Життя – точно нічого не дає, окрім самого себе, якщо це щось є, і все це існує.
Інколи ніч приходить непомітно. Швидко. З клятвою. У злагоді і згоді… і хто перший перетне поріг – той перший опустить руки. На подушку. Вздовж тулуба. Тоді ніч, як пряжене молоко, розливається навколо швидко, але з приємним,жирним осадом; холодно, але з відчуттям теплоти; буденно, але з мантрою, таємницею і, здавалося б, очевидною пустотою… В молочній ночі з меланхолійними вітрами мозку все здається пустим, з корінням знесеним, не жевріючим, стертим. У власні обуреності, з встромленим, як смарагд в камінь, автоматичним, притриманим на короткому повідку свідомості знанням, що все під покровом відсутності лежить на своїх місцях.
Все на своїх місцях.
Кроки паркету.
Мандри тканин.
Плутні думок.
Все на своїх місцях.
Полотна часу, що склалися калькою.
Роки, що спліталися в серветки, скручувалися в перекотиполе, рвалися і саталися.
Все на своїх місцях.
Навіть те, що давно вже тут не мало свого місця.
Все на своїх місцях.
І де б не заснув ти – ти на своєму місці.
Де б не заснула я – я на своєму місці.
Чорна темінь. Фіолетові залишки крапель. Повний жах. Що тобі снилось? Майже нічого. Спи. Подушка. Провалюйся. Глибше. Ще. Тут тебе нема. Немає й нічого навколо. Стан невагомості. Між сном та реальністю. Присмак таблетки. «Аспірин». Непокидаючий і порошковий. Відсутність ковтання. Блювотне зітхання.
Чорний позеленішав і став пробиратися крізь ноги. Пальці. Нігті. Ти на боку.
Провалюйся. Глибше.
Провалися зі світу.
Вали з реальності!
Тобі ще можна спати. Ще годину спати. Навіть дві. Бачити сни. Тільки засни. Засни без хвилювання. Спокійним сном. Невагомим сном. Сном масломрифленимножемпосвіжовипеченійхлібині.
Мирним. Тихим. Святим сном. Без хвилювань. Без супермаркетної гумовимирукамитітоньки нарізки. З кадрів. Без голосів, що відлунням стріляють у неспокійній голові. Без вертінь і вивертів. Щоб сон не був на грані з несном.
Без думки про пункт відправки закордон. За кордон – в реальність.
Відключеним сном. Нереальним. Заваленим. Проваленим. Бездонним.
Загубися у коридорах, доповзи до двері. Постучи. Невпевнено тихо зайди. Сядь. Загубися. У просторах уяви. Блукай у уламках свідомості. Роби що хочеш, тільки засни і спи, і бач сни, спокійні, врівноважені сни, що обнімають, цілують, надихають, дають сили і заспокоєння.
Ноги змерзли. Клубочком. Тіло клубочком. Ноги до грудей. Рукою обнімай поки не затерпне. Заплющ очі. Міцно-міцно. Сховайся. Так буде ліпше. Спокійніше. Вивіреніше. Точно ліпше. Неодмінно. Точно ліпше. Засни. Сни.
Не прокидайся.
Поряд лежить ковдра, частина на тобі, більша частина не на тобі. Тобі холодно. З ковдрою. Без ковдри. З трьома ковдрами і вісьмома подушками, що є у домі. Ти це знаєш.
Стіна холодна. Дихає бетоном.
Вологість. Холодні видихи. Морозні подихи. Образне відчуття трахейності, її тактиктильності, її відсутності в присутності холодного потоку в тобі.
Подихи твої. Подихи стіни. Подихи освітлення з вулиці. Місячна кристалічна пісня твоєї реальності під час спроби від неї втекти. Стіна говорить стабільно, вивірено, мудро,з пам’яттю. З хорошими вухами.
Метрономічні подихи стіни. Метрономічні динамічні уважні подихи стіни.
Можна відкрити очі. Буде так само не тепло і так само темно. Фактура шпалер. Лінії. Схованка повільно розширюється. Тепло життя поширюється у танці боротьбі з навколишнім, за для досягнення гармонії – сну. Тебе трясе. Так трапляється. Страшно.
Машина. Скоро. Очі. Не встигла. Не встиг. Ти не однин/ не одна на секунду. І знову одна і один. Рука терпне. Відпускай себе. Засинай. Тіло клубочком. Рука. Спати. До ранку. Тільки сьогодні. Тільки втекти.
У клубочка ковдри вже давно вийшло спати. У клубочка без ковдри - ні.
……
Дзвінок будильника. Перевернувся. Перевернулась. Рука. Щось впало. Навпомацки вимкнула. Вимкнув. Втопилася. Втопився в постіль. Глибше. Свинцевою гирею провалився. Провалилася. Крізь. Навколо все сіре. В дрібну пошарпану крапинку. Чому вставати? Куди поспішати? Агонія. Була. Уві сні. Була. До сну. Буде? Тепер.
Ще раз будильник. Вимкнула. Вимкнув. Вимкнулась. Вимкнувся. Так швидко. Ось так би пару годин назад!
Знову будильник. Пора. Вже. Встав. Встала.
Ноги на холодну підлогу. Протяг. Прокинулась лимонка. Тіло на коліна поклав. Поклала. Голубі. Обійняла ноги. Обійняв. Червоні.
Очі. Відкриєш очі - станеш розумничкою. Молодцем.
Закусила губу. Закусив. Прикусив щоку. Прикусила. Видихнув. Вдихнула холодне повітря. Видихнула носом. Видихнув. Зажмурила вуха. Зажмурив. Скоротила волосся. Скоротив. Хруснула м’язом. Хруснув. Затерпла кісткою. Затерп. Відкрила. Пляшку. Відкрив. Потекла.
Водичка по стравоходу. Ой!
Холод. Очі відтопирцем!
Молодець. Розумничка.
……
Зібратися з мужністю. Встати. Закрити віконцке. Навшпиньках. Ввімкнути.
Музику. Ой!
Не так голосно. Надто гучно.
Одягтися. Застелити постіль. Швидко.
На підлозі чашка.
Книжка впала.
Загубилась закладинка.
Загубилась сторінка.
Думка незрозумілий знак пунктуації
……...
Мяяяу. Киця вислизнула.
Ковдру помітила. Помітив. Навіть дві.
Зупинка. Видих.
На вулиці звук. Підборів по асфальту. Не повністю підіймає ноги. Або дівчинка в школу, або втомлена зранку жінка.
Сміттєзбірник.
Трамвай проїхав.
Ніби все. Зроблено.
Книгу, телефон - в сумку. Гроші - в гаманець. Речі - в шафу. Кішку - в коридор… сама пішла... сама піду. Сам.
Не дивитись. В дзеркало. Заплющити очі.
Розплющити очі. Повірити в життя. Насупити брови. Наступити лівою ногою на праву. Несильно. Сильно. Навпаки. Потягнути спину. Дьоргнути за вказівний палець. Ковирнути під ребром. Лівою рукою за праву п’ятку. Скривити гримасу. Видати звук. Закрутитися у нову незвичну позу.
Ой!
Щось вилилось з чашки. Чай?
Витерти. Точно!
Живеш.
Подивитись. В дзеркало. Відтягнути. Підтягнути. Поправити. Заправити. Почухати. Очі. Не допоможе.
……
Вимкнути. Музику.
Перший крок. Маленький коридор. Внизу жовті смужечки паркету. Обшарпаний лак. Поблиск поношеної старості. Промені світла пробиваються з-під однієї двері. Іншої. Пил сповільнено бігає по світлу. У темному кутку розлилася зелень. Неотруйна. Заворожена. Перший крок. Стопою відчувається безмежність холодної синьої тіні. Смакує як карамель, виглядає як розварений пластилін. Безмежність простору за. Під нею. Нога опускається, звично думає що дотикається до, але провалюється. Пил сповільнюється, світло стушовується… інша нога примудряється піднятися, оглянутися, злякатися, сховатися, піджатися та все ж піти і провалитися далі ще…далі…далі…
Зненацька вікно. Фокус. Розбитий вазон.
Хто я?
Хто ти?
Синє аж чорне мовчання розійшлося по холодним внутрішнім стінкам твоєї істоти. Чи моєї істоти.
Ванна. Плитка.
Відлуння. Дзеркало.
Чому щоранку, прокидаючись, я вірю у те, що я хтось, у те, що істота, у те, що я якийсь вид, у те що я хлопець? У те, що ти істота, ти – вид, ти – хлопець. У те, що я чиясь донька. Ти – донька. У те, що я чийсь майбутній батько. Ти – батько. У те, що я чиясь проблема. Ти – проблема. У те, що я чийсь стимул. Ти – стимул. У те, що я комусь потрібна. Ти – потрібен. У те, що я від когось залежна. Ти – залежний. У те, що я – я. Ти – ти. І «я» – існує.
Чого я прокидаюсь і вірю в свій статус? Віриш.
В те, хто я є, у розумінні ким мене бачать інші?
В те хто ти є, у розумінні ким тебе бачу я?
В те, що хочу стати кимось? І ти хочеш стати.
В те, що кимось став? А ти кимось є.
Чого вірю, що щось мені не байдуже, що щось мене турбує, щось хвилює, щось не дає спокою….? І тобі не дає..
Чого прокидаючись ранком я все це приймаю як дане? А ти?
Чому я це роблю? Чому це робиш ти?
Чому кожен день не ставлю перед собою всі ці питання? А головне, відповіді на них…не ставлю. Не ставиш.
Я невпевнена/невпевнений, та може нам варто?
Чистити зуби.
Моторошно. Вологість. Моя парасоля. Не так холодно як обіцяли, але не тепло як х…хх.хотілося (?). Ледь відчуваю повідок в руках. Пішли. Веди мене за собою. Я послухаюсь. П'ятнадцять хвилин я в твоїй волі. Ти керуєш. Я підкоряюся. Ти ідеш і я за тобою. Ти зупиняєшся і я стою. Ти гризеш траву і я споглядаю. Ти лаєш і я прокидаюся.
Мокрий асфальт. Одинокі калюжі. І пари крапель. Бульк. Хвилі. Стрибок. Бульк. Падіння. Занурення. Бульк. Підводне плавання. Енергія. Бульк. Залишкові хвилі. Таких багато.
Зелене світло. Бульк. Це не симетрично. Це одночасно. Бульк. Це хаос у системі. Тут напівтемрява. Бульк. Утаємничена краса.
На карнизі. Метал грає клавішами піаніно. Невидимі струни збуджуються видимими краплями. Бульк. При падінні на карниз.
Бульк. Бульк. Бульк. Бульк. Через пару годин не витримає водостік. Впевнений потік пробивається крізь невидності ночі, схованої у трубі, і обнімає холод, обнімає грати, поливає мох і вибирається на всероздираючий і розтираючий асфальт. Стрімким потоком розливається стихія мінімаштабів. Буууульк. По тріщинкам. По найменшим. Зносячи перешкоди… одинокі калюжі. Вміють тільки рости у своїй одинокості.
Пилини в світлі ліхтаря. Один велосипедист. Одна собачка. Один чоловік. Одна я. Один я.
На виїзді. Стоїть. В ногах дрібне однаково жовте, неоднаково в крапинку, листя. На фоні засвіченого іржаво гаражу. Зліва - дорога. Справа - дорога. Стоїть уже пару хвилин. Годин. Може. Когось чекає? Там нікого. Майданчик пустий.
Когось зустрічає? На роздоріжжі? На з'їзді машин? Чому він дивиться на той порослий травою пустир? З одинокою з плит зробленою доріжкою.
Собака хоче до нього. Пішли. Слухаюсь. Він оглянувся. Але так, ніби він – це голограма. Вона тріснула вертикальним смужками. Її стало погано видно. Його стало погано видно. Він повернув голову назад. Початкова поза. Він знову з'явився. Він більше не вона. Там, на томі місці з тим вектором погляду він існує. Він живе. І точно на щось чекає. Може на згадку. Може на забуття. Чи щось було загублено…. Чи щось загублено. Загублено. Загублено. Загублено. Загу. Загу. Загублено… всі ми чогось че.. че… чекаємо, к…кккк..ко..коли…коли.. коли.. коли.. завжди.
Мене/тебе повели повз. Я/ти в арці густонасаджених яблунь, груш і тополь. Я знімаю. Ти знімаєш з себе відповідальність за думки і почуття до того вперше і єдино побаченого чоловіка, який стає чоловіком коли перестає бути нею. Голограмою. Мене ведуть. Тебе. Я тут ні до чого. Ти ні до чого. Ти продовжуєш йти. Тільки я іду і ніби теж голограма. Я живу там, у його загадці. Живеш. У твоїй загадці придуманій йому, коли він – він, а не вона (голограма). У моїй. А мене ведуть і я піддаюся. Піддаєшся. Без страху і незадоволення. Просто йдеш. Йду. І навіть посміхаюся. Посміхаєшся. І навіть мерзну і радію. Мерзнеш і радієш. І знаєш, що я там, де відчуває твоя спина того чоловіка, місце його існування. Знаю про свою спину. Тільки іду, бо треба йти. Ідеш, бо треба йти. І ані трохи не брикаєшся. Зовсім не брикаюсь. Скоро сховається вранішня темінь, поповзе до ночі. І він точно піде. І точно теж насправді лишиться там. І буде чекати. А я буду думати. Ти будеш думати. І ми обоє підемо. Бо час. Іде?
Час – легалізована швидкість затримки. Стуманене пійло обтяжене подорожуючими густорозрядженими осадами.
Дурман, що пробивається крізь ніс назовні всередину. Він тягне, трусить. Не втримує. Гонить. Закручує у неможливі спіралі. Пригнічує всі можливі лічильники. Приглушує всі можливі чуття. І рідко, милостиво, ніби від жалості, ламається, даючи зрозуміти де ти. Де я. У якій позі і до чого повернутий. Повернута. Куди дивишся. Дивлюсь. І що це може означати.
Можливо «є» існує тільки у певному місці, а в інших місцях існує «немає»? Можливо, ми просто пауза замаскована у тимчасову динамічну оболонку, що шукає вдалого місця, щоб скинути шкуру і насолодитися. Повільним плином.
Холодна підлога на ніч забутої кухні. Маленький стіл запорошений дрібними баночками, піалочками, тарілочками і іншими їстівними "ами", "ами", "ами". А ми? Сидимо на табуретці з чашкою лимонно-медового мідного чаю з піджатою правою ногою і сонцем, що пробирається крізь гостинки і тополі ліворуч. Рука охоплює чашку ніжно, майже прозоро. Немов її керамічна оболонка насправді до шершавості рук не має ніякого відношення.
Надто гаряче щоб пити. Якраз щоб шкіритися і грітися. Лопатки піднялися. Хребет провис. Лікті прижалися. Половинчаста ділянка обличчя треться об округлий обідочок посудини і прогріває втомлене око, що дрижить і нервує, що хоче вилікуватися від полопаних капіляр і щоденних скорочень від жаху, страху, переляку і неочікуваності. Прогрівається ніс. Губи. І відразу ж проявляються їх тріщини. Вони осушуються, з'являється скоринка, яку хочеться спокійно, в голубому світлі, обгризти. Чашка спускається вниз по щоці. Притискуючись до шкіри так довго, скільки це можливо, щоб відчути лише секунду болю. Ай!
Чашка опиняється у схованці, невеликій печері біля шиї. Пульсує кров, закладає вуха.
І так гріється шия, так гріються засліплені вуха. Так мокне волосся. Так іде час. І де він ходить?
Уже зігрілися пальці. А ніс знову один. Знову холодний. Затерпла нога. Підлога стала трохи людською. І очі не хочуть розплющитися щоб не зустрітись зі світом. Комфортна темрява і змінні керовані місця заражені необхідним теплом. Чоловік з перехрестя щойно пішов. Хвилини тягнуться довго. Настільки довго, що цього стало достатньо, для того, щоб звикнути до цієї швидкості і почати гратися розтопленою в'язкою карамеллю, а потім незчутися як пробігли потаємні двадцять хвилин так турботливо збережені і відведені… під сніданок?... а, ну так, ти поїв. поїла.
Довго?
Як довго триває твоє життя? Моє життя?
Як довго триває твій сніданок і моя дорога? Твоя посмішка і мій спогад? Як довго ти спиш і скільки я думаю? Як довго ти говориш, а я тебе слухаю? Як довго ти живеш і скільки це роблю я? І як це скінчиться? Коли? І якщо ти і я прожили однакову кількість днів, то ми прожили однаково довго? І як жити пам’ятаючи про це? І який це має зв’язок з годинничком і календарчиком: твоїм, моїм. Їхнім.
Ідеш по дорозі. Іду. Думаю. Думаєш як піднімати ноги. Як ставити. Як не бути тією, яку чутно в квартирі. Яка дере підборами по асфальту. Вже точно не дівчинка в школу. «Вже втомлена зранку жінка?» Стараюся не дивитися на пожовкле листя. Стараєшся. Щоб не згадувати того її-його. Чоловіка-голограму. Щоб не протиставляти. Щоб не чекати. І все таки кого він чекав?
Ти ідеш чи я іду. І на тебе падає тінь. На нас, на мене. Сотнями страждаючих душ падає тінь.
Залпом вдихнув холодного вітру. Вдихнула. Оцінила небо на звичному звичайному буденному пейзажі. Оцінив. Сьогодні не працює світлофор. Зайшла у це місце з катастрофічно підвищеною густиною населення. Зайшов. Транспорт. Більше людей аніж тут, більше доль аніж тут, більше втоми і посмішок, музики і мовчання, злоби і доброти, старих і дітей, напруження і умиротворення, нападок і виправдань, засуджень і оцінок ніж тут – немає ніде у місті. Хіба що у тінях.
Жінка кондуктор. Чоловік. Лається і посміхається. Вимагає за проїзд, кричить на навколишніх, розганяє безпритульних, виганяє п’яних, закриває рот балакучим, садить на місця нерішучих, але в момент, коли опускає очі, щоб дістати здачу, чи пробити білет вона/він так шкодує і так просить пробачення. За те, що все це потрібно робити. За те, що є правила і закони, яким він/вона скелястою горою слідує. За те, що вона/він робити те, що робить, бо живе у тому що живе. Розуміє всіх навколо і бачить себе ззовні, не у віддзеркаленні скла, у очах інших. Бо як і всі ми вважає за потрібне виховувати у собі співчутливу розуміючу шизофренію.
Її все одно не пожалкують. Йому скажуть що вона звірюга, а він від реактивної втоми просто одряхне, а потім покриється кожурою. Як змія.
Нас зітруть наші ж дії.
Нас зімнуть наші ж «хочу».
Нас змінять наші ж «не буду».
Нас зрадять наші ж «боюся»
На нас падають роялі.
Нас чавлять цеглини.
Нас збивають машини.
А хтось залишався. Залишається. Буде? Хтось. Щось. Щось від нас. Що?
Закомпостований талончик.
Потрапиш в метро. Пощастить сісти. Не зможеш дістати книжку. Не зможеш змусити очі читати слова. Почнеш читати обличчя. Хтось втомлений. Хто щасливий. Хтось змучений: заклопотаний, строгий, сконцентрований. Подобається. Чому? Вдивляєшся у кожну зморщечку, видивляєшся кожен згин і істерично перебираєш образи у голові: чому ця жінка, чому цей чоловік??? Алгебра облич. Дядя справа мінус тьотя зліва дорівнює Вася з двору.
Розкадровка.
Хтось заснув так, ніби всю ніч їв і тому втомився.
Хтось читає так, ніби вицарапує очами на граніті букви, що мусять надламати чиєсь серце.
Хтось слухає музику так, ніби всередині ніщо, і зовні ніщо і є тільки солодке відчуття, яке підкаже коли усміхнутися, коли відкрити очі, коли вийти…
Хтось засинає так, ніби повітря – солодка тягуча смола, яка підігріває щоки і підтрунює голову опуститися, бо ноги уже в кайданах..
Зона відчуження: тіло, над ним шар бруду, а навколо - запашний ареол перегару, що давно вже не просто проходить крізь його речі, а й подарував свої властивості його речам…
Ширший ареал – неприйняття, відторгнення, захист власного простору, осудження.
Дивно, але в його голові такі саме слова про світ навколо, про баришень, яких він не помічає, про світ, якого не існує, як і у баришень, як і у світу про нього…
Дніпро сіре, а повітря зараз до біса синє, прямо ядуче.
Скільки років викреслено з їх життя? Один, два? Десять? А в сумі? А чим його роки відрізняються від твоїх? Моїх? Хімією крові? Він не згадає подробиці минулого року і ти теж. І я. Він не зможе розрізнити цей рік від позаминулого, і того, що був 4 років тому. І ти теж через якийсь час не зможеш. І я, звичайно, не зможу. І будеш відлік вести за «вийшов заміж», «вона народила», «вони пішли в школу», «до операції», «після кризи»… буду вести відлік за іншими життями, за зовнішніми проявами, а що змінилось насправді? Чим відрізняєшся ти у сорок три і сорок п’ять? Чим відрізняюсь я? І яка різниця між «З’їздив у Мадрид» і «сходив у хлібний» якщо ти не зрозумієш, що це змінило в тобі? Якщо я не уявляю, що змінилось в мені? І тоді… ти - як і він. І я його повна копія.
Він не трудиться здаватися людиною у нормі. Він не трудиться здаватися людиною. Чим його неадекватність сприйняття світу відрізняється? Тим, що для нього світу не існує чи тим, що моя/твоя не очевидна?
Дощ. Дніпро спалахує синім.
Нежиття.
Навіть тебе не потребує, не кажучи про життя. І слова «я» у ньому не існує.
Солодка сльота.
Кольоровий бруд і теплий холод.
Крига під ногами уже не крига, а пронизаний дрібностаранним решетом жир від маминого домашнього м’яса.
Так само легко він тікає.
Так само добре він згадується.
Так само точно ти знаєш який він. Знаю.
У болотцях напіврозтопленого пасхального жиру домашнього м’яса купаються іржаві виделки люків, решіток, копійок.
Істота.
Без індексу. Визначеності. Ярлика. Групи крові. Професії.. Дому. Прописки. Пункту відправлення. Пункту прибуття.
Без маячків між ними.
Без домовленостей з союзниками про провізію, медичну допомогу.
Без фальшивих домовленостей, що значать «я завжди радий привселюдно і з пресою випити з вами кави».
Без них.
Без телебачення.
Без тих, що п’ють каву.
Без тих, хто розмовляє. Публічно. Усамітнено.
Без будь-чого, що хоч трохи ставить мене (тебе і всі інші займенники), у будь-яку шеренгу, яку в будь-який момент хтось історично чи лінгвістично, чи поглядом, жестом, думкою безпричинно криваво і жадібно, чи скорботно і жалісливо може розстріляти.
Уже розстріляли.
Істота з просвітом.
Без нічого.
Навіть без слова «істота».
Іде.
Їсть.
Іржу.
Виделку.
Мамине м’ясо.
Світ.
Сіль ліхтарного світла.
Кекси цегли.
Паштети граніту.
Млинці карнизів.
Холодні оселедці асфальтів.
Нестерпну кукурудзу вікон.
Якісь незрозумілі ягідні знаки...
Запаковані в харчову плівки вітрини.
Проїдену пліснявою пахлаву тополь.
Словесно прокислі небесні вершки.
Буряки облич.
Стручки ходи.
Оголену святість сирих рук.
Шкарлупи фісташок нарощених нігтів.
Рибність промоклого, прозябшого одягу.
Частково цілий, частково роздроблений перець людських кісток.
Розпарені картоплини волосся.
Величезні порції/над’їдені порції/ вилизані до чиста тарілки локшини голів.
Холодний домашній набряклий бабусин сир білків очей.
Душі змолоті в супчик пюре.
Багато-багато грибів. З продряхлими шапками. З поїденими ніжками. Засушених. Замочених. Розмочених. Розпушених. Розлізлих. Розтлілих. І тих, що вже в порошок.
Я не я.
Нея не йду.
Нея не дивлюся.
Нея просто їм
Нея по-дитячому жадібно їм.
Ти не ти.
Нети не йдеш.
Нети не дивишся.
Нети просто їси.
Не ти по-дитячому жадібно їси.
Все знаю. Знаєш. Все контролюю. Контролюєш. Фіксую. Фіксуєш. Але дуже нея все таки їм. Нети їси. І не хвилює.
Не так. Як ув’язнений. Як змучений голодом, як звиклий до голоду.
Нея іду і пожираю. Нети ідеш і пожираєш. Назнаю що. Не знаєш. Світ. Несвіт. Картинку. Некартинку.
Несвітоїд.
Не гріх.
Не менше ніж невизначеність. Хто я? Хто ти? Хто світ? І чому я врешті можу все це з’їсти?! Точно можеш.
Ти дійшов. Я. Я не розумію як. Ти. Ти теж не розумієш як. Я. І вже звично тому ми не задаємося питанням «чому?». Ти окремо для себе. Я окремо собі.
Крок дивний. Такий само іронічно змучено печально парадоксальний як і все інше. Ти ступаєш. Я. Просто не знаючи як цього не робити. Я ступаю. Ти. Не знаючи чому це робиш. Ти теж не знаєш. І робиш напевно просто тому, що думаєш, що колись це зміниться. Так роблю я. Хоч ти не знаєш на що і як. І я. І чому це має статися. І що я маю для цього зробити. Ти.
Ти ступаєш. Я. Тобі від цього боляче. Мені. Якщо подивитися на тебе ззаду то подумаєш, що до землі ти не дотикаєшся. На мене. Не дотикаюсь. Як блудний син. Блудна син. Єдино, не знаючи тільки куди тобі повернутися. Мені. Бо хочеться мені тікати. Тобі страшно хочеться. Де б ти не був. Де б я не є. Очі призаплюцені. Нижня губа опущена. Ти слухаєш все. Я. Всім здається, що я не чую нічого. Ти. Тебе душить власна голова. Мене. Ти думаєш. Думаю. І не можеш. Не можу. Це не логічний послідовний процес думання. І не емоційне ридання слів. Це випаровування ртуті, яке подорожує у маленькій черепній коробці, так, ніби вона велика. Мучить тебе/мене стуками, дряпанням, криками, відгомонами, від…думка…думка…думка…віддумками. Відспога..спога..спогадами. І словами.
Кожні двері, дзеркала, сонця, як батіг. Хочеться закритися руками вигнувши лікті догори і зникнути. Я/ти дивлюся/дивишся в твої/мої очі і голка починає драти по живому, по міді моїх/твоїх очиць. Падає кислота. Розливається. Протравлючи до темряви одну величезну смугу, що опускається швидко спускається низ. Пропадаючи на половині тулуба. І забираючи з собою ту половину тулуба до якої вона не дотекла. Залишаючи обгоріле. Викривлене, продірявлене напівтілля. І в мене/тебе такий само стан як у тебе/мене. Я не можу дихати. Не можеш. Ти не хочеш дихати. Не хочу.
Хочеться зробити щось щоб стало легше. Говорити не можна. Кожне слово – похабна пляма, що блищить і оглушує.
Як оглушує? Як рибу об землю. Не гуманно.
Щось трясеться і великих зусиль вартує підняти руки. Повернути голову. Повернути палець. Так. Розійтись.
У тебе ранок почався без будь-якого зв’язку зі словом «початок».
У мене ранок почався без будь-якого зв’язку зі словом «початок».
У тебе ранок почався зі спроби дійти.
У мене почався зі спроби дійти.
У тебе ранок не почався.
У мене ранок не почався.
У тебе так припинилося життя?
Невже в мене припинилось життя?
Ось воно, легке очікуване оціпеніння. Засвічене око і опущені руки. Ні набряку, ні осушення. Тепло і прохолода. Життя огортає тебе (мене) ніби подумки, бо я (ти) у цей момент не відчуваю (відчуваєш) ані його клешень, ані солодощів, ані гіркого шоколаду. Просто ти сидиш і я сиджу у чистоті. Задумуєшся і задумуюсь: якщо сьогодні є, і життя є, то ще один день сьогодні зайшов у мене (тебе) і завтра має вийти, змінивши щось в тобі (мені). І ти і я. Жмуришся. Жмурюсь, напружуючи останню ворсинку, щоб відчути цю ледь помітну зміну, навіть не зміну, просто імпульс, що нібито існує. Щось, що має точно бути, проте те, що важко знайти. І через деякий час ти знайдеш. Я знайду. Ти подумуєш, що знайшов. Я подумаю: «Знайшла!»
А через секунду почнеш сумніватися чи це воно? Сумніваюсь. Чи не здається тобі, що ти знайшов (я дуже сумніваюсь), бо просто дуже хочеш знайти щось, що виправдає ці пару годин від моменту твого (звичайно, мого) прокидання до тепер. А значить - не знайшов. Не знайшла. Ти опустиш голову. Опущу. Скривиш губу. Скривлю. І підніму. Піднімеш дві брови одночасно до відчуття, яке нагадує думку, що в мене (тебе) два отвори у лобовій частині. Два просвіти. Ти посміхнешся утаємничено нахиленою головою і різко нахилиш її протилежно назад. Я. Наважусь відкрити очі і побачиш високе сіре небо. Наважишся. І будеш точно знати, що воно настільки високо, а світ настільки широченний, що там, у ньому, тобто тут, навколо, точно щось уже сталося, щось змінилося, бо просто не могло не статися, і завдяки тобі також, бо ти - частина. Точно знаю, я – частина.
Щось дьоргнеться і ти ще й відчуєш надію на цей день (о, то ти сам не безнадійний!).
Щось дьоргнеться і я відчую надію на свою небезнадійність.
Надію, існування якої було так важко уявити з чашкою, і з кішкою, і з чоловіком. Ти відчую надію на здатність цього дня щось змінити у цьому безмежному просторі з найвищим ступенем складності. І ти зрадію, проте точно будеш знаю, що тобі так важко відпускаю вчора, бо ти так довго до нього готувалась (все життя) і приклала сили, щоб його прожити (ти сподіваюсь всі сили). Тобі важко відпускаю себе старого, ще важче – залишаюсь при цьому собою. І ти попрошу (не знаючи у кого) щоб на тебе не напала хандра. Бо тоді як ти зможу завтра попрошу у Завтра, щоб Воно принесло щось нове, якщо ти так і не поговорю по-справжньому з Сьогодні?
І ось настане час коли ти просто буду подумки, сказати б благати, але скоріше – молюся..
Це амок думки, як і вночі. Це рана в голові, що відрізняється від сердечної. Це те, що підбурює голод. І те, що гонить в невідомі напрямки. Це амок. Це скитання Це наявність топорика за реєнкарнацією пазухи у чому іншому. Ти так хочу зарубити "бабушку" в собі. Зарубити те, що, здається, тобі причиною цих мозкових ран. Корінь чого ти точно шукаю в собі. Ти благаю відчути щось, що блаженством загоїть цю корозію. Ти шукаю не душевного спокою, ні. Ти можу його собі влаштувати - ти знаю як втекти від цього. На певний період. Потім ти повернусь. Бо душевний спокій чи неспокій - це скоріше симптом, чи можлива ознака, яку при бажанні можна придушити. Проте джерельце б'є із голови. Неспокійність думки - те, що підбурює все, і змушує крушити все, і бігти кудись, і тікати від усього . Неспокійність породжена бозна чим. Неспокійність яка не дає визнаю тобі себе. Неспокійність, яка усе ставить усе під сумнів.
Ти благаю кожен день не запаморочення, і не ампутації, ти так хочу пізнати те, що заспокоїть його, що буде подорожником в руках дитини для вавки на колінці, бо колінко - центр усесвіту і в нього є мама... А в мозку є хто? Ти боюсь поставити його вище за себе. Бо боротьба - значить визнання, а втеча - значить амок. І саме тому ти так чекаю того, що покрадцем називаю "поцілунком мозку". Ти шукаю його в інших, заглядаю в очі, кладу свою голівку (як би не так) на чиїсь колінка і намагаюсь говорити щиро, дихаю чиїмось волоссям в надії і не знаходжу. Бо ти відчуваю непроникність. Через провалля.
П’ятничний вечір. Тиждень пройшов по накатаному добре, без сюрпризів, провалів. Втомливо. Мороз пробирався б крізь одяг, навіть якби одяг був не такий не в міру весняний. Це заспокоювало і не давало мерзнути більше ніж будь-якому іншому, одягненому по погоді. Очі блимали характерно вповільнено в порівнянні зі стрімким кроком ніг. Вони неохоче підтримували мінімальну швидкість і розплющувалися з зусиллям перевантаженого старого ліфту з відкритою, обмеженою шахтою ліфта, шахтою, ліфта, з відлунням його ж звуків у голові, з звуків, відчуттям окровавленості, звуків, і різниці температур, голові, крові, тут, поближче до, голови, світу, і там, так поряд, але безмежно, голові, далеко від світу…світу…світу … з відчуттям зміщеної орбітальної вісі. Не тільки в очах, але й голові, голові, голові. В голові та очах, як в сукупності так і окремо.
Швидкості очей підігравала ще м е н ш п о м і т н а ш в и д к і с т ь опускання плечей. Які як змочена а м о р ф н а темно-сіра г л и н я с т о – з е м л я н а маса, що п о с т у п о в о роз’їжджається і розтріскується, о ч і к у ю ч и , що т р і с н у т ь вони через пару г о д и н якраз на подушці.
І хоча ноги були найбільш О
Д
И
Н
О
К
И
М
И
створіннями в тілі, в загальній картинці більш самотніми здавалися плечі та очі.
І хоча в цей морозний день в місті з шостої до восьмої, як завжди, правив спустошливий пустельний вітер втоми, його розбавляли суттєві вологі згусти п’ятничної веселості.
Потоки переміщувалися. Вогні подекуди відкрито зуділи своїм сяйвом, подекуди нагороджували життєдайним теплом свого випромінення.
В усіх підземних дірках цього міста вирувало життя. Передбачалося це задоволеними очами тих, хто нарешті спускався. Під землею голосніше, жвавіше. Не тільки тому, що тепліше.
Під ногами дрібні, розпластані до ледьпомітності калюжки.
Підкреслені ними фактуристі, настільки часті, що вже не поодинокі, купи сміття.
За
Поворотом
так
само
звичайно, ледь
не
непомітно стояли ті, хто так часто збивають стан оточуючих у вагонах метро і змагаються з ароматом квітів у праці створення атмосфери переходів.
Якщо це вечір. То ти намокаю. В маленьких вуличках залитих жовтим світлом. З маленькими вікнами, пористим асфальтом і фіолетовим небом, прохолодним пальто, вимазаними руками і щасливим станом. Йдеш - пливу. Говориш - танцюю. Задаєш питання небу і вірю, що дощ це відповідь... У голові відчуття духовної піднесеної сп'янілості.
Тіло поводить себе як завжди, єдине хочеться розвести руки та співати пісень.
Оку здається, що світлофор от-от і навчиться грати симфонію своїми здоровими і нездоровими блиманнями.
І ти не розумію звідки народилася ця свобода у тобі.
Чому перестаю відчувати землю під ногами?
Що ти таке сьогодні втнула чи як вивернулась, що тепер ніби летиш?
І тішишся від того, що не розумію.
Незбагненність - обов'язковий елемент свободи.
В підземному переході грають смужечки.
Люди слідують по своїм хаотично прокладеним траєкторіям як цвіркуни.
Настільки хаотичним, що виникає ідея, підтримана обуренням, у визначенні слова "траєкторія" зазначити, що для імпульсивних необдуманих шатань у просторах, довжина яких значно перевищує ширину, слово "траєкторія", з повагою до нього самого, не застосовується.
Просто ти врізаюся у всіх і кожного.
.«?икчозор итэ окьлокс кат»: імроф у ужкіндіп інемібот ьтиватс нів а ,оварп ан итй єам йивіл йинжок І
І він роздратований від цього зіткнення. А ти щасливо подумки розводжу руками збиваючи решту людей. В вся ця реальність крушиться під тобою. Мною.
З-під твоїх/моїх рук іскрами вивалюється незчисленні кристалоподібні щепки. Ти/я точно не тут. Ти добираюсь до дверей.
Смуга тепла на мене/тебе покотила.
На вулиці осінь.
На ескалаторі ти ще танцюю.
І всі ці поспішаючі вниз тебе/мене забавляють.
Хочеться після останньої сходинки спуску розвернутися вихром і скорчити ряду темних пальто гримасу, весело пробігти далі. Дві станції щастя. Тепло старих кофейних вагонів. З подертою рекламкою.
Розтріпане волосся. Промокле до нитки пальто. В руках. І холодні п
о
о
д
и
н
о
к
і
к
р
а
п
л
і
д
о
щ
о
в
о
ї
в
о
д
и.
З волосся. Під вухо. По шиї. Вниз.
З одягу. По зовнішньому контуру руки. По венам. Вниз.
Напівдихання.
Спроба зупинити момент.
Вдихнув і двадцятьма скромними видихами потроху випускаєш.
І здається ти знаю, що біологічно це неможливо. Але кого це хвилює? Стан у грудях саме такий.
На обличчі точно іконна посмішка.
Незрима, але з внутрішньою напруженістю у щоках.
Ти заплющую очі, відхиляю голову назад, опираючись об стінку, і чую шум. Такт потягу.
Шум повітря.
Розмови.
Серце. Підступає рум’янець.
Тут набагато тепліше.
Ти переходжу на червону гілку.
Потік тебе/мене захопив. Ти намагаюся не загубитися. І не загубити настрою. Ти здійснюю цей незначний підйом. За тебе його здійснюють, а ти просто намагаюся не загубитися і чую звуки, що долинають згори. Фальшиві ноти. "Выхода нет". Справжні емоційно. Хоча може це все твоя/моя голова, а не голова того, звичайно, патлатого, хлопця у синій кофтині. Проте, це ти обдумую хвилиною пізніше. А тепер, під, без сумніву емоційні, звуки і слова помітиш: зліва, спускаються вниз. Пара. Ти чую їх і НЕ повертаюся. Годі з тебе/мене чути. Ще один фальшивопісклявий голос ламає простір літаючої персони. Фальшиві тексти. Звинувачення. Прикрості життя. Розтрощені каганці сімей. Стався більш ніж недоречний вибух.
Звук складеного не налаштованого акордеону в кімнаті з білого шовку. З наступним заваленням конструкцій від шоку емоційної нестиковки. Сталося внутрішнє обвалення хиткого каркасу. Приреченого на падіння. Вибудованого сьогодні з уламків зібраних за день від світу вражень. Тремтячими руками уяви поставлений. Зведений.
І от ти під землею опускаюсь на землю. Внутрішньо обвалений стиком. Праве плече подалося назад.
Ти отримую поранення.
Ти іду і тепер у твоїй голові народжуються сумніви про патлатого чувака у синій ковтині.
Ти спускаюся по східцям вниз.
Перед тим три білих тунелі. Ти знаю, що далі буде коричнева бордовість.
Ранений.
Ти подумаю «як?». І поті зрозумію, що на справді ти навіть не сильно ще розумію "що?", не згадуючи навіть про «чому?».
Графік вигадливою лінією стрімко вгору і майже вертикально вниз. Безкінечно швидше. У нескінченність. Ти сяду в маршрутку.
На вулиці досі дощ.
На вулиці вже три рази змінилася пора року.
Ти плачу за те, що живеш і переживаєш об'єктивну нереальність, і за це отримуєш ще одне відчуття об'єктивної нереальності. Тільки на цей раз здійснене у своїй нездійсненності. І нікому ти не скажу, що вона (нездійсненність) здійснилася. Ти збережу це. І завтра прокинусь так само. І буду шукати і знаходити: як вибратися за межі. Як пожити не цим світом (іншим). І ти буду знаходити. І кожен день ця реальність буде тебе/мене крамсати. І ранити. І відводити твоє/моє праве плече. І робити рану глибшою. І тим самим підсилювати твоє/моє бажання знаходити щось інше і занурювати у інший світ. Аж поки хтось когось обмане значно сильніше (з двох світів).
А поки ти виходжу. І ти йду вдовж парку. І хтось когось, зовсім поряд, зустріне. Справа. Обніме і вони підуть далі. І ти різко відчую вологу в траві і краплі дощу на ній. Рана випустить смолу. Ти дійшла. І опустився. Повністю.
Темінь.
Оксамитові фарби.
Матова деревина.
Глибокі тріщини.
Роздратована бахрома.
Гул.
Хвилі туману в очах.
Хвилі руху в тілі.
Хвилі думок в голові.
Розмови.
Знайомі.
Ні, друзі.
Розмова.
Я вас чуєш.
Ти чую.
Ви говорите.
Вони говорять.
Про.
І про інше.
І про це теж.
І про те, яке не з вами, не з ними.
І звичайно ж про це, вічне.
Хороші речі говорите.
Говорять.
Я вас чуєш.
Ти їх чую?
Можу згадати, що сказали п'ять хвилин тому.
Можеш?
Пройшло ще десять.
Я ще досі можеш.
Значить точно чуєш.
Ти можу, чую, терплю…
Десь між було випито за це.
А потім звичайно за те.
І знову за це.
Тільки вже іншими словами.
Я точно вас чуєш.
Ти точно їх чую.
Мені точно не все одно. Тобі?
Щось відповім. Відкажеш.
Серце дьоргає – значить живеш. Живу.
Тільки якийсь туман.
Хвилі.
Хвилі тяжкості.
Хвилі в собі.
Погляд відстороненості.
Твій.
Мій.
Погляд замкнутості.
Твій.
Мій.
Погляд нерозуміння.
Мій. Досі твій?
Тільки не погляд це власне.
Наш.
Я дивишся на себе.
Ти дивлюсь на себе.
Дивлюсь в себе.
Дивишся.
Це погляд?
Це відсутність.
Я досі пам'ятаєш ваші репліки.
Як твоя пам’ять?
Я кажеш знову щось, здається.
Ти щось шепчу.
Не знаю навіщо. Не знаєш.
Нічого не змінилось.
Закалатало - сказала.
Стукнуло – мовив.
Нічого не змінилося.
Навіщо сказав? Сказала?
Я чуєш.
Я пам’ятаєш.
Я говориш.
Бо я … живеш?
Ти чую.
Ти пам’ятаю.
Ти говорю.
Бо ти … живу?
Ти… навіть не прогнозую. Я. Ти теж таким не займаюсь…
А десь між цим викурена цигарка з сумом.
Ще одна з жалем.
Ще одна з тяжкістю.
А потім з болем.
І одна «аплахомнебудем».
Погляд.
На мене.
Посмішка.
З тебе.
- Дякую.
Тобі.
І навіщо ти перебиваю.
Йому.
Чого ж я мовчиш.
Мені.
Правда, їх понесло.
Їм.
Я ж це бачиш.
Ти це помічаю.
Я ще реагуєш.
Ти дригаю оком.
Хоч я не дивишся.
У тебе частино розплющені очі.
У себе.
В глибину.
Я ж чуєш, хоч і не слухаєш.
Ти ж чую, хоч і не слухаю.
Я ж кажеш, хоч і не віриш.
Ти ж кажу, хоч і не вірю.
Я ж тут.
Ти ж тут.
Може піти?!
Що, йдеш?
Ні.
Не треба.
Я боїшся встати.
Ти боюсь.
А може встати?
Може встанеш?
Може на вулицю?!
Це все це.
Це не я.
Це не ти.
Ця тяжкість.
Ці хвилі.
Крові і тепла.
Ці хвилі.
Вагання і впевненості.
Чую чи не чую?
Чуєш чи не чуєш?
Дивлюсь чи не дивлюсь?
Дивишся чи не дивишся?
Так страшно.
Так важко.
Там один. Одна.
Отам дійсно один. Одна.
Тут. Там.
Там (тут) не маєш сили боротися. Не маю.
Там (тут) не маю здатності. Не маєш.
Там (тут) немає впевненості чи це ти. Я.
Чи ти тут (там).
Чи ти чую. Чуєш.
Чи ти бачу. Бачиш.
Чи це реальність. А те?
Там (тут) нічого не має.
Там (тут) спроба перетерпіти це все. Те все.
Там (тут) затерплі скроні.
Там (тут) дрижання в щоках.
Там (тут) гарячі вуха.
Там (тут) звалка інформації.
Я вас чуєш.
Ти їх чую.
Я вас любиш.
Ти їх люблю.
Говоріть.
Говоріть.
Говоріть же!
Так є щось знайоме навколо.
Серце калатається, значить все нормально.
Я не знаєш чи я тут (там), з вами, поряд.
Ти не знаю чи ти там (тут) з ними, поряд.
Ви, здається, точно поряд. Вони точно.
А я ні.
Ти?
Так можливо?
Ви говоріть.
Я пробуєш.
Ти теж.
Пробуєш, скинути це.
Намагаєшся.
І бути.
Надриваєшся бути.
Я хочеш стати і побачити вас тут (там) . Ти хочу бачити їх.
Я щось кажеш, хоч розмова цього не потребує.
Просто відкриваєш рот.
Цей погляд.
Тут говорите ви.
Їх царство.
Я кажеш просто щоб повірити, що я тут (не там).
Ти розмовляю просто щоб повірити, що ти там (не тут)
Що світ змінний.
Що в ньому ти. Я. Всі інші..
Не те сказала?!
Ляпнув щось.
Погляд.
Мені.
Тобі.
Добре.
Я бачиш.
Ти бачу.
Тепер я слухаєш.
Ніби ти чую.
Я будеш пам'ятати ваші репліки.
Ти пам’ятаю усі їх слова.
Я хочеш сховатися.
Ти хочу втекти.
Я тут (там).
Ти там (тут).
Я смілива.
Мужній.
Я вірю.
Сподіваєшся.
Тільки мовчу.
Мовчи.
- Так, так.
- Це важливо, так.
(Я вас слухаєш.)
((Ти їх слухаю.))
- А з іншого боку… ви що, не знали?
- Є таки хороший фільм…
Я тут.
Ти там.
Я з вами.
Ти з ними.
Голова паморочиться.
Хвиля.
Я тут.
Ти там.
Хвиля.
Я там.
Ти тут.
Світло.
Звуки.
Запахи.
Гаряче - холодне.
Я все пам'ятаєш.
Ти все пам’ятаю.
Я в запамороченні.
Ти в запамороченні.
Я намагаєшся боротися.
Ти борюся.
Я це не контролюєш.
Ти безконтрольно опускаю руки.
Я не знаєш з якого моменту.
Ти гублю точку відліку.
Хтось щось сказав і я більше не віриш, що все це має сенс.
Ти щось почув і більше не вірю, що все це має мало сенс…
Що я тут.
Що ти там.
Що реальність існує.
Хоч якась.
Хоч найдрянніша.
Але в яку можна повірити.
Яку можна відчути.
В якій можна бути.
Ви говорите?! Вони говорять?!
Ви говоріть. Ви говоріть.
Ви точно поряд.
Вони точно поряд.
Я ще не з вами.
Ти ще не з ними.
Я хочеш до вас.
Ти хочу.
Дійсно хочу.
Дійсно хочеш.
Там (тут), всередині, дуже страшно.
Тут (там), у тебе всередині, ще страшніше.
Я хочеш мати погляд.
Ти хочу мати погляд, володіти ним. Збагаченим людськістю поглядом.
Погляд надвір.
Погляд з мене.
Погляд з тебе.
Не в мене.
Не в тебе.
Я хочеш вийти за рамку.
Хочу вийти за.
За цю страшну рамку.
Рамка – я.
Страшна рамка – ти.
Я хочеш повірити, що це все існує.
Ти прагну повірити, що все це є.
Без каплі сумніву.
Хоч трошки матерії.
Просто зачепитися.
Просто постояти.
Просто подивитися.
Просто розповісти.
Просто почути.
Просто відчути.
Просто знати, що все це має сенс.
Хоч якийсь сенс.
Хоч дрібний.
Як вірити?
Як прокидатися і вірити?
Щось заболіло?
Щось ниє.
Щось тягне.
Так повірити?
Так трохи матерії?
Неправда.
Це самообман.
Величний самообман.
Жалості.
Погода жалості.
Як повірити, що це не скінчиться?
Що прокинешся завтра?
Що знову будеш чути і говорити?
Що будеш намагатися бути кращим.
Що будеш розуміти, що котишся.
Щось планувати.
Кудись поспішати.
Щось хотіти.
Щось говорити.
Комусь відповідати.
Чому сьогодні йти туди?
Чого сьогодні?
Чого спиною відчувати, що ви там, позаду?
Чомусь думати, що настане завтра. Ти так давно не вірю.
Не тому, що боїшся померти, а тому, що боїшся, що це називається "життя".
Господи, я не з вами.
Ти давно не з ними.
А ви ж говорите, так?
Вони теревенять.
Господи, я ж вас більше не чуєш.
Ти їх більше не чую.
Я більше не пам'ятаєш.
Не пам’ятаю.
- Даданемазащо.
Просто так сказала.
Сказав.
Я не знаєш за що.
Не знаю.
Я так впливаєш.
Впливаю.
Так щось колихнулося.
Так була хвиля.
Моя. Твоя.
Я впливаєш. Впливаю.
Хоч трохи.
Хоч і без віри.
Я живу, так?
Ти живеш, да?
Це має сенс, так?
Чому ти не вірю, що все існує?
Чому я не віриш, що все це існує?
Не йди, тільки не йди від них.
Просто скажи щось і ти зачеплюся!
І я зачепишся.
А через пару годин заснеш.
Засну.
І скоріш за все прокинешся.
Прокинусь.
І к чорту, що ти не впевнена!
Не впевнений.
Хто про це знає?
Ти ж прокидаюся уже так давно.
Прокидаюсь.
Але не так давно, щоб боятися вже іншого.
Якщо це має сенс.
Прокинешся.
Прокинусь.
А завтра будеш пити молоко.
Буду.
І відбудеться все те саме.
Розмова…
Значити це все не те, що зовні.
Це те, що в тобі.
В мені.
Так як повірити, що зовні існує?
Якщо це все – чортове ти!
Я.я.я. я!
Так як же розплутатися і відповісти на питання:
« К а к т в о и д е л а ? »
