Бункерувалися вони на рейді Пірея, одразу під островом Саламін, біля якого колись вже згадуваний Фемістокл остаточно розтрощив флот персів. Ось скільки вже пароплави працюють не на вугіллі, а моряки досі називають заправку пальним – бункеровкою, хоча ніхто вже й не бігає голий, з кошиком на спині по сходні з вугільної баржі на борт. Підійшов рейдовий танкерок, подав шланги – і всіх ділов. На цьому ж бункеровщику приїхали СУДНОВІ агенти, містер Акіс і містер Такіс. Суднові, Денисе, суднові агенти, зовсім несхожі на Джеймса Бонда. Саме про них і говорив Бізнесмен Альбертович по мобільнику.
Один – зачесаний на рівненький пробор, як нівроку комсомольський вожак, габаритний, пузатий, пихатий, насуплений, з губами надутими, наче щойно його хтось образив, у білих штанях, черевиках яничарського фасону з носаками, загнутими догори, гавайській сорочці і хрестом на волохатих грудях, а інший – безпричинно веселий, наче в той же час, як ображали першого, хтось його лоскотав, низенький, голомозий, лоб зморщений, як українська дорога у квітні, чи то ще неголений, чи то вже бородатий, з херувимською ухмилочкою, золотими окулярами і фіксою, в сандалях і шортах по коліно, без комплексів щодо кавалерійської кривизни ніг, також у гавайці, але без хреста, моторний як Еней, бо встигав оббігти танкерок тричі, поки його компаньйон підніме ногу на трап. Більше всього вони нагадували пляжного фотографа і його мавпочку десь у Скадовську. Але сказано – суднові агенти, значить суднові агенти.
Бізнесмен Альбертович, який вже дві години стирчав біля парадного трапу із зібраними валізами, зрадів парочці, наче марсіанський астронавт, зустрівши братів по розуму на Хрещатику.
- Корефулі, ну нарешті! Милості, так сказать, прАшу, до нашого, так сказать, шалашу.
Маленький-жвавенький агент, як виявилося, шпрехав російською, і тут-таки переклав усе надутогубому боссу, не втримавшись від коментарів. Бо тексту на виході в нього було втричі більше. Босси тричі розцілувалися, як Брежнєв з Бокассою, Бізнесмен Альбертович тричі зачепив бездоганну зачіску високого гостя нерозлучною барсеткою. Той щоразу ретельно поправляв пробор, але майже не пручався.
Замість шалаша хлібосольний бізнесмен, однак, повів їх до капітанської каюти. Чим ви багаті, тим ми і раді. І не треба, Денисе, оце саркастично кпинити і згадувати скадовських фотографів. Може й пляжники, а зробили добре діло – привезли екіпажеві зарплатню за місяць. Готівкою! Валютою! І тобі з Сергієм, попри те, що ви не в штаті, теж по 50 доларів належить. Звідки знаю? Ну, я ж автор. Нумо, краще, про вічне.
Коли кажуть, що всі дороги ведуть до вічного міста Рима, мають на увазі суходольні шляхи. Бо всі морські путі ведуть якраз до Пірея. Принаймні, в нашій частині глобуса. Поки чекали на танкерок, Денис з Сергієм нарахували на рейді аж під сотню суден.
Величезних, океанських. «Панамаксів», обмежених максимальними розмірами шлюзів Панамського каналу, й навіть «кейпів», які в жоден канал вже не лізли і мандрували цим світом довкола мису Доброї Надії та мису Горн.
«Коустерів», до яких належала і «Таврія», - суден прибережного плавання, які вантажилися дрібнішими судновими партіями краму, привезеного отими мастодонтами через океани з інших континентів, і швиденько розвозили його по всіх менших середземноморських портах.
Стояли тут балкери, що приперли з Гвінеї цілі гори червоної землі – бокситів, для виплавки алюмінію. Чи цілі єгипетські піраміди зерна з Міссісіпі, штату Луїзіана, з Америки. Чи залізну руду з Кривого Рогу з перевалкою в Миколаєві. Бо балкер – то судно для навалочних вантажів.
Стояли контейнеровози, по щогли заставлені різнокольоровими, як кубики Лего, але стандартного розміру, двадцяти– та сорокафутовими, морськими контейнерами. Їх можна з пароплава одразу вантажити на залізничний вагон або на автомобільний тягач і без жодної затримки в порту везти далі вглиб суходолу без отієї «перевалки», «від дверей до дверей». Це як пошта, тільки замість картонових «посилочок» тут багатотонні залізні контейнери з будь-яким вантажем. Хочеш, китайські футболки. Хочеш, китайські фейерверки. Хочеш, китайська електроніка. Не дивуйтеся, все «хочеш» у нас давно вже китайське, лише встигай з Китаю довезти, поки не перехотіли. Тому й працюють на лініях контейнервози, як празький трамвай, - за похвилинним розкладом. Прибуття в 15:36. І не хвилює.
Стояли судна для генерального вантажу, сухогрузи для збірних партій товарів, які не лізуть на піддони та в контейнери. На цих – купа суднових стріл та кранів над кожним трюмом, якими можна перевалювати вантажі в необладнаних портах третього світу, четвертого світу, п’ятого світу. Або навіть на припай під Антарктидою.
Стояли банановози з потужними холодильними установками, які цілий рік возять банани та інші фрукти-овочі з країн, де зараз врожай, до країн, де зараз авітаміноз. В нас вже нікого, на щастя, не дивують ні банани, ні огірки взимку. А чиєсь дитинство пройшло геть без бананів, якщо не москвич. Бо ще не побудували таких кораблів.
Стояли тут танкери, що довкола Африки возять сиру нафту з Перської затоки до європейських нафтопереробних заводів, один з яких побудувано і в Греції, ось у цій затоці Саронікос, поблизу Коринфу. Найбільші в світі пароплави. Боцман на такому монстрі їздить на бак віддавати якір на моторолері, інакше не встигне. А після того, як застопорять машину, танкер рухається вперед за інерцією ще кілька миль. Не перебігайте такому дорогу по-під носом.
Стояли скотовози, цілі тваринницькі ферми на воді, які привезли в Європу живих корів та бичків з аргентинських пампасів чи новозеландських овець та баранців. Їх всю дорогу годували, напували, вичищали – поралися. І їхній курс штурмани зустрічних суден вираховували по запаху та викинутим за борт тушам баранців, що не витримали мандрівки.
Стояли ліхтеровози, що прямували на Південно-Східну Азію, і вантажилися одразу цілими баржами-ліхтерами, які на місці призначення просто спустять на жовті намулисті води Меконгу чи Хуанхе і потягнуть далі річками. В нас таке практикують тільки на Дунаї.
Стояли усілякі ро-ро, роллон-роллоф, ролкери - судна з воротами-апарелями в бортах, по яких далекобійні вантажівки заїздять в трюми своїм ходом, а виїдуть на берег вже десь на іншому котиненті і без зупинок посунуть далі автошляхами, там де вони є, звичайно.
Стояли цементовози, схожі на великий герметичний пилосос судна, які всотували в себе з повітрям цілі майбутні самозабудовні готелі, й незаконні вілли на південному березі Калабрії в Італії. Бо саме Італія використовує бетону більше всіх у світі. І будує саме незаконні готелі та вілли, які намагається знести бульдозерами кожен новий соціалістичний уряд. А ви кажете – Крим.
Стояли газовози, судна з велетенськими газовими балонами, які напівсферами, схожими на бані Софійського собору, витикалися над верхньою палубою. Привезли скраплений газ з-поза океану. Судна, що роблять людину незалежною від російського «Газпрому».
Стояли автомобільні пароми, які курсували між островами та берегами усього Середземного моря й околиць. І саме завдяки ним Грецію свого часу прийняли до Євросоюзу, хоча вона не мала з ним суходольних кордонів. І навіть внесли доповнення до правил збирання та транспортування молока з європейських тваринницьких ферм, з урахуванням грецьких обставин. А тепер ось – фермери з островів їздять страйкувати в Афіни на власних тракторах, а капусту свою продають на ринках Італії та Швейцарії.
Стояли лісовози, що привезли дерева, спиляні десь на Амазонці чи в Сибіру. Подумаєш отак, егеж, близький шлях з тої Дудінки. Але ж якось довезли. Були ви, дорогенькі, легенями планети, а станете віденськими стільцями й табуретками під сідалом Європи.
Стояли розкішні пасажирські лайнери, що привезли розважатися й фотографуватися на тлі мармурових європейських руїн туристів з Канади. В Канаді з мармуровими руїнами сутяжно. Все ще досі стоїть.
Про яхти не будемо. Їх тут був цілий рій. Роїлися довкола всіх бухт, островів та марин, як бджоли на пасіці в Ющенка.
Оце і є світова торгівля, кадети. Ось тому і в Греції все є, дорогенькі. Бо в Греції є Пірей.
Прапори десятків країн. Сотні суден. Тисячі моряків на борту. Греки, філіпінці, українці, поляки, єгиптяни, шріланкійці, румуни, болгари, італійці, китайці. Усі спілкуються моряцькою мовою на визивних каналах і всі чудово одне одного розуміють, хіба що знову заявиться справжній англієць з Бристоля зі своєю невідтворюваною англійською говіркою, і «Геллас радіо» на береговому радіоцентрі доведеться змінити вісім операторів, перш ніж хто-небудь його зрозуміє.
Перед розставанням Бізнесмен Альбертович урочисто вручив начальнику радіостанції свою «шпигунську рацію» - мобільний телефон з розкладним мікрофоном та висувною антенкою.
- Доповідатимете мені чисто по мобілі. Пацани кажуть, вздовж берегів Італії в 12 милях скрізь бере. А ти кажеш – правила радіозв’язку, диплом, корефуля, - поплескав він Кренкеля по плечу. – З’їсти можеш свій диплом.
І вже капітанові, перш ніж спуститися парадним трапом на танкер:
- Ну, нехай фартить. Чи як там у вас правильно кажуть? Чекатиму на вас в Греції. Чисто питання свої повирішую. На зв’язку.
- А що, може і з’їм, - несподівано погодився Кренкель. І вручив телефона Денисові.
- На, асистенте. Засвоюй нову техніку. Я до цього могильщика радіозв’язку не приторкнуся, не на того напали.
Автор бачив шановного начальника радіостанції Галушку кілька місяців тому. Він дотримався своєї клятви і досі не користується мобільним телефоном. Його тепер так і представляють іншим людям:
- Знайомтесь, Євген Трохимович. Людина без мобільника.
