«Жінка – це любов. Якщо, звісно, не стався глюк в генетичній програмі, прикрий збій, котрий все зіпсував», - хлоп років тридцяти п'яти (на вік натякали пивне черевце та залисини вже злегка поріділої шевелюри) сидів у самих трусах перед комп’ютерним екраном і вибивав дріб на клавіатурі. Електронні слова пурхали з його монітора на Ларисин, щойно чоловік тиснув Enter.
Роман, себто Романтик – із таким ніком він підкорював серця довірливих жіночок в інтернеті, почув, як у замковій шпарині вхідних дверей завовтузився ключ. Швиденько попрощався із новою жертвою, «рибкою», яка загачилася на вудку, закинуту в мережу досвідченим ловеласом. Та не забув наприкінці сеансу зв’язку призначити Ларисі побачення (екранне поки що!) наступного дня.
Чоловік знав, що стосунки із віртуальних невдовзі треба переводити у реальні. На фейсбучному фото Лариси його особливо приваблювали пишні груди третього розміру. Усмішка відкрита, заклична. «Візьми мене!» - мовби волала ця фігуриста шатеночка зі світлини. «Класні цицьки!» - Романтик вирішив не поминути нагоди закрутити романчик.
Тамара, втримуючи правицею дві важезні торби, ледь подужала лівою рукою повернути ключа. Замок заїдало. Вона вже втомилася просити Романа, аби полагодив чи хоча би крапнув у шпарку машинної оливи. Коліном штовхнула двері й важко ввалила сумки з огірками на закрутки у квартиру. В зубах тримала вийняту з поштової скриньки безкоштовну газетку. У ній - здебільшого реклама, але є також програма передач на тиждень. Нарешті звільнилася від тягаря, що обривав руки. Підняти їх не змогла, тож просто розкрила рота і газета спланувала вниз, зашурхотівши листками, неначе крильми.
- Мам, то ти? – гукнув Роман з кімнати.
«От невчасно припхалася стара!» - роздратувався чоловік, змушений похапцем прощатися з новою пасією. А ще він уявив набридлі розпитування матері про те, як минув його день, чи він обідав, де ходить жінка, чому не пильнує законного мужа. Та прийшла якраз молодша господиня, а не мати.
- Це я… - видихнула Тамара, притулившись до стіни у коридорі та важко відсапуючись.
Занило внизу живота. Звідкілясь вигулькнув і помалу наростав настирливий біль, від якого захотілося скрутитися калачиком і не рухатися. Та найгіршим було не це… Найстрашніше, що з болем прийшли вчорашні слова, кинуті спересердя чоловіком. Нещадні, спопеляючі. «Ідіотка! Як ти примудрилася залетіти?! Забула пігулку з’їсти, чи що?! Дитину вона хоче! А я не хочу! Рано ще. Підеш в поліклініку і все зробиш!» - горлав розлючений Роман. На її тихе, розгублене, дитяче «як?..» чоловік визвірився: «Як всі!!!». І прошипів наостанку: «Щоб ви обоє сиділи на моїй шиї, звісили ноги і їхали, а я віз? Знайшла телепня! Роби аборт». Безапеляційно, безжально падала на її голову злива злих слів.
Раптом жінка згадала, що ще треба у підвал спуститися і набрати картоплі на вечерю. Турбувати проханням Романа вона не збиралася, бо чоловік спочатку відбудеться коротким «зараз», за другим разом буркне, що зайнятий, мовляв, чи не бачиш, що я працюю. Третє нагадування обернеться скандалом, після чого все одно доведеться самій чалапати до підвалу. Тому жінка випорпала з сумки, що висіла на плечі, великий чорний кульок – у неї про всяк випадок зо два таких завжди було зі собою, й посунула до підвалу.
Набравши у повній темряві прохолодних бульб, Тамара повернулася до квартири і вкотре з порогу нагадала коханому чоловікові, що в підвалі перегоріла жарівка і треба вкрутити нову. Проте чомусь не отримала звичної відповіді: «Ага, потім…» Тишу не порушувало навіть клацання пальців по клавіатурі.
Тамара ще не стривожилася, лишень здивувалася. Та коли скинула туфлі, почепила курточку на вішак і майже проминула отвір розчахнутих у кімнату дверей, її ноги враз примерзли до паркету. Чоловік, опавши грудьми на стіл, нагадував безформну масу. В цьому обвислому лантухові не було й натяку на живу істоту, тому Тамара якимось первісним підсвідомим спалахом, що тривав менше, ніж мить, збагнула, що той тулуб мертвий. Проте враз увімкнувся захисний механізм свідомості. «Ні!!! Не може бути! Просто заснув… Втомився!..» - вмовляв розум, обороняючись від дикої, непосильної правди. Відірвавши ослаблі ноги від долівки, жінка кинулася до Романа.
***
- Проходьте, не затримуйтеся! – регулювальник шпарко скеровував людей із черги.
Роман тупцяв разом зо всіма, хутко просуваючись уперед. Не зважаючи на пристойну швидкість руху, чоловікове роздратування зростало з кожним кроком. Гігантська черга з безлічі таких, як і він сам, розбурхала у ньому гнів
.
«Що там, що тут – всюди однаково!» - люто буркнув чи то в потилицю попереду, чи то до сусіда праворуч, бо вже не міг стримуватися. Ніхто поблизу не зреагував на злість Романа, тож він промовив уже голосніше: «Мало я настоявся у чергах!.. Ще й тут змушують вистоювати!»
- За добу ми пропускаємо близько дев’яти мільйонів відвідувачів, - пояснив і приязно всміхнувся до невдоволеного регулювальник, який почув його слова.
- То й що?! – обурено вигукнув Роман – Не вмієте працювати! Погано організували процес!
Усмішка регулювальника не зникла. Він м’яко промовив:
- Проходьте, будь ласка! Вас доведуть до потрібного кабінету!
- І тут бюрократи, - огризнувся сердитий відвідувач, але регулювальник уже не відповів на зауваження скиглія.
Роман зайшов у хол. Натовп, котрий рікою тік у широку браму, у велетенському холі розділявся на окремі струмки.
Перед Романом просто з повітря вичаклувалася табличка, на якій горіли зелені цифри. Голос із таблички ввічливо попрохав іти за нею. Чоловік не встиг пожалітися на довжелезну чергу, бо цифри хутко рвонули до сходів, тому він закрокував услід. Та на східцях все ж пробубонів: «От відсталі… Навіть ліфтів нема!» Мелодійний голос із таблички відразу ж відповів: «Нам недалеко». Та це не змусило Романа заспокоїтися.
Допровадивши відвідувача до кабінету, табличка самотужки приліпилася до дверей, порадила заходити й змінила колір цифр зі смарагдового на червоний, сигналізуючи, що тут уже зайнято.
Роман зневажливо пирхнув, продемонструвавши, що всі ці фокуси таблички його аніскілечки не вразили, і штовхнув двері.
Бюрократ у кабінеті виявився… сферою світла. Схожа на кульову блискавку істота плавно попливла назустріч відвідувачу.
- О, який гарний дар вам дістався! – почув ошелешений Роман. - Кращого не буває! Дар любові – найпрекрасніший з усіх! – не вгавала куля.
- Дар любові?.. – промимрив зачудований відвідувач.
- Атож! Так у мене в реєстрі відмічено, що ваша душа отримала цей дар при народженні. Прошу на вагу! Ми зараз поглянемо, наскільки ваш дар примножився.
Роман опинився на терезах.
- Двадцять грамів і одна сота… - розчаровано прошепотіла світла куля, - Всього двадцять й трошки?
- Ну і що? – буркнув Роман, відчувши, що настрій співрозмовниці моцно підупав.
- Душа з даром важить двадцять один грам… Часто за життя, якщо людина ділиться своїм даром з іншими, він приростає ще трохи. Дар важчає. Тоді можна отакі надлишки накопичувати, аж поки не набереться на один грам для іншої душі, щоб обдарувати її під час народження. Та невже ви ні з ким не ділилися і звели майже нанівець свій безцінний талант любові? Залишилася тільки сота частка від подарованого… Тоді вам не вгору, а навпаки, – зажурено констатувала куля світла, злегка потьмянівши.
- Але я любив… - спробував заперечити Роман, пригадавши, скількох жіночок нагородив своєю прихильністю.
- Хіба? – хоча питання прозвучало м’яко, Роман відчув, як його самовпевненість змило, наче піщаний замок морською хвилею.
Мовби сліпучо-жорстоке світло прожектора впало на його «любові». Ольга, Юля, Ніна, Оксана, Поліна, Світлана… Лариса була б наступною. А жодну він так і не покохав по-справжньому. І не зробив щасливою. Використовував, коником-стрибунцем метлявся лукою життя від квіточки до квіточки. Ніде не затримувався надовго і плигав далі, аби потоптати наступну, погарцювати й утекти знову.
Раптово виплив спогад про налякані очі Тамари, коли він знущально кричав під час недавньої сварки, змушуючи її погодитися на аборт: «Забирайся в село, до своєї матері! Що?! Нема куди? Вона хату продала? А молодшій дочці нічого не вділила, всі гроші віддала старшій!»
- Та ж мама тепер живе з Валею… І ті гроші пішли на операцію малому Ігоркові. Добре, що успішно все…- несміло проказала Тамара, пригадавши поголену голову, знекровлені губки, тонке стебельце шийки – так виглядав п’ятирічний небіж перед тим, як лягати під скальпель хірурга.
- От і йди та й живи тепер з Валькою, якщо ти така дурна, що не могла забрати свою частку грошей за хату! – нетямився він.
І тут до Романа дійшло, неначе окропом облило всього: він прирік на смерть свою дитину. Донечку – звідкись узялося це знання… Неполюблену, малу частинку себе, рідну душу, якій він не вділив нічого зі свого дару любові, щоб вона могла втілитися, пройти дорогою, примножити свій власний дар… В один момент палючий сором вибухнув у Романові. «Що ж я роблю…» - простогнав нещасний. В очищувальному вогні каяття душа корчилася від болю, від усвідомлення власної ницості.
Непідробна мука бідолахи, схоже, подіяла на кулю світла. Та янгол не міг втрутитися, він тут лише направляв прибулих далі: вгору або вниз…
Зненацька сфера спалахнула яскравіше, ніби нагодилося осяяння від несподіваної думки. А чому б не вгору і не униз?..
Роман розліпив повіки. Над ним блідо світилося нажахане личко дружини.
- Тамарочко, - ворухнулися губи назустріч коханій, - в нас є доня.
- А-а-а… - величезні, здивовані очі навпроти, здавалося, не вірили, не могли освоїти, зрозуміти сказане.
- Ні, тільки не аб… - Роман затнувся, не сміючи промовити холодного слова з металевим присмаком крові. – В нас є доня. І… знаєш, як її звуть? Люба, Любочка, Любов…
