Незрозуміло який день. Незрозуміло теплої погоди. Незрозуміло коли прийде.
Заставлена забруднена карточна вулиця з вставками німецької цегляної доброчесності.
Посередині рельси. Посередині ходить трамвай. Я його чекаю.
Ті, що йдуть у непотрібний бік, дають про себе завчасно знати віддзеркаленнями на склі, під яким жодного разу неідентифікована мною реклама. Рогаті тіні. Змішані і освячені сонцем конвульсії звуків.
Я сиджу і їм очами.
Опа. І я сиджу не одна.
Грубий светр. Відставлена права нога. Відтягнена штанина, приставлена тростина. Трохи монгольський, також рогатий, профіль. Чорне жирне волосся від п’яти до семи сантиметрів знає багато історій. Смугла шкіра. Виразно пошарпане зморшками обличчя.
- У вас не буде цигарки мене пригостити?
Кажу:
- Ні.
Тіней подовжніх чомусь стало менше. І конвульсії ніби здалися. І я тільки тепер, після пари хвилин, розумію про що мене запитали. А поки він, по іншому задуманий вишукує ці самі тіні і запитує: «Ей, молодий, не буде цигрки?», «Хазяїн не пригостиш?», «Дай старичку закурити?»
На третій фразі я починаю вболівати. Очі піднімають погляд і я більше не боюся розглядати людей. Я з ним їх вишукую.
Промах. Не щастить. Не почув. Зробив вигляд, що не помітив. Не палить. Палить, але з дружиною. Дівчина. Тому навіть не запитав.
Втрачаю надію, а поки розповідаю де метро і який будь-який трамвай вам підходить.
А поки підходить до смітника. З вимазаним в гумор обличчям дідусь і поспішаючи пфшш.. пфшии. І мій, чомусь, підопічний кричить:
- Не викидай! Я допалю.
Розведені очі. А там вже давно хороший бичок.
І тільки тепер чоловік, що стояв поруч дістає з кишені з блиском рибної приманки пачку і дає моєму історичному профільному рогачу пару.
Бичок згодився прикурити.
Штанина підтягнулася ще вище.
Дим.
Вітер у мій бік.
Я тихо радію, що він палить.
Він каже:-
- Ви двадцять другий певно чекаєте?
Кажу :
- Так.
- Він рідко ходить.
Саме тому я його і чекаю.
