, вп’ялись в Андрія. Коли перші ряди наблизились до воріт, він почув їхні монотонні голоси:
– Андрію, Андрію. Для чого ти це зробив?
З хати вийшла Катря, побачивши це несамовите дійство.
– Іди до хати! Зачинись!
Його крик вирвався з тіла останнім зусиллям, що готове захищати нехай вже не його, але найближчих, найрідніших людей. Натовп відьом залишався в кількох метрах від воріт.
“В стайні є сокира. Візьму її і буду відбиватись біля вогню,” – метнулась думка. В цю мить ззаду пролунав голос:
– Андрію, Андрію. Ти ж міг жити щасливо. А тепер вже не твоя воля…
Він крутнувся – крутнувся світ і почорнів.
