З дому, на прогулянку, Павло Петрович виходив, як завжди, в один і той-же час: коли трохи стихала ранкова метушня, коли вже можна було без зайвої обережности перетнути вулицю. В нього був свій, уже роками, натоптаний маршрут; а починався він з вулиці Маршала Будьоного, де Павло Петрович і мешкав. От і сьогодні він не змінюючи своеї звички, майже інстинктивно, не поспішаючи, ще моложаво-твердим кроком, трохи киваючи в такт головою ніби вітаючись з усіма, прямував до перехрестя з вулицею Дзержинського. Він не спішив уже доволі давно – після шестидесяти навіть роки свої не рахував, а коли хтось, із давніх знайомих, інколи запитував його: «А що ви робите на пенсії?» - то він, не то з іронією не то з викликом, відповідав: - «Насолоджуюсь життям!»... «А що з мене тепер взяти?» – казав Павло Петрович,- «Що могли то вже взяли, а що залишилось – то все моє»…
Розуміючи, що він зараз ніби завис у часі і просторі, і тому, з цікавістю невідомого прибульця, спостерігав як мимо, нестримною лавиною, змітаючи все на своєму шляху неслось саме життя; ось в цих автомобілях, що обганяючи один одного сигналили нетерплячими гудками; в пішоходах, що завжди спішили забувши про почуття самозбереження; в малих дітках, яких тягли за собою батьки в доросле життя. Діти верещали противлячись їх волі, і, поки ще несвідомо, заявляли на свої права. Все навколо рухалось, все кипіло, все шкварчало набираючи з кожним новим рухом неймовірного прискорення. Іноді йому казалось що життя набуло такої швидкості що стало некерованим і тоді мабуть настає криза, думав він, йому хотілось закричати: «Зупиніться! Одумайтесь! Життя не закінчується завтра!». Але то були лише душевні емоції які навіть виказати було нікому крім рідного міста якому він віддав все своє життя. Павло Петрович любив своє місто. Він виняньчив його своїми руками з самих п’ятдесятих років і добре пам’ятав як там, де він зараз ішов, були огороди, що длинними смугами тяглися аж до самої криворізької траси. Тепер тут вирує життя, а пустирі, що притулилися вздовж дороги і поросли бур’яном та поодинокими само сіянцями дерев із-за яких уже майже не видно оголовків колись забитих будівельниками свай, нагадували про ті роки шаленої перебудови… «Єх, не вистачило тоді нам якихось двух-трьох років і ми б вишикували тут наші просторі, світлі і теплі будинки «чешки», - думав Павло Петрович,- адже він був, тай остався назавжди, будівельником. «Скільки ж років минуло… Ох-хо-хо»… Відганяючи від себе спогади він перетнув перехрестя.
З вулиці Дзержинського можна було вийти на вулицю Франко і далі йти до вулиці Гагаріна, але Павло Петрович вулицю Франко не любив із-за її назви. Йому подобалися вулиці з радянськими назвами, такими символічними, такими революційно-більшовицькими, що аж груди розпирало від застарілої ностальгії по всьому вчорашньому.
Вулиця Дзержинського була коротенька але така жвава: по праву руку на ній розрісся величезний спальний район – «Дзержинка» з лікарським комплексом та школою, а по ліву руку розкинувся шатром знаменитий на все місто генделик до якого сором’язливо притулився обнесений височенним муром ринок. Тут, з ранку до ночі, ворушилися люди, гурчали машини та вешталися зграї приблудних собак. З обох сторін дороги, мов гігантські телеекрани, хизувалися застарілою рекламою монументальні бігборди затуливши собою значну частину простору, що більше всього ображало гідність Павла Петровича. «Ну що могло бути спільного в назві цієї вулиці і тим, що дурило людям голови з їх гидотних реклам»- думав він. «Називалась би вона базарною, тоді, хай би вже було по їхньому… Встав би зараз «залізний Фелікс» та подивився що тут наробили ці «нові» то мабуть би сам, від жаху, в труну заліз… Від чого пішли, до того й прийшли», - про себе промовив він сплюнувши в бік вишикуваних на узбіччі вулиці іномарок. Вийшовши на свою улюблену вулицю «50 років ВЛКСМ» яку молодь, між собою, називає «наркоштрассе» бо її, ще з радянських часів, облюбували молодики з типовою зовнішністю: блідими як пергамент обличчями, чорною одежею, та злегка розширеними зіницями очей, вони в любий час дня і ночі, як фантоми, діжурили тут стежачи один за одним аби хтось із жадоби чи з дурі не скурив сам косячок; чи стрельнувши десь у підворітні «ширку», потай від друзів, ловив би кейф, та Павла Петровича це не хвилювало, він з радістю вдихав життя на повні груди. Алея із каштанів, що росли по обидва боки широкого тротуару утворивши схрещеним гіллям зелену арку, дбайливо ховаючи від сонця прохожих, поволі затягувала його все далі від новобудов, поступово спрямовуючи на вулицю «Радянську» - в стару частину міста. Далі, до «Майдану Леніна», було рукою подати. Це вже була половина шляху. На майдані був сквер який вів прямо від пам’ятника Леніну до палацу культури імені Леніна. В сквері Павло Петрович розслабився, тут все було йому рідним: і пам’ятник, і палац культури, і каштани, і скамейки - ще ті, радянські, монументальні, з гнутими спинками та могутніми бетонними боковинами з невиразним полузатертим орнаментом. На скамейках зараз було не зручно сидіти; на них можливо тільки відкинувшись на спинку, полулежати, бо з часом, від щедрого асфальтового покриття, вони ніби вгрузли в землю являючись мовчазними свідками пущених на вітер коштів. Тут було все як і тоді, коли дерева були малими. Але водограю уже нема, не вберегли, осталася від нього лише величезна чаша засаджена тюльпанами, що палали червоним полум’ям на травневі свята.
Павло Петрович усівся на свою улюблену скамейку і розпрямив ноги які гули від втоми. День був по весняному теплим і сонячним. По синьому, ще доволі прохолодному небі, пливли поодинокі хмарки. Високо в небі, над хмарами, кралася тоненька смужка від реактивного літака. Самого його не було видно, але виднівся початок смужки, що рухалась назустріч сонцю. Трава в сквері зеленіла суцільним лагідним покривалом лише кинуті недопалки та пляшки від пива, що валялися навколо, порушували абсолютну ідилію. Місце було затишним. Павло Петрович солодко позіхнув, і, казалось на мить зімкнувши віки, відразу провалився в дитинство…
«Вечоріло. Біля тину, на лавочці, сиділи жінки, серед них була його баб уся Паша, але лиця її не видно, а лице баби Мотрі він бачив чітко, вона завжди давала йому гостинця: то цукерки, то прянички, то питушка на паличці, вона його любила бо своїх внуків у неї не було. Жінки лускали насіння та перемивали кістки своїх односельців. Лушпиння вони не випльовували, а злегка виштовхували його язиком на нижню губу і воно, зклеяне слиною, не падало на землю, а звисало у них з губ смугастими стрічками аж до підборіддя. Йому було смішно. Хотілося шалабанами позбивати їм ці принади. Він, набігавшись на леваді з однолітками, підійшов до своеї бабусі, але баба Мотря покликала його до себе.
- Павлику, іди до мене, я тебе про щось запитаю, - сказала вона, - вправно, долонею, звільнивши підборіддя від лушпиння. Але він знав про що його запитають, тому йти не хотів, сором’язливо ховаючись за спиною своеї бабусі.
- Павлику, ну йди до мене! Рука її потягнулась до кишені. Баба Мотря показала цукерку в золотистій обгортці. Цукерка магнітом притягувала його до себе. Жінки затамували подих слідкуючи за цим дійством. Вони навіть насіння лускати перестали. Він підійшов до баби Мотрі.
- Розкажи нам, як дід Василь лає козу? – підступно, з іронією в голосі, запитала вона.
- Ну, скажи нам, бо ми вже забули. Він же сприймаючи все це за пустощі дорослих, але підсвідомо розуміючи що то лайка, спочатку робив розлючене лице, як у діда, при цьому скрививши рота та витріщивши очі, уявляючи шкідливу козу, та замахуючись на неї уявною хворостиною, не розуміючи слів, декламував як вірш таке словосполучення, що в іншому випадку у дорослих можливо б і вуха пов’янули: там був набір слів і про Бога, і про матір, і про нехристь окаянну – сказаних з такою дитячою наївністю, що жінки, від сміху, аж за животи похватались, а коли він закінчив цю дідову лайку ще й словами про три безтарки бісенят, чого мабуть не розумів і сам дід, то жінки сміялися аж до сліз»...
Напроти розслабленого Павла Петровича зупинилась зграя підлітків, серед хлопців була одна дівчина. Двое хлопців усілися на спинку скамейки і глузуючи один з одного смоктали пиво із рудих пляшок. Дівчина палила цигарку пускаючи струмки диму прямо в обличчя хлопцеві що стояв поруч.
- Хорош, Лара, - відвертався він.
- Кинь ту дурь, на, випий краще пива, - простягнув хлопець пляшку дівчині.
- Сам пий ту гидоту, я дівчина культурна, п’ю тільки шампусік, - грайливо прощебетала вона і хотіла штовхнути хлопця ягодицею. Хлопець спритно відступив і дівчина, не втримавшись на ногах, впала прямо в руки тому хто стояв поруч. Хлопець, мов ненароком, облапав її груди, незграбно по юнацьки, і, також незграбно відштовхнув її від себе, прямо в ноги тим, що сиділи на скамейці. Дівчина верещала, а хлопці сміялись бризкаючи пивною піною. Вони не звертали уваги на Павла Петровича, ніби його й не існувало. Нахабство, як стиль життя, їх просто розпирало і не тільки від поганого виховання, а й надлишку невичерпаної енергії. Про сором вони мабуть і не знали, а може робили те навмисно, дратуючи дорослих.
Раптом молодь притихла, обличчя їх від несподіванки та здивування ніби заніміли. Вони дивились на пам’ятник Леніну. Звідти, ніби з під землі, проривався спів; навіть і співом його не можна було назвати, а просто душу роздираючим гулом з чітким ритмом. Гул наростав, вже можна було почути окремі слова про значення яких молодь не знала.
- Єй, ви тільки гляньте, вони що з глузду зїхали? – вигукнув хтось із хлопців показуючи пивною пляшкою на гурт сивоголових людей що полукільцем обступивши пам’ятник Леніну співали «Інтернаціонал». Людей було не багато - можливо чоловік сорок-пятдесят, вони були по святковому одягнені, девкого виблискували нагороди. Облич їх не розгледіти, а високо підняті голови гіпнотично вдивлялися в кам’яну постать вождя.
Павло Петрович стрепенувся, його ніби облили окропом, сну як і не було. Кров запульсувала у висках так, що помутилось в очах. «Як це він забув, що сьогодя двадцять друге квітня – день народження Леніна» - промайнуло в голові. Він стрімко підвівся, рука потяглася до картуза, але так і залишилась у повітрі, він обезсилено опустився на скамейку: пригнічений, спустошений з гострим відчуттям провини. Молодь, побачивши його конфузію, приснула від сміху.
- Що, діду, поспівати захотілось? Так мерщій ідіть до тієї компанії! Чи слова забули? – зєхиднічала дівчина.
Нарешті, оволодівши собою, Павло Петрович підвівся, постояв, глянув на співаючих і, нерішуче, пішов у протилежному напрямку. Спів потроху віддалявся, а ритм гімну ще довго шкрябав вуха. Він згадав що таке почуття вини в нього колись уже було, ще в дитинстві, тоді, навесні п’ятдесят третього року… «Учні в школу того дня прийшли, але уроків не було. Учителька була дуже заклопотана, вона час від часу витирала хусткою очі, а вони, малі дітлахи, не розуміючи що відбувається, з жалобою позирали то на неї то на портрет, що висів над шкільною дошкою. – «Сьогодні ви вільні» - нарешті промовила вчителька. - «Ідіть до дому». Всі чомусь говорили пошепки. Десь далеко, на краю міста, безперервно гули фабричні гудки підсилюючи почуття вини і скорботи…
Вдома мама плакала сидячи навпроти чорного паперового гучномовця з якого безперервно лунала траурна музика. На ліжку, обложений подушками, плакав його маленький брат Миколка. Йому було жаль маму і хотілося плакати. Раптом відчинилися двері, в хату увійшов тато. Він сердито глянув на маму злісно процідивши крізь зуби: - «Чого ревеш, дурна, умер «максим» ну й хрен з ним!». Мама ще сильніше залилась слізьми та стала причитати: - «Як же ти можеш таке казати, як же ми тепер будемо жити без нього»… Тато вимкнув гучномовець. В хаті враз стало тихо, навіть Миколка замовк. У дворі мекала недоєна коза, її, ніби передражнював лаєм старий пес «буржуй». – «Маріє, накривай на стіл, будемо вечеряти» - сказав тато і пішов мити руки...
Всі ці спогади за мить пронеслись у голові Павла Петровича. Він ішов через парк не звертаючи уваги на прохожих. Пам’ятник «Козацької Слави» залишився позаду, а попереду виблискував на сонці єлєктронний водограй – причудливе створіння місцевих казнокрадів. Хвилювання поволі проходило, почуття провини зникло, і тільки тепер він нарешті зрозумів, що те, минуле, ще не дає людям спокою, а для нього воно зараз померло назавжди, треба жити сьгодняшним днем.
Сонце вже високо піднялось в небі. Люди спішили на обід. Ноги самі, інстинктивно, вибирали шлях, вони вперше змінили його маршрут.
