Задумуючись над тим чи є множина китів в океані чи там інфузорій туфельок зліченною на зеленій поверхні стола, де також знаходиться цей листок, складений фінськими виробниками з волокон целюлзи для того, щоб чеський графіт залишав на них тонкі шари. Зрештою, в нашому житті все таке ж шорстке, як і папір, і коли дві шорсткості накладаються одна на одну (це особливо у людей) то трапляється конфлікт ціною у кількасот нервових клітин, що не відновлюються. (між іншим ті, що так твердять, кажутьпівправди, бо насправді жодна з клітин у людині не відновлюється, а просто утворюються нові.)
Єдине тертя, що веде до прогресу -- тертя мозку об черепну коробку, у людини, що шукає інверсію у словах, цифрах, думках і сигаретних кіосках, потенціал диму яких може занурити усе наше місто над рікою, якої нема, у біло-п'янкий смоґ із зеленими та вічутними лише для носа крапельками нікотину. Ці краплі поміж молекулами кисню, азоту, вуглекислого газу, аміак і чогось там іще, допомагають труїти (чи стимулювати!) свідомість, що так і потребує вина поезії, а, отже, і поезії вина, можливо того самого, що його Гіййом Аполлінер (зумисне чи ні вже нескажем, бо той помер у свої неповні тридцять) не вніс до "Алкоголів".
В його часи в його Франції (хоч крові в нього французької було найменше), ніхто і здогадуватися не міг, що зашмаровозені стахановці серед груд залишених нам Юрським періодом з його пустоголовими і твердокостими велетнями, що, як зараз здається нам, паплюжили планету.
Споглядаючи на кришку стола можна також припустит існування амеб (можливо навіть і дезентерійних) у лужбинці на зеленій кришці. Можливо їх теж мала би заспокоювати зелена облущена емаль, що зараз нагадала мені про зелені гранули прального порошку з телереклами, що кров чекістів з початку минулого століття з душі, мабуть, не відіправ. Зрештою чекісти самі були сурогатом-порошком гріха і зухвалості, що навіть у воді шипітиме яе таблетка швидкорозчинних вітамінів.
Навіть Сонце не зможе вигнати амеб з лужбини на парті на чужину, адже це не змогли зробити дезінфікуючі засоби прибиральниці у синьому білий горошок халаті і червоних з різким написом "Барбі", котра у лівій руці нестиме відро з помиями і шматкою.
Можна навіть припустити, що в евглен-зелених котрих і в мікроскопі не побачиш на зеленій поверхні стола, бо вони (як не дивно!) зелені, і також прагнуть мати імена. Принаймні мене своєю формою вони спонукають називати іх Пріськами, Хіврями, Маріями-Антуанеттми, Черчілями, Кучмами, Януковичами і Бубками-з-жердиною. Не може бути там щоправда Марадон, як можна синтезувати настільки дрібні таблетки, щоб у тому середовищі мікроогранізмів підняти скандал.
Конкретність певного виду тут теж відсутня, бо штами розбігаються як гармонійна послідовність. Але вони все-таки щасливі, бо ми не змогли виявити в мікроскопі їх грошей (бо таких і нема а-пріорі), тому їм (мікроорганізмам) не треба абстрагуватись так далеко, щоб можна було збагнути Жорданові матриці чи поліноми Жегалкіна. Вони взагалі не можуть вимовити "Ж", таким чином втрачаючи можливість описати жорна, жир, баржу чи спаржу, або жінку, адже вони гермафродити.
А ми -- люди: такі великі та дурні, аналізуємо власну кров, на нявність тих дуже маленьких тваринок, що показуються нам у формі інтегральчиків, бо вважаємо, що так треба, що жити -- думати далі про граматики та математики, правопис та економіку, політику та музику, жінок (про чоловіків ніхто не думає - бо цього справді не треба).
От тільки Маяковський і далі може всіх звеселяти своїми "водостічними трубами", про які він писав на волокнах целюлози, можливо вдихаючи запах волосся невідомої нам і не існуючої для нього (для них -- мікроорганізмів) незнайомки.
