Якби мене запитали, що люблю найбільше - не замислюючись відповіла б: вечір. Години, коли світ починає закутуватись у темну павутину повітря, губити свої видимі обриси, врешті - зникати. Од легкого трему передвечору, од виразно окреслених, згущених червоним призахідним сонцем барвів - до непомітно але зупевне важчаючих предметів, що поступово гублять себе, залишаючи натомість лише тіні. Тіні, як думи, зматеріалізовані, затемнені вагою дня. Матерія, що прагне розчинитись у містичній поезії ночі.
Увечері прірва між небом і землею стає очевидною, усе докрайньо роз"єднується перед остаточним злиттям воєдино уночі. Ніч не приймає виокремлень. У ніч можна увійти, ставши ніччю. А вечір бавиться з тобою таким яким ти є. Вечір любить усе таким як воно є. Опісля важкого дня вечір тебе чекає зосередженою заспокоєністю, можливістю перевести подих, хапнути неметушливого повітря, забутись, віднайшовши… Віднайти новий день. Саме увечері це можливо. Багато поетів починали свою духовну роботу увечері, що надихав їх снагою на усю ніч. Вечір - це двері до нового ранку, межа оновлення, точка новопочатку. Можливість граничної зосередженості.
Якби мене запитали, чого я хочу, відповіла б: дожити до глибокої старості. Якби забагали уточнення - чому? Відповіддю було б: щоб спостерігати вечір, перебуваючи у ньому.
