Усі звикли до того, що на вулицях наших міст живе безліч бездомних котів.
Ми майже не звертаємо на них уваги, вважаючи, що всі вони нічим особливим
не вирізняються один від одного. Проте, спостерігаючи за деякими з них, ви
побачите, що й серед безхатніх тварин інколи зустрічаються вельми цікаві
особистості, котрі виявляються набагато привабливішими за деяких домашніх
улюбленців.
Ось у нашому дворі мешкає один кіт... назвемо його Рудик з огляду на рудий
колір його шерсті. Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що це досить
незвичайний кіт. Почнемо з того, що серед інших котів Рудик вирізняется своїм
яскравим забарвленням. Більшість бездомних котів, як відомо, сірі або чорні,
або білі з чорними плямами, а наш Рудик має яскраво-руду голівку й спинку,
білосніжний животик і лапки. Та найпривабливішим у нього є хвостик - білий
з рудими смужечками. Такого гарного хвостика, мабуть, немає в жодної кицьки,
принаймні, серед тих, що мешкають на вулиці. Напевно, Рудику й самому
подобається його хвостик, бо він дуже полюбляє з ним гратися. Буває залізе
на дерево, вмоститься між двома гілками і нумо бавитись своїм хвостиком:
висуне його із-за гілки, та починає ловити лапками, немовби це зовсім і не його
хвостик, а чужий, або це зовсім не хвостик, а якесь смугасте мишеня. І так
завзято грається зі своїм хвостиком, з таким захопленнях хапає й ловить його,
що неможливо втриматися від сміху, спостерігаючи за цією картиною. Якби ви
це побачили, то, напевно, також не змогли б стримати сміх. І довго Рудик
бавиться з хвостиком, аж поки не набридне, або хтось його не сполохає...
Одного разу Рудик, як звичайно, сидів на дереві, граючись своїм хвостиком,
і так захопився грою, що не втримався й зіслизнув з гілки. На щастя, унизу
стирчала інша гілка; Рудик устиг зачипитися за неї передніми лапками та й
повиснув, немовби спортсмен на поперечині. Вигляд у нашого кота був дуже
кумедний, проте Рудику було зовсім не до веселощів, бо він ледь тримався
майже одними пазурами, не в змозі видертися на гілку. Отак і висів бідолашний
кіт - і видряпатися нагору не може, і стрибнути вниз страшно, бо зависоко.
І невідомо скільки б ще часу висів Рудик на дереві, якби мимо не пробігав
кудлатий собака.
Побачивши здалеку дивну картину, собака підбіг до дерева, задрав морду
й почав гавкати, немовби питаючи: "Що це ти виробляєш, дурна кицько?"
З переляку Рудик ледь не впав униз прямо на голову галасливому собаці, та
якимось дивом йому вдалося втриматися на гілці. От в яку неприємну халепу
потрапив наш кіт: мало того що не може злізти з дерева, так ще й це кудлате
опудало прибігло й гавкає внизу! "Хоч би якась добра людина з'явилася, щоб
прогнала цю собацюру", - мабуть, отак думав Рудик, озираючись на всі боки,
і жалісно нявкав.
А собака, почувши нявкання нашого кота, наче оскаженів, і заходився ще
голосніше гавкати, та ще й почав підстрибувати, намагаючись ухопити Рудика
за хвостика.
Зовсім страшно стало Рудику; здавалося йому, ще трошки і злий собака
вхопить його за хвоста й стягне з гілки. Він навіть підтягнув хвостика, та собаку
це ще більше роздратувало: він почав ще сильніше підстрибувати, сподіваючись
ухопити Рудика хоча б за лапки.
Нарешті, собака підстрибнув так високо, що, мабуть, доторкнувся своїм
холодним носом до лапки Рудика, бо наш кіт раптом як заверещить, та як почне
несамовито дряпатися нагору, що навіть не встигли ви дочитати цей рядок, як
Рудик уже сидів на гілці. Здивований собака аж замовк від несподіванки.
Побачивши, що кота вже не дістати, він відразу втратив цікавість до Рудика,
зневажливо пирхнув та й побіг собі геть.
Незважаючи на те, що ця пригода добряче налякала Рудика, він і далі лазив
по деревах, і так само грався зі своїм хвостиком...
Хоча Рудик виріс на вулиці, він, на відміну від інших котів, ніколи не тинявся
по смітниках у пошуках чогось їстівного, і - боронь боже! - ніколи не полював
на птахів - голубів чи горобців, і тим більше не ловив мишей. А все тому, що
мав привабливу зовнішність: кожна людина, яка любила тварин, просто не могла
пройти повз такого гарного кота і не почастувати його чимось смачненьким.
Та й добрі люди з навколишніх будинків, коли бачили Рудика, нерідко виносили
йому хто рибку, хто ковбаску, а хто навіть тарілочку з молочком. Ось чому
наш Рудик ніколи не бідував і майже кожного дня був нагодований. Щоправда,
такі щедрі люди зустрічалися не завжди: бували й такі, що просто погладять
Рудика по голівці або по спинці, та й підуть собі геть. Зате в найближчому
будинку мешкала одна старенька жіночка, яку Рудик вважав своєю господинею,
бо вона майже кожного ранку виносила Рудику щось смачненьке. Вона навіть
намагалася кілька разів забрати його до себе у квартиру, та Рудик не хотів
жити в кам'яному мішку, яким йому здавався будь-який дім, і звільнившись від
обійм людини тікав геть. Більш за все Рудик любив свободу і не бажав
обмежувати себе чотирма стінами. Проте, добра жіночка не ображалася на
Рудика за таку вдачу, і продовжувала підгодовувати його й надалі...
Та одного ранку господиня чомусь не вийшла з будинку. Рудик блукав біля
під'їзду весь день, однак жіночка так і не з'явилася на вулиці.
Наступного дня Рудик знов прийшов до будинку, і ходив довкола, сподіваючись,
що господиня ось-ось вийде, проте сонце сіло за обрій, а наш кіт знову залишився
голодний. Ой, як стало йому сумно! Бо Рудик давно звик до того, що йому не
потрібно шукати їжу - вона сама завжди його знаходила. А тут минуло два дні,
а в нього навіть крихти в роті не було. Не звик він до такого! Хоча шлуночок
котячий невеликий, проте й він їсти просить, і починає дуже голосно бурчати,
наче говорить: "Хочу їсти! Хочу їсти!".
І Рудик радий був би нагодувати його, та не знав, де знайти їжу. Бо ж на
відміну від інших бездомних котів, Рудик не вмів ані полювати, ані шукати
на смітниках щось їстівне. До того ж, Рудик був дуже охайний кіт і не любив
бруднитися. Тому він просто сидів біля дороги, котрою люди звичайно йшли
з базару, і чекав, коли хтось пригостить його чимось смачненьким.
Люди проходили по дорозі один за одним, тримаючи в руках великі сумки
з продуктами, та ніхто навіть не звертав на Рудика уваги. Лише матусі з дітьми,
проходячи повз Рудика, казали своїм малюкам: "Дивись, який гарненький кіт", -
і йшли собі далі.
Зрозумівши, що так можна просидіти цілий день і залишитися голодним,
Рудик почав жалісно нявкати, щоб привернути до себе увагу перехожих. Але
це нічого йому не принесло; лише якийсь хлопчисько, що повертався додому
зі школи, зупинився на якусь мить, аби погладити його по голівці.
Та одною ласкою ситий не будеш! Від ласки у шлунку нічого не з'явиться!
Довелося Рудику бігати за перехожими, та нявчати, щоб хто-небудь змилувався
над бідолашним кітом і почастував його. Однак люди, як на зло, усі були якісь
заклопотані, усі кудись поспішали, і робили вигляд, що не помічають рудого кота.
А ті, що все ж таки зупинялися, були якісь дивні й нерозумні, бо замість того,
щоб пригостити Рудика чимось їстівним, лише гладили його.
Нарешті, з найближчого будинку вийшов якийсь вусатий дядько й виніс
Рудику кілька шматочків ковбаски на тарілочці. Проте вигляд у ковбаски
був не дуже привабливий, та й запах від неї ішов такий, що Рудик відразу
відвернувся від такого гостинця і сумно глянув на вусаня своїми зеленими
очима, наче хотів сказати: "Ти що, дядьку, вважаєш мене зовсім дурним?
Гадаєш, я стану їсти зіпсовану ковбасу? От люди! Самі, мабуть, не стали б
їсту таку "смакоту"?" І Рудик пішов собі геть.
Та не встиг він зробити й кілька кроків, як побачив на дитячому майданчику
якусь метушню. Це хтось з перехожих насипав хлібні крихти, і тепер навколо
них зібралися ледь не всі голуби, що мешкали в районі. Майданчик майже
весь почорнів від птахів: вони штовхалися навколо купи крихтів, лізли один
одному на голову, щоб тільки дістатися до хліба і зовсім не звертали уваги на
людей, що проходили майданчиком.
Це видовище просто зачарувало Рудика. Він не відриваючись спостерігав
за птахами, сховавшись у високій траві. Хоча Рудик ніколи ні на кого не
полював, проте від голоду він зараз був ладен з'їсти що завгодно і кого завгодно.
Якось він бачив, як один кіт вполював голуба, і це здалося Рудику досить
легкою справою. До того ж, Рудик, як і всі кішки, за своєю природою був
хижаком, і мисливський інстинкт був у нього в крові.
Не зводячи очей з голубів, Рудик почав підкрадатися, ховаючись за високим
бордюром: зробить кілька кроків, визирне з-за бордюра і крадеться собі далі;
знову вигляне, щоб упевнитись що його не помітили, і продовжує рухатись, як
справжній мисливець. Здавалося, птахи зовсім не помічають кота, і спокійно
дзьобають хлібні крихти. Кращої нагоди для нападу годі було й чекати. Рудик
підкрався якомога ближче до голубів і стрибнув уперед. Ой, що тут почалося!
Як злетіли усі птахи одночасно, як залопотіли крилами! Піднявся такий
страшенний галас, що Рудик сам злякався не менш аніж голуби і припав до
землі. Напевно, йому здалося, що вся ця сила-силенна птахів зараз рине на
нього зверху і почне нещадно дзьобати. Але сполохані птахи зробили невелике
коло над майданчиком та повсідалися на дроті, що був натягнутий між двома
ліхтарними стовпами. Вони відразу почали невдоволенно воркотіти, скоса
дивлячись на кота, наче засуджували його за таку витівку.
Залишившись на самоті, Рудик трохи заспокоївся і несміливо підійшов до
хлібних крихтів. Понюхавши купу, він здивовано глянув на голубів, ніби питаючи,
як таке взагалі можна їсти. Крихти були сухі та вкриті пліснявою, і нагадували
якийсь пісок. Як не хотілося Рудику їсти, він не міг переступити через свою
котячу гордість і скуштувати таку їжу. Адже він доводився далеким родичем
тиграм і левам! Як же він міг дозволити собі їсти пташину їжу? Тому голодний,
але гордий кіт попрямував назад до будинку, очевидно, сподіваючись, що
хтось з мешканців почастує його чимось більш приємним на смак, аніж черстві
хлібні крихти.
Та коли Рудик блукав по квітнику біля будинку, він побачив у чагарнику
десь кільканадцять горобців, котрі весело цвірінькали, перестрибуючи з гілки
на гілку. Рудик на якусь мить завмер, а потім почав тихесенько підкрадатися
до кущів. Проте горобці помітили його ще здалеку, і варто йому було наблизитися,
як вони відразу спурхнули і перелетіли на гілки іншого куща. Здавалося б, марно
було й сподіватися упіймати таку спритну пташку, як горобець, проте Рудик
і не збирався нікого ловити, а лише хотів погратися: як тільки горобці всілися
на кущ, він знову попрямував до них. І так повторювалось кілька разів: Рудик
до куща, а горобці - на сусідній кущ; він знову до них, а вони летять у зворотньому
напрямку. Та невдовзі горобцям набридла ця гра, і вони, піднявшись високо вгору,
зникли десь удалині за деревами.
А Рудик присів біля куща, немов розмірковуючи, що робити далі: залізти на
дерево та погратися зі своїм хвостиком чи піти пошукати десь щось їстівне.
Аж раптом чує: ззаду лунає дуже знайомий голос: "Киць-киць! Киць-киць!"
Рудик відразу підхопився: господиня! Та як помчить на голос, задравши свого
смугастого хвостика! І дійсно: біля одного з під'їздів стояла старенька жіночка
тримаючи щось у руках.
- Іди до мене, Рудику! Іди до мене, любчику! - гукнула старенька, побачивши
здалеку кота. - Дивись, я тобі рибку принесла...
Рудик був уже тут як тут, і ходив навколо господині, і терся по її ногах - чи
то від радості, чи то від нетерплячки. Господиня почала розгортати пакунок,
розповідаючи про те, як нездужала всі ці дні, наче просила в Рудика вибачення,
пояснювала, що не могла увесь цей час вийти на вулицю та нагодувати його.
А той лише нявчав, наче розумів кожне слово, хоча швидше за все його вабив
запах риби, що доносився із пакунку. Тільки-но господиня поклала розгорнутий
пакунок на землю, Рудик зразу накинувся на їжу, і почав так наминати, що аж
за вухами тріщало.
Ось так закінчилися голодні поневіряння Рудика, котрий, мабуть, дуже зрадів
появі господині, а ще більше тому, що йому, на щастя, не довелось брати на себе
гріх, полюючи на невинних пташок...
Узагалі, життя Рудика можна було б назвати тихим і спокійним, якби йому
не дошкуляли собаки, бо всім відомо, що головний ворог будь-якої кицьки це
собака. Через наш двір постійно бігали бездомні собаки, іноді навіть цілими
зграями, тому Рудику доводилося завжди бути дуже пильному, щоб уникнути
гострих собачих зубів. Іноді він залазив на капот або навіть на дах однієї з
машин, що постійно стояли посеред двору, і уважно спостерігав за тим, що
відбувається навколо. Було дуже кумедно бачити, як собаки пробігають повз
машин і навіть не помічають рудого кота, котрий спокійно сидів собі на капоті,
і, напевно, у душі кепкував зі своїх ворогів: "От дурні собацюри! Я сиджу тут,
як на долоні, ані трішки не ховаючись, а вони навіть на бачать мене..."
Але так бувало не завжди. Інколи він опинявся досить далеко від машин або
дерев, коли раптово з'являлися собаки. І тоді йому доводилось покладатися
лише на свою швидкість і спритність. Щоправда, він не завжди тікав від собак;
іноді Рудик просто ховався у траві. Найлегше йому було ховатися восени, коли
майже вся земля була вкрита пожовклим листям. На цьому тлі рудий Рудик
ставав зовсім непомітний. Багато разів він просто лежав на квітнику, а собаки
бігали по двору не помічаючи його. Можна було лише дивуватися витримці
Рудика, котрий сидів не ворохнувшись навіть тоді, коли собаки пробігали зовсім
поруч. Хоча треба зауважити, що він був такий сміливий лише тоді, коли поруч
було дерево, на яке він міг швидко влізти в разі небезпекі. Інколи можна було
побачити, як Рудик тренується швидко залазити на дерева: іде-іде собі спокійно
по квітнику, аж раптом як кинеться до дерева, швиденько видряпається до
середини стовбура і відразу злазить униз; пройде трохи - і миттю до іншого
дерева. З боку це видається досить кумедно, та Рудику такі вправи не раз
рятували життя.
Якось улітку він лежав під кущем у затінку, ховаючись від спекотного сонця,
і, очевидно, трошки задрімав, бо не помітив, як із-за рогу найближчого будинку
з'явилася невелика зграя собак. Коли Рудик помітив їх, тікати було вже запізно:
дерев поблизу не було, а вигорівша на сонці трава була занадто низькою, щоб
він міг сховатися. Тому Рудик просто припав до землі і не ворушився,
сподіваючись, що собаки його не помітять. Та на превеликий жаль, один із них -
великий чорний пес - відразу побачів кота і зі страшним гарчанням кинувся
до нього. Рудик зірвався з місця й щодуху помчав до дерев, але саме з того
боку біг ще один собацюра, який теж помітив кота й кинувся на перехват.
Здавалося, що бідолашного Рудика вже ніщо не врятує. Та в останню мить
він відскочив убік, де стояли машини, і швиденько заліз під одну з них. А собаки
ледь не врізались з розгону в ту машину - так вони хотіли наздогнати рудого
кота. Це їх страшенно розлютило; вони почали несамовито гарчати й гавкати,
бігаючи навколо машини.
А переляканий Рудик сидів під машиною ні живий, ні мертвий, і боявся навіть
поворухнутися. Він бачив, як собаки ходять навколо, заглядають під машину і
страшно гарчать, показуючи свої жахливі гострі зуби. Вони не могли дістатися
до кота, бо відстань між землею і машиною була занадто малою, і це ще більше
дратувало собак. Час від часу вони припадали до землі й починали гавкати то з
одного, то з іншого боку, мабуть, сподіваючись, що кіт не витримає цього
галасу та спробує втекти.
Однак Рудик і не думав полишати свою схованку. Коли він побачив, що
собаки не можуть дістатися до нього, він трохи посмілішав і навіть почав
голосно сичити у відповідь на собачий гавкіт. Такого нахабства собаки вже
не могли пробачити! Вони аж зайшлися від люті, а самий малий з них раптом
влігся на черево та й почав повзти до кота.
Отут Рудик не на жарт перелякався! Клятий собацюра, як це не дивно,
майже повністю заліз під машину і повільно наближався до кота, роззявивши
свою пащу. А Рудику й немає куди подітися, бо інші собаки тільки того й
чекають, щоб ухопити його ззаду за хвостика. Здавалося, ще трохи і малий
собака вчепиться зубами в горлянку бідолашного кота. Та Рудик в останню
мить як вдарить його по носі своєю лапою з оголеними пазурами. Ой, що тут
почалося! Малий собака як заверещить від болю, як вискочить з-під машини,
як почне жалісно скавучити, потираючи лапою пораненого носа. Від несподіванки,
інші собаки відразу забули про кота, та й вирячились на свого товариша.
А Рудик, скориставшись нагодою, виліз зі своєї схованки та як чкурне до
найближчого дерева. Звісно, уся собача зграя кинулась навздогін. Та де там!
Ніхто навіть оком не встиг моргнути, як Рудик уже був на дереві. Розлючені
собаки погавкали-погавкали та й побігли собі геть, зрозумівши, що це марна
справа. А Рудик посидів трошки на гілці, заспокоївся, та й почав гратися
своїм хвостиком, наче нічого й не було.
Ось такий незвичайний кіт живе в нашому дворі...
Авторські права (с) 2012 Вадим Ґонтаренко
Усі права застережено
