Світлій пам'яті моєї мами, Кіндратець Ольги Василівни, присвячую.
-Ой! Ой-ой! – вигукнула Ольга Василівна, перелякано дивлячись на відчинені двері погреба.
Там хтось був. Стукіт та грюкіт домашнього реманенту, що завше був на першій сходинці під руками, виразно про те засвідчував.
- Понаставляли тут! Чи більше місця немає?! – почувся вкрай роздратований чоловічий голос. А потім з’явився і його власник. Сутулий худий чоловік, у кашкеті насунутому так, що не видно очей, в обох руках тримав по банці. У одній, трьохлітровій, було сало, посолене на той випадок, як приїдуть діти з онучкою в село, у другій, двохлітровій - малинове варення.
Кажуть же, що онуків люблять найдужче. Для себе і не робила б тих заготовок. Скільки їй треба? У такому віці рухаєшся вже повільно, тож і калорій споживати треба менше. А от для ростучого організму вони якраз і потрібні. Ось приїде мала дзиґа - оживе її оселя. Буде дзвінко, святково, а що сміху лунатиме! І сама прокидатиметься ранком, а на вустах уже посмішка сама собою. Що то значить хлюпнути молодим завзяттям у хату. От тільки худюще те завзяття, хоч і вертке та непосидюче. Усе поривається допомогти. Обв’язало голівку білою хусточкою, що тільки бровенята вигнутими дугами ще дужче зачорніли та очі небесною синню плеснули, наділо старого, а колись такого модного, бабусиного балонового плаща і давай білити сарай. А ніжки з-під поли тої мантії ніби палочки стирчать. Глянула і в серці защеміло. Не казала нічого, та потай мала надію підгодувати за літо непосидюху.
Зазвичай, онучка не їла сала. Вона зневажливо пхекала, відверталася і виголошувала, що в рота не візьме жирного. Проте, коли набігавшись зі своїми друзями на свіжому повітрі, накупавшись у ставку, награвшись увечері в бадмінтон на зеленій соковитій траві, отримувала в руки скибку свіжого хліба, щедро помащеного товченим у дерев’яній ступці разом із часником чи цибулею салом, уминала його тільки так. Ольга Василівна блаженствувала. От і добре! От і гаразд! Що там на міських харчах? Ось! Усе своє, пахуче, екологічно чисте. Не те, що магазинні ковбаси. Ще невідомо із чого вони зроблені. Малина теж своя. Он яка площа. Бери та їж. Варення на випадок, як захворіє хтось чи й так поласувати не зле.
Чоловік поставив одну банку на землю і вільною, скривившись, ніби лимону куснув, потер лоба.
- На граблі наступив, - здогадалася Ольга Василівна.
Від обурення їй перехопило подих:
- Ти хто такий?! Моє добро із погреба виносить, ще й повчає! - те її обурило найбільше.
- Ану, віддай негайно ж! – вже опанувала себе. – Ось я в міліцію подзвоню! - не встигла закінчити, як той кинувся навтьоки.
- Отакої! Ось я зараз… , - хутко попрямувала до хати. Відчинила двері й відразу ж до телефону.
Незабаром на подвір’ї стояв міліціонер і сільський голова. Охоронець громадського порядку спокійно розкрив папку, витяг аркуш паперу і налаштувався записувати. А Ольга Василівна, хвилюючись та збиваючись, почала розповідати, як оте все трапилось та як нахабно поводився той крадій. Найбільше вразила його непоштивість і безсоромність .
- Не хвилюйтеся, - сказав міліціонер. – Знайдемо. Я здогадуюсь, хто то був. По опису це … , - і він назвав прізвище чоловіка одного із сусідніх сіл.
Того вечора Ольга Василівна довго не могла заснути. Тепер, коли крадієм вже займається міліція, раптом у душу війнуло таким неспокоєм, такою незрозумілою прикрістю, що майже до ранку не могла стулити повіки. Уявою знову поверталася до того моменту, коли метнувся навтіки. Піджак на ньому чистий, акуратний, тільки висить наче на палиці - таке худе та костисте. Кілька разів вставала, капала у маленьку чарочку п'ятнадцять крапель («Краплі Зеленіна», можна сказати, традиційно родинні ліки), наливала води, випивала, та серце ніяк не вгамовувалося. Ще одне не йшло з голови: пішла трави кізці нарвати, а банки стоять неподалік від обніжка. Виходить, таки, кинув, не взяв. - Чого ж поліз за чужим? Голодний, чи що? Так руки ж ноги цілі! Невже ж не може собі на харчі заробити? Тут ось і тиск давить, і подих забиває, а дбає ж, не просить і не заглядає по чужих обійстях! Ледащо він, виходить, і безсоромник, - намагалася вгамувати розбурхані думки, та не могла.
Коли вже провалювалася в сон, зринула думка, що вранці відразу ж зателефонує в те село до знайомої і розпитає, що то за один. Із тим і заснула.
Прокинулася ще до схід сонця. Глянула на годинник – було занадто рано, щоб телефонувати. Нетривкий ранковий морок поволі танув, уже чітко вималювався стіл, накритий блакитною в клітинку скатертиною, у кутку - книжкова шафа з найціннішим, що надбано за життя – книжками, чорною блискучою поверхнею темніло біля стіни піаніно, на ньому телефон. Підійшла, зняла слухавку…. Ні, рано ще. Почала поратися по господарству, а в думках одне: чому не попросив, якщо вже такий голодний. Та якби тільки сказав, вона і так би дала. Не всю банку, звичайно, та дала точно б. А то… Ой, негарно ж як вийшло…
Ага, ось і машини зашурхотіли шинами по асфальту. Згодом замукали корови, ліниво й повільно йдучи на пастовень , залементували кури в господах, почали вештатися люди, десь уже голосно сварилися. Ганна Дем’янівна, очевидно, теж встала.
Підняла слухавку, набрала номер, хвилюючись стала чекати. Мабуть, на подвір’ї лад дає – відповіді не було. Здавалося, неспокій заповнив кожен закуток. Усе валилося із рук. Виходила надвір, та знову поверталася в хату і відразу ж до телефону. Нарешті почула знайомий голос і аж зраділа. Повідала про свою прикрість та про те, що міліціонер думає, що злодій із її села, напевно. То що він за один? Чого так живе?
- Та хтозна й чого... Воно й хлопець непоганий був, - почала Ганна Дем’янівна, - та оженився якось не до пуття. Сварилися часто, дітей не було, згодом і розлучилися, хоча й пара, начебто, була гарна. Переживав тоді – страх як. Та, ви знаєте, не опустився, не став пити, як інші. Мати стара у нього, недужа та хвора. Як він було за нею! Такого сина ще пошукати.
- То чого ж …, - розгублено мовила Ольга Василівна. - Аж не віриться, що таке…
- Як воно й трапилось із ним таке: у халепу добрячу був утрапив – побилися хлопці. Він теж був у тому гурті та й попав у тюрму. Незабаром його, правда, достроково випустили. Казали, що за хорошу поведінку. Та воно й зрозуміло: за матір переживав, то старався, щоб строк скоротили. Тільки невдовзі знову туди ж. Повісили на нього недостачу в гаражі. Він і не брав, кажуть, нічого, так ніхто особливо і не вникав. Було простіше когось звинуватити, а справжні злодії, подейкують, на волі підсміювались. Цього разу вийшов із тюрми вже зовсім іншим. Ніби підмінили хлопця. Навіть на матір не зважає. Бідна плаче та на люди соромиться вийти.
- От горе яке!
- А таки горе! Мільйонами крадуть та закордоном палаци купують і нічого. А тут взяли отакого хлопця, і все життя нанівець. І можна сказати нізащо. Ну, що казати? - зітхнула в слухавку Ганна Дем’янівна. – Уже ж судимий, то… Тих он, що державу обкрадають-оббирають, бач, ніхто й не притягує. А цього й на роботу тепер ніде не беруть. Такий гарний хлопець був, а так ото… Бачте, до чого вже дійшов.
Вечір приніс відпочинок, та не вгамував душу. Увімкнула телевізор. Дорогі каблучки, сумки із шкіри лами, білозубі посмішки – оператор майстерно вихоплював яскраві картинки світського життя. Натуральні хутра, шкіри і штучні, на камеру, посмішки. Ні, це шматок якогось не їхнього, чужого світу. Вимкнула.
- Що ж тепер буде? А як же тій бідній матері? Господи, то що ж робити? Що ж робити? – ніяк не могла заспокоїтись.
А коли ледь засвітліло у вікнах, рішуче встала – точно знала, що вчинить. Треба швиденько попорати господарство та встигнути на автобус до райцентру. Не допустить, щоб людину знову за ґрати запроторили. Роботу треба чоловіку, щоб не втрачав себе, не опускався до негідного. Спочатку врятувати від в’язниці, а потім від самого себе. Та хіба ж це вперше їй! У неї все обов’язково вийде. Інакше й бути не може. Не повинно бути.
***
- Візьміть, це вам мати передала, - подав пакета. А з нього лискучими боками посміхалися та просилися на волю великі засмаглі пиріжки.
- А це ось від мене, - нахилився, і видно, що хвилюючись, почав шукати щось у сумці. - - Візьміть, будь ласка, - витяг і подав дерев’яну шкатулку тонкої вишуканої роботи.
- Ой, - тільки й спромоглася вимовити зачудована тією красою. – То це… То це ви зробили? Боже, яка ж краса! Та у вас золоті руки! Спасибі , не знаю, як і дякувати. Аж незручно мені… - блакиттю очей приязно огорнула.
- Це я не знаю, як вам дякувати. На роботу я влаштувався. Взяли на мебельний комбінат. Якби не ви…, - він раптом закашлявся, почервонів і відступаючи задки до хвіртки, ще раз промовив:
- Спасибі вам велике і … пробачте.
А в очі чомусь тільки раз і наважився глянути. Та то нічого. Справді! Усе ж гаразд. Тепер усе вже добре.
***
У неї не раз виходило рятувати, тих, що оступилися. Скількох відвернула від кривих стежок! За довгі роки праці в школі було незліченне число різних випадків із учнями. Проте її чутливе серце і небайдужа душа завжди доторкалися до кожного. Саме вони й підказували і потрібні слова, й інтонацію, і що робити, і як достукатися. А найголовнішого, щирого материнського тепла й любові, їй і так ніколи не бракувало. Тому й мала особливий Дар впливати на своїх вихованців.
А тим Даром не кожного наділено.
P.S. Сьогодні минає сорок днів, як перестало битися щире й любляче серце моєї мами.
