Україна... Країна в країні чи межа… Прикордонна країна, яка знаходиться на роздоріжжі між Європою і Росією?
Направо підеш... Наліво підеш... Куди ж ми потрапимо і чого хочемо? Чи знаємо ми самі, що краще? Скільки дискусій велося на цю тему і вони ще не закінчилися.
Італійський фотожурналіст і письменник, член AISU (Італійської Асоціації Українських Досліджень) Массіміліано Ді Паскуале, подорожуючи Україною, вивчав її історію, культуру та сучасність, спостерігаючи за стилем життя населення нашої країни, і у травні 2012 року порадував читачів книгою «Ucraina terra di confine” (“Україна – земля прикордонна» із серії «Подорожі незнайомою Європою») у видавництва “Sirente”. Тісна співпраця із багатьма італійськими та українськими друзями і колегами допомогла автору видати книгу і ознайомити італійців із нашою країною. Массіміліано Ді Паскуале виніс особливу подяку професору Римського університету Оксані Пахльовській, доньці Ліни Костенко, за підтримку і консультації.
Слово «confine” - українською має значення «прикордоння», «межа». Чомусь мені ближче друге значення. Бо ж наша країна на межі між минулим і майбутнім, у яке, як пише Массіміліано, ще не усі вірять; на межі між Росією та Європою; на межі терпіння до теперішньої політичної ситуації.
Цікаво було прочитати цю книгу, аби зрозуміти, що ж думають іноземці про мою країну, людей, культуру, історію, нинішню політику та її лідерів? Хочу поділитися з вами роздумами і особистим поглядом на прочитане, адже часто буває, що те, про що пише автор і те, що бачить читач – зовсім різні речі.
Массіміліано подорожував Україною сам, не звертаючись до офіційних туристичних агентств чи перекладачів, користуючись потягами, маршрутками, автобусами, таксі, кожного разу розповідаючи про те, як по-товариськи його приймали, пригощали, з радістю допомагали знайти потрібну інформацію. Автор розуміє і спілкується російською, добре знає англійську, зустрічав ще й тих, хто спілкувався його рідною італійською мовою.
Захоплення історичними пам’ятками, красою природи, талановитими людьми неодноразово зустрічається в книзі, яка написана, як щоденник мандрівника, що датується серпнем 2004 року.
Вісім довгих років пішло на написання книги.
Вона могла б стати підручником тому, хто хоче ознайомитися з Україною. Чи всі українці знають про рідний край стільки, скільки про нього дізнався Массіміліано?
Розпочавши мандрівку в Івано-Франківську, автор об’їздив усю країну і описав свої враження від побаченого, роблячи щоразу відступи в історію міст, їх політику, минуле, згадуючи відомих людей населеного пункту, розповідаючи про зв`язок і співпрацю громадян із іноземцями, особливо італійцями.
Дуже часто у нашому краї зустрічається архітектура італійських майстрів. Кожен запис про відвідини нового місця починається із цитати класиків чи історичних діячів минулого, відомих усьому світу.
Массіміліано Ді Паскуале звернув увагу на багатий розмах центральної частини чи не кожного міста та бідність периферії, низьке обслуговування у готелях та ресторанах, але майже «європейські» ціни.
Запахи, смаки, кольори дуже чітко уявляються читачеві, а це говорить про те, що автор зміг передати свій стан, відчуття, сприйняття побаченого: хочеться посмакувати українською кухнею, помилуватися красунями на вулицях… Але зовсім не хочеться проїхатися міжміськими запиленими, брудними та смердючими маршрутками.
Частина країни, що межує з Росією, ще не втратила «радянський» стиль життя, про що нагадують назви вулиць, пам’ятники, сірість архітектури. Там у всьому 70-ті роки минулого століття, навіть «брежнєвські» зачіски та одяг працівниць готелів. Там ще ходить привид комунізму, помітний знак розрухи, який залишив за собою «великий і могутній СРСР»: Чорнобиль, копанки у шахтарських містах, смітники та звалища напівзруйнованих заводів, які забруднюють повітря своїми отруйними викидами. Дехто ще й досі відчуває ностальгію за минулим і не вірить у майбутнє.
Західна ж Україна, що межує з Європою, набула європейського стилю, стала сучаснішою, має багато архітектурних пам’яток, на її території все складніше зустріти сліди минулої «есересерівщини», люди вірять у своє майбутнє.
Зачаровують і захоплюють автора пейзажі, побачені під час подорожей, як і мелодійність української мови. Ось переклад із опису запорізького краю: «Скелясті миси, зелені просторі степи, верби нахилені над водою, дикі кущі та чагарники, маленькі фіолетові квіточки, різнокольорові метелики – це лише один із чудових куточків природи, якими можна захоплюватися» (с.152)
Крим. Дуже цікава зустріч, про яку розповідає Массіміліано у своїй книзі, відбулася із Юлією Джаккетті Бойко (онукою італійських емігрантів).
У місті Керч є діаспора італійців, котрі ще до революції, шукаючи кращого життя, переселилися на цю землю, були великими трудівниками, а постраждали під час колективізації, втратили усе, що заробили чесною працею. А потім знову, під час Другої Світової війни, їх було репресовано та виселено із нажитих місць. Юлія зібрала багатий матеріал про історію виселення, про своїх земляків, а професор Віньйолі із італійського університету написав книгу «Невідома трагедія італійців Криму», яка видана трьома мовами: італійською, російською та українською .
Здалося мені, що автор засуджує (і він має рацію!) поведінку українців, частково звинувачуючи у тому, що ми зараз маємо в країні: «…. як тільки автобус вирушив, кондуктор дозволив зайти незаконно щонайменше двадцятьом пасажирам, «прикарманивши» їх гроші». Усі мовчали… Чи знайома вам така звична для багатьох картина?..
Згадує автор і про мовне питання, таке болюче для України, про багатомовність і етнічні групи народів Криму, Вілково, Одеси та інших місць України, які живуть поряд і знаходять спільну мову, але не мають розуміння із владою. Побачивши в Сімферополі напис про право розмовляти російською мовою, автор пише: «… русифікація сьогодні, як радянізація вчора, опираючись на популізм і на підступну ксенофобію, ігнорує факт, що у цьому місті і на усьому півострові століттями мирно співіснували різні етнічно групи: греки, генуезці, монголи, татари, болгари, євреї.» с.171
То ж чому? Чому офіційною мово Криму є російська? Це дивно навіть зовсім чужій, не зацікавленій ні в чому людині. Не зрозуміло автору і те, що увесь світ визнав факт голодомору, крім деяких наших політиків…
Я надіялася прочитати ще й про українське село - джерело народних традицій України. Тому подаю невеличку підказку чи пораду автору: відвідати забуті куточки. Ось де можна знайти натхнення на нові починання, сюжети для нових світлин, відвідати сільське весілля, побувати на Різдво чи Паску в селянській хаті, напитися свіжого і ще теплого молока, а не шукати місця в готелях та ресторанах.
Не треба розуміти мови, щоб побачити справжній народний театр, де діючі особи не артисти, а прості люди. На сільських вулицях немає бутиків, там ходить череда, зустрічні вітаються із кожним незнайомцем, запрошують до хати, запитуючи: «Що будеш їсти?», а не «Чи ти вип’єш чого-небудь?», як кажуть італійці. Наш народ мудрий, у нього є чому повчитися і буде чим поділитися автору із читачем. Массіміліано згадує у книзі, що ми маємо багато спільного і разом з тим стільки відмінного. Нинішня периферія України нагадує автору Італію 50-х років минулого століття.
Від читання книги я отримала величезне задоволення і хочу висловити автору вдячність за те, що полюбив нашу країну, зацікавився нею, допоміг «відкрити» її для інших, описуючи не тільки усе найкраще, але й те незвичайне іноземця, дивне, навіть не дуже приємне, незрозуміле, але таке звичне для українців: бабусь, котрі продають насіння та цигарки у кожному місті, продавців їжі на залізничних зупинках, завжди переповнені маршрутки, калорійні сніданки (італійці снідають лише сухариками, печивом або булочкою із кавою), а ще – людську доброзичливість.
“ Українці – гарні люди. У чомусь вони навіть схожі із нами, італійцями, - пише напівкровний Джорждо Володимир Щербаненко. У всіх перевагах і недоліках. Вони, як і ми, люблять хорошу їжу і, в цілому, задоволені життям, навіть якщо воно проходить в певній мірі гірше.» с.111
