Сонце припікало по-літньому. Галасливі горобці купалися в калюжах, радіючи довгоочікуваній волозі після тривалої засухи. Все навкруг було умите й причепурене. Земля парувала – і тому повітря колихалося, мерехтіло, дихало.
Михась не помічав тієї дивовижі. Він кульгав, похнюпившись, не розбираючи дороги. У грудях було гірко й боляче. Скупі сльози наверталися на оченята. Та Михась сердито відганяв їх (він не звик киснути), і вперто повторював: «Я такий, як усі!!!»
Михась – допитливе восьмирічне хлоп’я з великими блакитними озерами-очима та русявим кумедним вихриком над чолом. Скільки мороки хлопцеві через того вихрика! Одно примочує його водою та пригладжує долонею, щоб було, як у дядька Сергія, та тільки забере руку, а вихрик – стриб! – і на своє місце.
Михась живе з бабусею і дядьком Сергієм, маминим братом. Тата й мами він не пам’ятає зовсім. Хлопець ще був дуже малим, як їхня новенька «Нива» опинилася під колесами вантажівки з п’яним водієм за кермом.
Вижив тільки Михась. Лікарі тоді зробили диво, але ніжка, складена по частинах, залишилася покаліченою: ступня вивернута всередину, колінце не розгиналося. Коли підріс, нога при ходьбі швидко стомлювалася, німіла. Тому частіше його возили на візку.
Хлопчина вже давно вмів читати, писати, рахувати. Якби ви тільки знали, скільки він всього вмів! Грав у шашки, шахи, влучно метав дротики у ціль, попадав м’ячем у кільце, гамселив дядькову грушу, а його камінець стрибав по хвилях мало не до середини річки.
А як Михась ганяв на самокаті! Хвору ніжку ставив на дощечку, а здоровою відштовхувався. Куди там сусідові Вітальці на велику наздогнати!
І всього цього навчив малого дядько Сергій. Самоката теж він змайстрував із старого візка. Дядько для Михася – в усьому приклад і найкращий друг!
Минулої осені Михася до школи вирішили не віддавати: бабуся хотіла, щоб ще підріс, та може б, виходився трохи.
Як же він засмутився!
Одного вихідного дня Михась з дядьком рибалили.
– Зараз будемо тебе ремонтувати, – сказав весело дядько Сергій, закотив по коліна штани й побрів попід берегом до куща верболозу. Довго обмацував гілля й нарешті вирізав сухого закрученого кілка.
Михась з неприхованою цікавістю спостерігав. Дядько завжди вмів так заінтригувати хлопця, що в нього аж дух перехоплювало. Ось і сьогодні: обпалив ту палицю над вогнищем, зачистив наждачкою, навирізував таких візерунків: зірочок, ромбиків, смужечок, кривульок! А на вершку вирізьбив лев’ячу голову з вишкіреними зубами. Як жива! І все це – маленьким складаним ножиком!
– Ось тобі ковезка ! Сама за тебе ходитиме, – зареготав дядько, зблиснувши білими зубами.
Вдома він пофарбував ковезку безбарвним лаком і вона стала блискуча, гладенька, як з магазину. З тих пір Михась не розлучався з нею ніколи. Він терпляче й наполегливо тренувався ходити все далі й швидше. Скоро ж у школу!
Школа зустріла хлопчика непривітно. Вчителі хвалили, ставили в приклад, безкінечно застерігали учнів, щоб не ображали малого.
– Я такий, як усі! – говорив він по-дорослому серйозно.
Та однокласники сторонилися Михася, не приймали до гри, іноді дражнилися. Тому він так не любив перерв…
… Михась відірвався від важких думок, насупив вицвівші за літо бровенята, тріпнув вихриком, відганяючи непрохану сльозу.
– Чому ви такі злі? – пробурмотів хлопець, і, знову поринувши думками у щойно пережиті події, продовжував іти.
…Уроки нарешті скінчилися. Школярі нестримним потоком ринули до дверей, штовхаючись і галасуючи. Михась, як завжди, перечікував біля вікна. Ось уже два тижні, як він ходить до школи, дядько Сергій привозить його вранці й забирає після уроків на своїй маршрутці – він працює перевізником.
Та сьогодні Михасеві так захотілося здивувати дядька й зустріти його автобус аж на зупинці «Школа»!
Пропустивши всіх, він обережно вийшов на ґанок. Перед сходами нерішуче зупинився, роздумуючи: сходи для нього – найтяжче випробування. Дядько завжди зносив його на руках.
Раптом за спиною загупали важкі кроки.
– З дороги! – сердито пролунало над головою. Хтось грубо шарпонув хлопчика по плечу.
Михась втратив рівновагу й незграбно покотився вниз. У голові запаморочилося, а коли він відкрив очі, побачив насмішкувате обличчя третьокласника.
Той не кинувся на допомогу, не став вибачатися, ні – він гнівно примруживши очі, процідив крізь зуби: «Ка-лі-ка!» – і погупав далі, наздоганяючи товаришів.
…По безлюдній вулиці повільно рухалася далі маленька дитяча постать, низько схилившись під тягарем свого горя і приниження. Ногу нестерпно пекло, на потилиці набігла величезна гуля, щемів збитий лікоть, ранець обважнів і тягнув донизу.
Михась зупинився, роздивився навколо. Він же збився з дороги! Он за рогом – церква. Він щонеділі буває тут – бабуся бере його на службу.
Ноги самі понесли дитину до вхідної брами. Двері були відчинені. Хлопчик сторожко зазирнув до середини. Там було порожньо, прохолодно, пахло воском і ладаном. Віяло таким спокоєм, що Михась аж зажмурився, прислухався до тиші. Зі всіх стін на нього проникливо дивилися святі. Йому не страшно. Бабуся багато розказувала про них. Казала, що вони допомагають людям в біді.
Михась поволі кульгав уперед, постукуючи ковезкою. Луна підхоплювала кожен звук його кроків і розносила по темних кутках.
А ось і Божа Мати – у яскравих ризах, дуже гарна, пригортає до себе маленького Бога. Так бабуся казала. Вона завжди довго стояла коло ікони, молилась і плакала. А потім хрестила Михася і притуляла його голівку до прохолодного скла. «Пресвятая Богородице, спаси нас!» – шепотіла бабуся.
Михась підійшов, відставив ковезку, безсило прихилився до ікони. Пекучі сльози нарешті вирвалися на волю, рясно потекли по щоках, закапали на підлогу.
«Я такий, як усі!» – схлипувало хлоп’я…
Михась не знає, скільки він так стояв. Час зупинився. Та раптом він відчув теплу долоню на своїй голівці. Від долоні йшов гарячий струм – у груди, по тілу, аж до пальців ніг.
Михасеві стало так затишно, так добре! «Мабуть, така рука у мами» – промайнула думка.
– Все буде добре, дитинко, – лагідно прошелестіло над головою…
Хлопець рвучко випростався, ніби прокинувся. Розгублено озирнувся. Нікого немає. Він уважно подивився на ікону. Від здивування брівки поповзли вгору:
– То це Ти?
Образ був непорушний. І тільки уста, як здалося Михасеві, загадково усміхалися.
– Дякую Тобі, Божа Мати! – змовницьки посміхнувшись, прошепотів він і заспішив до виходу…
Дорога додому видалася зовсім короткою. Втома, образа, біль раптом кудись зникли. Ніжки слухалися Михася,очі світилися радістю. Вихрик весело підстрибував в такт кирокам.
Ось і двір. Хлопчик стрімголов влетів у хату, щасливо вигукнувши:
– Я такий, як усі!!!
Бабуся, схвильована довгою відсутністю Михася, обм’якла і повільно опустилася на стілець. Малий припав до її грудей, принишк і таємниче прошепотів:
– А Божа Мати мене погладила по голові!
– А де ж ковезка? – бабусине запитання залишилось без відповіді…
