Трапляється, швидкі і миттєві зміни не проштрихують твоє існування, поділяючи тебе на коржі існування та життя, і не вносять своїм холодним жалом тверезості, і не обпалюють дурманом тебе.
Інколи життя з силою скидує на тебе мертвенно беззаперечний факт, який не може бути зваженим хитким устроєм свідомості, і у цей момент підловленої, ніби на гарячому, зміни уже явно не прослідковується життя. Щось без запиту до тебе відбувається твоїми ж руками і ти робиш це і тільки потім (уже впроцесі, коли рішення відбулося) розумієш, що зробив. І ця нова дія відбувається так, ніби двері на замок зачиняються (ти був поряд, пане-чарівник) . Так, ніби ти не жив у момент початку нового. Не важливо чи хоч трохи важливого..
Існує ряд дій, які знаходяться між свідомим і несвідомим, щось більше ніж занурення ложки чи замилювання голови ,так щоб очі не помітили. Щось що якимось чином породжує краплю занепокоєння у ряді буденних дій, про те, що не залишає печатку єдиност у тобіі: прасування одягу, зав’язування шнурків, шматування м’яса, миття вікон з зовнішньої сторони, пересування по дорозі повністю вкритої льодом, перебігання на червоний колір... Тоді ти прокидаєшся від звичного зомбоподібного спілкування з речами і починаєш помічати світло, температуру, свій зріст, своє тіло, свої думки. Ти мав би прослідкувати щоб небезпечна дія пройшла до крайності безпечно, а натоміть користуєшся миттєвим пробудженням щоб угледіти різницю між тобою сьогодні і тиждень тому. Користуєшся моментом і вряд згадуєш таку саму погоду, що так само розв’язано траплялася впродовж декількох уже твоїх років. Або цей самий твій одяг що й зараз, тепер… проте рівно ….років тому, коли ти … не так. І ти розумієш що відчував. Не так. А тому точно жив. І згадуєш як.
Дивно але найстрімкіші і найшвидкіші події інколи просто оглушать тебе і дарують відчуття кінця життя у тобі, бо забирають владу твоєї свідомості над ними. Проте прості недомеханіщовані дії що пробивають кригу несвідомості дають змогу себе порівняти і помітити власне життя.
