Тітуся-Мудруся дбайливо розправила на колінах щойно зв’язаний шалик і приязно кивнула гості. Тишуня ввічливо схилила голову, примостившись на самому краєчку фотеля і склавши руки на колінах.
Фотель ображено скрипнув.
Ні-ні, Тишуня – донька поважної пані Тиші – зовсім не була важкою. Де там! У домі Тітусі-Мудрусі, де все незвичайне, одного разу гостювала пір’їнка, яка все збиралася сісти на дієту з наступного понеділка. Так-от, та пір’їна була важчою за сьогоднішню гостю.
Але й фотель зовсім не був завжди незадоволеним буркутуном, що скаржився від найменшої роботи. Він, як й інші меблі в домі Тітусі, був зручним і доста приязним паном.
Та всім відомо, що як сісти на краєчок сидіння, виструнчивши спину і склавши руки , то найзручніший фотель видасться гіршим за старий рипливий стілець. А кому ж приємно, коли про нього думають гірше, ніж він є насправді?
Мишуня від того докору пана Фотеля знітилася ще більше: вона була нечастою гостею у Тітусиній господі.
Не те, щоб тут постійно вештався бешкетливий Галас. Так, заглядав інколи, як і в будь-який інший будинок у містечку, аби попсувати настрій господарям. Та чомусь саме в цьому домі ніколи не затримувався надовго.
Але й шановна, однак трішечки засувора матінка Тишуні - пані Тиша - теж почувала себе інколи незручно, як їй траплялося нагодитися за цією адресою. Навіть якщо сама Тітуся у цей час вирушала кудись у справах…
То старий Кавник починав сперечатися з іншим посудом: чашки й каструлі намагалися довести йому, що Сонячних зайців неможливо виховати, надто непосидючий і стрибучий це народ. Кавник же заперечував, що так, виховання сонячних пустунів – справа нелегка. Але при його досвіді він - Кавник, а не Заєць - зможе скоро написати цілу товсту книгу із порадами, як навчити гарних манер Сонячних зайців, а можливо, за одним рипом, і місячних. Шкода лише, що не так легко знайти видавця, який би випустив у світ книгу, що її написав блакитний Кавник (звісно, якби вмів писати).
То намальоване у вітальні Зелене Кошеня раптом вирішить, що йому конче треба навчитися нявкати не згірше, ніж справжні коти, і розпочне наполегливо тренуватися, аж поки не захрипне, хоч це не так легко для пласкої фігурки намальованої на стіні... Чи казки у чарівному кошику почнуть вимагати від снів, аби ті от просто зараз поділилися із ними останніми новинами… Самі бачите, для Тиші у такому будинку залишалося замало місця. А Тишуня, що була дуже непомітною і сором’язливою, зазирала сюди і зовсім покрадьки.
Певно, і сьогодні не наважилася б завітати у гості до Тітусі-мудрусі, але тут втрутився Сонячний Заєць. Він випадково знайшов Тишуню на лавці у міському парку. Вона сиділа і гірко, хоч і дуже-дуже тихо хлипала.
Заєць саме хотів перевірити, а чи не вміє він хоч трішки літати? Звісно, для сонячних непосидько, які можуть стрибати як завгодно довго і майже не втомлюватися, вміння літати, ніби, й не таке важливе. Але чомусь спало йому на думку, що як стрибне з вершечка найвищого у парку дерева, то зможе полетіти, першим серед Сонячних зайців. Добре, що блакитний Кавник ніколи не дізнався про це! Бо інакше зо два дні жалівся б, що у нього болить десь усередині під самісіньким носиком від вигадок деяких вухастих відчайдухів.
Справді, така задумка була не надто розсудливою, бо хоч плями сонця, нібито, й не можуть сильно забитися, але ж наш Сонячний Заєць був зовсім-зовсім незвичайним. Ще не вистачало, щоб він став першим розбитим і забинтованим Зайцем серед своїх родичів!
Але побачивши Тишуню, що аж вмивалася сльозами, він вмить забув про вигадки. Швиденько підскочив до неї і влаштувався на плечі, та й запитав відразу, чим же зможе їй допомогти?
Тишуня спершу ніяковіла та й не дуже вміла розповідати про свої справи. Однак, при потребі наш Заєць вмів бути уважним і розсудливим, просто йому видавалося сумним щодня бути саме таким, правильним.
От і зараз швидко зрозумів, що справа серйозна, настільки серйозна, що навіть не сором звернутися по допомогу до когось із дорослих. Найкраще, звісно, простісінько до Тітусі, яка ні крихти не здивується, почувши історію малої доні пані Тиші.
І справді, що дивного в тому, що Тишуня заприятелювала із пам’ятником, що стяв при вході до парку? Певно, дивніше те, що пам’ятник той був зовсім незвичним: вирізьблений із дерева котисько, що згорнувся затишним клубком і одним оком поглядав на перехожих. Звісно, пам’ятник був трохи більше за звичайних котів, що із незалежним виглядом блукали вулицями міста. Однак у порівнянні із великими пам’ятниками всяким дорослим героям він був зовсім невисокий.
Ніхто й не пам’ятав, коли й як цей пам’ятник з’явився у їх місті. А Сонячний Заєць і Тишуня і взагалі не клопоталися такими питаннями, адже головне те, що той пам’ятник був. А отже, Тишуні було з ким посидіти і помовчати у приязному товаристві, а це у неї виходило найкраще. Звісно, вона могла примоститися і біля якогось іншого пам’ятника. Але трохи ніяковіла, коли чула, на честь якої відомої людини його спорудили.
Хоча інколи й біля пам’ятника коту зупинялися перехожі. Здебільшого, малюки, яким хотілося погладити нагрітого сонечком великого кота. Чи мами-кішки з кошенятами:
- Якщо будеш слухатися і добре вивчиш, як правильно ловити мишей і приятелювати з господарем, то виростеш гарним поважним котом, - повчали киці своїх дітей. Інколи при цьому вони злегка штурхали лапою кошеня, що якраз починало ловити свій хвіст чи вистежувати в траві такого самого непосидючого сонячного зайчика. – От цей кіт, якому пам’ятник встановили, певно, був дуже поважним, - вели кішки далі.
Хоча не всі малі кошенята погоджувалися, що пам’ятник встановлюють тому, хто лише вміє ловити мишей і муркотіти. Тож починали самі вигадувати, за що той пам’ятник можна було встановити: певно, кіт зміг перемогти великого і лютого пса, що ображав все місто, а після того, як кіт його побив, втік і вже нікого не чіпав. А може, той кіт знайшов щось дуже-дуже гарне і відразу ж роздарував усім, не лише знайомим, а просто тим, кому треба було допомогти, а собі ні крихти не залишив… А може….
Пам’ятник, чуючи такі вигадки кошенят, зітхав, але тихо-тихо, бо пам’ятникам не можна зітхати. Вони й самі не пам’ятають добре, хто їм це заборонив, але, певно, не будуть товаришувати з тим, хто порушує це правило. Але ж дуже важко не зітхати, коли в тебе мрія: не бути пам’ятником котові, що колись зробив чи не зробив щось добре, а стати справжнісіньким котиськом!
Тим більше, що інші пам’ятники те зітхання не чули. Та й узагалі, поруч була лише Тишуня, а вона нікому б і словом не обмовилася б про цю слабкість приятеля. Але лихо трапилося саме від зітхання.
Одного разу, після довгого дощового дня, увечері повітря стало таким прохолодним, що навіть пам’ятникам було якось незатишно. А в той день дерев’яний котисько зітхав особливо часто і довго. Можливо, тому, що поруч не було Тишуні: їй пані Тиша якраз загадала допомогти по господарству. І от, від того, що, зітхаючи, доводилося втягати багато холодного повітря, наш пам’ятник застудився.
Важко повірити, але пам’ятник спершу аж трохи зрадів: ніхто й ніколи не чув аби у пам’ятника був нежить. То, може, він почав перетворюватися на звичайного кота? Але ні: він так і залишився дерев’яним, хоч і застудженим. Коли до когось вчепиться хвороба, то зрозуміло, що нічого гарного в голову не приходить, лише самі неприємні думки. Тож і наш котисько вирішив, що інші пам’ятники будуть кепкувати над ним, а може, й звичайні перехожі почнуть зневажливо тикати пальцями у пам’ятник, що примудрився захворіти.
І він втік і сховався у парку, аби перечекати недугу там, де його ніхто не побачить. Так, пам’ятники майже ніколи не рухаються, бо вони, зазвичай, дуже поважні, ще й важкі. Але ж наш пам’ятник був не таким уже й великим, зовсім не поважним, ще й дуже впертим, тож зміг сяк-так розігнути дерев’яні лапи і пошкутильгати кудись углиб парку.
Уже коли Сонячний Заєць почув, що пам’ятник втік, він насупився: згадав, як колись, йому здавалося, що дуже давно, через якусь дрібницю отак гайнув із дому. Тоді він досить швидко повернувся назад, однак і Тітуся-Мудруся, і Кавник встигли похвилюватися. А кому приємно згадувати про те, що й сам колись вчинив негарно?
Але й деревний Котисько вчинив не краще: он, і Тишуня хлипає, і чогось біля входу в парк ніби не вистачає. Он, деякі малюки зупиняються і здивовано витріщають очі на порожнє місце, де раніше стояв іграшковий кіт, якого так приємно було гладити. Деякі навіть капризувати починають, тож і в їхніх батьків настрій псується.
А ще, Сонячний Заєць, хай сам і не хворів, але добре знав, наскільки впертими бувають хвороби. Як вчепиться у кого така напасть, то треба лікувати й видужувати, а не бігати від допомоги, а то ще гірше можна розхворітися.
Тож учинив Заєць цілком розсудливо, потім аж блакитний Кавник визнав, що деякі вухасті бешкетники, зовсім-зовсім рідко, можуть випадково виявити крихту розсудливості. Зайчик запросив Тишуню завітати до Тітусі-Мудрі в гості і розповісти все-все: як хто і дорослих у місті знає, як слід лікувати пам’ятники, то хіба вона.
І справді, Тітуся ні крихти не здивувалася, хіба засмутилася трохи, як і завжди, коли чула про те, що хтось чинить не так, як належить. Вона прихопила із собою знамениту Парасольку, що часто скаржилася на втому, але щиро обурювалася, коли її залишали вдома, байдуже йшов дощ чи ні, і термос. А в термосі був чарівний напій: крім самого чаю, цукру, соку цитрини і дрібки кардамону, якого так боїться застуда, Тітуся додала туди трішки мрій, трохи більше впевненості в собі, і, здається, одну чи дві крихти докорів сумління. Може, від останнього смак чарівного напою, зазвичай, дуже приємний, став трохи гіршим. Але Тітуся була впевнена, що пам’ятнику не завадять саме такі ліки.
Сонячний Заєць уважно спостерігав за приготуванням чарівного чаю, задоволено кивнув головою, коли Тишуня сьорбнула зовсім трішечки, аби перевірити, чи не надто гірко буде її другові. Добре, що докори сумління Тітуся додала трохи згодом, а то Тишуня й зовсім би боялася очі підвести, бо ж потурбувала таку поважну пані.
А потім вони втрьох відправилися до парку, аби відшукати пам’ятник. І знайшли його досить швидко: сонячних зайчиків у парку вистачало, бо ж сонце в той день було дуже яскраве. А заховатися від сонячних непосидьок не під силу жодному пам’ятнику, навіть невеличкому.
Звісно, Сонячний Заєць зміг би відшукати його і сам, ще перед тим, як вести Тишуню до Тітусі в гості. Але ж він добре розумів: знайти – то не все, треба ще вилікувати і вмовити повернутися на звичне місце, аби малюки не сумували. До того ж, Тітуся в той день його вже похвалила. Тож треба було зробити так, аби і його сонячні братики змогти зробити щось гарне, аби й їх похвалили, от!
Щоправда, коли пам’ятник таки знайшли – справді, аж хворий із виду, збляклий, весь у пилу і павутині, і дуже засмучений, бо виявилося, що хворіти подалі від усіх зовсім погано й ні трохи не героїчно, - Заєць аж трохи образився. Ну, добре, хай Тишуня обняла дерев’яного кота, хоч він і вчинив негарно. Але ж вона – дівчисько, а вони всі починають обійматися, коли радіють, як кого побачать. Але ж Тітуся звеліла їм обом трохи відійти, аби не заважати її розмові з котом і лікуванню! А Заєць вважав, що він би й трішечки не заважав, адже відчував себе зовсім дорослим, куди дорослішим, ніж Тишуня!
Певно, в нього такий поганий настрій був, бо хвороба і до нього намагалася добратися. Добре, що сонячні зайчики не вміють ні хворіти, ні довго сумувати!
Тож поки пам’ятник лікували, Заєць встиг збадьоритися і навіть запропонувати Тишуні товаришувати. Він же може й мовчки стрибати, стрибки ж його новій подрузі не заважають, аби галасу не було, правда? Тишуня вдячно кивнула, хоч і знала, що бачитиме нового приятеля нечасто: щоразу, як Заєць згадає про обіцянку, він відразу ж буде квапитися до неї. Це – немало. Однак, сонячні зайчики мають пам’ятати про таку купу важливих речей і знайомих, що згадуватиме саме про неї він не дуже часто…
А тут нагодилася Тітуся-Мудруся і нагадала, що деяким сонячним зайчикам слід повертатися додому, бо от-от звечоріє, для сонячних плямок саме час лягати спати. А дерев’яний котисько, якому вже від чарівного напою набагато краще, повернеться на своє місце, коли остаточно звечоріє, щоб не налякати перехожих.
У Сонячного Зайця не вийшло того дня вчасно лягти спати, б ж треба стільки всього було розповісти зеленому кошеняті, намальованому на стіні у вітальні! Він навіть вигадав, як його намальований приятель зможе дістатися до парку, аби познайомитися із дерев’яним котом, якщо вже соромиться справжніх! Залишилося лише вмовити казки і сни в чарівному Тітусиному кошику трохи потіснитися, аби там вмістилося і невеличке намальоване кошеня. Але тут блакитний Кавник зовсім розбуркотівся, тож довелося Сонячному Зайцю йти вкладатися спати.
Він був певен, що не спатиме всеньку довгу-довгу ніч, коли сонячним зайчикам не можна потикатися на вулицю. А із самого ранку кинеться до парку, перевіряти, як там пам’ятник? Але тут у нього у гості навідався сон. Не звичайний сонячно-золотавий і блакитно-небесний сон, що приходить до всіх гарних сонячних зайців.
Але Кавник вдав, що він уже спить не став буркотіти н за пізні відвідини незвичайного гостя. Певно, відчув, що йому дуже треба. А сну – молодому й недосвідченому – потрібна була порада.
Він чомусь вирішив, що як пам’ятник може видужати, то й сни бачити такому незвичайному пам’ятнику теж треба. А оскільки таке відбулося в місті вперше, то сон і хотів дізнатися думку Сонячного Зайця: чи сподобається він дерев’яному коту?
І от, наш Заєць побачив диво-сон про те, як щоночі дерев’яний кіт біля парку перетворюється на звичайного котиська і блукає вулицями міста. При цьому із ним неодмінно трапляються якісь дива і пригоди, він завжди допомагає усім і йому дякують. Однак кіт-герой змушений інколи не дослуховувати подяки до кінця, адже має повернутися перед світанком до парку, щоб знову на весь день стати пам’ятником. Однак і це не так уже й сумно: його полюбляють гладити дітлахи, мов справжнього кота. А ще, хто його погладить, тому буде щастити у цей день. А коли перехожих немає, то можна зовсім-зовсім тихенько розповісти кращій подрузі Тишуні про свої пригоди. І вона здивується і зрадіє за нього, а може, колись вони вирушать подорожувати разом…
- Ну, як, гарно? – ледь чутно запитав зніяковілий сон.
Але не почув відповіді: Сонячний Заєць лише усміхнувся уві сні. Замість нього обізвався Кавник:
- Та іди вже, займайся своїми справами, а то, де бачено, щоб Сонячний Зайцям таке снилося? І тут цей розбишака не як усі! А так нічого, молодець! Іди вже, присипляй і того котиська біля парку, пригод йому, бачте, мало…
Сон не дослухав буркотіння Кавника: усі в кухні Тітусиного дому знали, що отак балакати той може довго, навіть коли не сердиться. Тож і гайнув до парку, до майже вже зовсім здорового пам’ятника.
Кавник ще трохи побуркотів про тих, хто не вміє дослухувати дорослих до кінця, та й собі заснув. Здається, він теж усміхався уві сні, хоч, зазвичай, кавники не вміють усміхатися. Але, може, то на нього так діяв неправильний Сонячний Заєць?
