Я ненавиджу братися за такі справи. Та й до своєї нової роботи, правду кажучи, ще не звик. В органах все чітко: отримав наказ – виконуй. А ставши приватним детективом, доводиться мати справу з різними диваками і часто розслідувати напрочуд банальні справи.
Останній клієнт – не виняток. Георгій Симонов. Такий собі поважний дядечко у дорогущому костюмі, з представницького класу іномаркою і… фешенебельним офісом в одному з найпрестижніших районів столиці. Всередині його офіс – наче музей. Різні там старовинні статуеточки, кубки і кинджали. На фоні усього цього він і сам виглядає статичним і скам’янілим, наче мумія.
- Ось, - Симонов дав мені фотографію молодої привабливої шатенки з гарною посмішкою. На звороті фотокартки напис: «Валентина Андрієнко. 1975 року народження». – Це моя колишня… однокласниця, - не досить впевнено продовжив він. – Ми не бачились багато років. А на днях я випадково зустрів її в місті. Валя виглядала сумною. Знайдіть її, дізнайтеся, як вона живе і чи не потрібна їй допомога.
«А хіба не можна у неї про це просто запитати?» - хотілося поцікавитись мені, але я вчасно стримався. Що ж, людина, котра заробила стільки грошей, тепер може собі дозволити через такі «дрібниці» не підіймати свій дорогоцінний зад із зручного шкіряного крісла.
«Виглядала сумною… Вагома причина!» - дорогою додому дратувався я. Але, як потім з’ясувалося, сумувати Валентині Андрієнко дійсно було чого…
Спершу я не знайшов у біографії вельмишановної пані нічого цікавого. Така собі представниця середнього класу, працює перукаркою. Рік як заміжня. Здається, щасливо.
Я вже підготував для клієнта звіт і збирався просити його аудієнції, коли випадково натрапив на кілька «цікавих» невідповідностей. Легенько смикнувши за одну ледь помітну ниточку, почав розмотувати велетенський клубок темних плям її біографії. І сам не помітив, що захопився справою, яка врешті виявилась таким собі міні-детективчиком.
Олега, чоловіка Валентини, не так давно звільнили з фірми, де він працював web-дизайнером. Після того він став співвласником якоїсь сумнівної фірми і його заарештували за махінації з цінними паперами. Олег майже рік провів у слідчому ізоляторі. Із розслідуванням незрозуміло чого затягували, а на суді чоловіка виправдали.
І, що особливо цікаво, усі, з ким я спілкувався, як один, запевняли, що проти Олега існувало стільки доказів, що термін горе-фінансисту був гарантований. «Щоб він вийшов, комусь добряче позолотили руку», - прямим текстом говорили вони. От тільки де бідна перукарка, яка з чоловіком винаймає однокімнатну квартиру у спальному районі міста, може взяти такі гроші?
Діставши номер банківського рахунку Валентини, я довідався, що останні кілька місяців вона регулярно отримувала грошові перекази від такого собі пана Борисова. Сума виходила не з одним нулем. Перші з цих переказів були адресовані у лікарняну касу однієї елітної клініки. На ім'я цієї ж Валентини.
Що спільного у неї з Борисовим? За що він їй платив такі гроші? Вочевидь, не за гарну стрижку.
Підкупивши щедрими «чайовими» і не менш щедрими компліментами одну із медсестер даного медичного закладу, я дізнався, що три місяці тому Валентина Андрієнко народила у них дівчинку. Жінка написала офіційну відмову від дитини і ту одразу вдочерили.
От тільки вивідати імена названих батьків було набагато важче. Тут вже не обійдешся парою компліментів і пачкою банкнот. Пошуки могли тривати вічно, якби я одразу не перевірив одну зі своїх напівбожевільних теорій. І, о диво, не потрапив пальцем в небо. У подружжя Борисових була чудова трьохмісячна донька на ім'я Марійка…
Уже склавши певне, не надто приємне враження про ту дамочку, я навідався до неї в гості. Симонов просив дізнатися, чи не потрібна Валентині допомога, а я не любив лишати незавершені справи.
Валентина здавалася навіть молодшою, ніж на фотографіях. Низенька, мініатюрна, а шкіра бліда, майже прозора. Вона провела мене до невеличкої кімнатки з безліччю зелених вазонів. Я одразу звернув увагу на те, що з CD -програвача тихо лунала дитяча колискова.
- Чим можу допомогти? – вимикаючи музику, запитала вона.
Я не майстер розводити довгі теревені, а тому відразу виклав усе, що знав. І про дитину, яку вона продала за гроші, і про те, на що ці гроші пішли.
Спершу Валентина обурювалася, називаючи мене божевільним і просячи піти. Потім, зрозумівши, що я навряд чи виконаю її прохання, а своєю реакцією вона себе видала, жінка безсило опустилася в крісло і запитала:
- Що ви від мене хочете?
Я переповів їй свою розмову з Симоновим.
- Я ні про що не шкодую, - втомлено почала вона. – У мене не було іншого виходу. Олегу загрожувала в’язниця. Ті негідники, його партнери, втекли. А мого чоловіка просто підставили. Це було не важко. Він же нічого не розумів у тому бізнесі. Він художник, а не підприємець. Він вліз у все те через мене. Хотів підзаробити, щоб ми могли купити квартиру.
- А дитина?
- Олег опинився у в’язниці, і я не уявляла, що робитиму з немовлям. А тут знайшлася забезпечена родина, яка не мала дітей…
Вона не договорила. Відвернулася.
- І ваш чоловік поставився до цього нормально?
- Ви що? – її голос тремтів. – Олег нічого не знає. Я не казала йому про вагітність. І він ніколи про це не дізнається. Олег так хоче дітей… Він цього не переживе.
Вона встала, пройшлася кімнатою. Її голос змінився, став різким.
- Хіба ви не розумієте, що заради Олега я б пішла на все. Продала б і нирку, і навіть серце, - Валентина зупинилася. Задумалася. – А дівчинці там буде краще. Що ми можемо їй дати?
- Симонов…
- Перегорнута сторінка, - перебила вона його.
- Мій клієнт просив дізнатися, чи потрібна вам якась допомога.
- Нам нічого не потрібно. Нехай нас просто залишать у спокої.
Двері відчинилися і до кімнати увійшов високий чоловік із зовнішністю підлітка і сумним, зацькованим поглядом. Насторожено на мене поглядаючи, він привітався.
На обличчі Валентини читалася паніка, а в погляді, спрямованому у мій бік – лише благання.
- Доброго дня! – привітавшись з Олегом, я потис йому руку. – Я із газкантори. З перевіркою.
Обличчя Симонова тонуло у густому сивому димі. Сьогодні він багато курив. Значно більше, ніж при нашій попередній зустрічі.
- То ви кажете, що у неї все добре? – він пустив чергове кільце диму.
- Так, у вашої … однокласниці все добре. Вона по-своєму щаслива. І дуже кохає свого чоловіка.
Я вперше пропустив потрібну маршрутку, вирішивши пройтися. Чергову справу завершено, от тільки долі її персонажів не дають спокою і досі.
Холодне осіннє повітря, зірки смарагдами сяють на небі. На балконі, вдивляючись у темну далечінь, стоїть низенька шатенка. Вона наспівує дитячу колискову.
Цю ж мелодію підхоплює вітер, котрий, перетворюючи спогади на попіл і посипаючи ними сонне місто, відносить її у далекі краї. Туди, де пісню своїй маленькій донечці співає вже зовсім інша жінка…
