Якщо твій світ фабрика. Одна. Свіжа. Металева. З холодним голубим гордівливим відблиском. З протертими вселенськими неосяжними вікнами. З тактовними і відлаштованими станками. Зі змазаними механізмами. Ідеальними валами, поршнями, велетенськими готичними шестернями. Жодної автоматики. З домашньою дощатою, місцями скрипучою, часом, програною часом підлогою. З абсолютно різноманітними стінами. З фотокартками, записами, календарями. І відзнаками. Знаками. Знаками. Знаками. З мишами і дірками в плінтусах. З місцевими котами. З лимонадами і карамеллю. З їжою, чайними пакетиками, немитими чашками і щотижневими душевними посиденьками, з жартами, щемливими історіями, недоречними висловлюваннями, суто байкарськими сповіщеннями і воістину епічно-героїчними планами на майбутнє.
Тут кожен стілець знає хто на нього сяде. Тут кожне махове колесо пам’ятає пальці, що по ньому грають кожен день. Тут кожна стільниця ночами мучиться спогадами про лікті, які лежали тут вдень, і про щоки, вуха і скроні, що заснули сьогодні тут так потаємно.
Тут кожен впущений на землю гвіздок помічає зняте взуття, піджату ногу, судомне дригання.
Тут кожен співробітник був прийнятий, познайомлений, дбайливо представлений, турботливо сповіщений про правила, традиції, виключення, можливості для імпровізації. Тут кожна людина була роками досліджена. Обстежена і просканована. Тут знають хто п’є молоко пряжене, а хто не пряжене, хто тепле, хто холодне і хто не п’є.
Тут знають і мовчать про тих, хто на півгодини щотижнево, таємно тільки для себе, вислизає геть.
Тут можна і не сперечатися. Тут тиша трапляється одноголосно. І радість по замовченню завжди доречна.
Тут музика обідніх мідних чайників і механізмів, без автоматики.
Тільки куди пропадають ці так добре знайомі люди, коли відомо наскільки видовжується їхня тінь?!
