Нещодавно довелося мені госпіталізуватися у відділення гастроентерології обласної лікарні. Те, що при цьому запропонували добровільно-примусово (інакше не оформляли) внести двісті гривень благодійних, несподіванкою не стало. І навіть те, що сестра-хазяйка взяла під заставу двадцятку за потерту ковдру, не дуже здивувало. Подив викликала інша обставина.
У палаті на всіх п’яти ліжках нові ортопедичні матраци були в заводських поліетиленових упаковках, які шаруділи при кожному рухові нещасних. Мало того, хворі разом із ковдрами ковзали на них, як на льоду. Але головне, що все це сприймали, як належне. Чому не знімете? — запитав.
«Не можна — виселять».
Я людина несмілива і не годжуся на роль героя Джека Ніколсона, який збунтував пацієнтів клініки у фільмі «Політ над гніздом зозулі», але через якийсь час не без хвилювання розрізав чохол і, щоб «не дратувати гусей», запхнув згорток, який шелестить, за трубу опалювальної системи.
Ви думаєте, хтось узяв з мене приклад? Зовсім ні. «Як би чого не сталося. Начальству видніше».
З приводу цього згадалася наша міська лікарня. Два роки тому там сусіди по палаті теж голосно обурювалися свавіллям влади, байдужістю чиновників, дорожнечею. І ще тим, що у водогоні вже декілька днів не було жодної краплі (доводилося купувати воду в селищному магазині, щоб не просити в їдальні). «Але що ми можемо змінити. Від нас же нічого не залежить».
Хто був спроможний здолати з другого поверху пару сотень метрів, ходив до надвірного туалету. Правда, там, у цікавій позі, пардон, потрібно було однією рукою тримати ручку дверей, на яких не було гачка, а другою — газету над головою (як на зло, в ті дні лив дощ, потрапляючи в зяючу діру перекриття), але ж терпіння нам не позичати.
Складається враження, що відчуття власної гідності вважається у нас вадою, викорінюється з дитинства і досить успішно. А святе місце, як відомо, порожнім не буває, і цю вакансію зайняло хамство.
Кабінет головлікаря був на першому поверсі, по дорозі. На моє запитання, чи знає він про «недоробки» в туалеті, ввічливо відповів: «Звідки? Адже я туди не ходжу, а скарг не надходило. Сьогодні ж пошлю робітників. А воду машина вже возить у водонапірну башту».
Мені здається, нам не варто чекати «хорошої влади». Думаю, що жоден уряд, включаючи європейські, добровільно не стане підвищувати добробут громадян. Для них головне завдання — не наше виживання, а власне, яке якраз і повинне залежати від нас і залежить там, де відчуття власної гідності (не плутати з гордощами) культивується.
Давайте, нарешті, почнемо виживати, вичавлювати з себе раба хоч по краплі, як говорив Чехов. І тоді можна буде сподіватися, що подібно Асісяю з мініатюри В’ячеслава Полуніна, у відповідь на «Ніззя!» чинуші-самодура ми дружно скажемо:
