Останні хвилини минулого Дощу розтікаються краплями по мокрій стелі піднебесся. Він припіднімає ковдру хмар. Вся розніжена, розпарена лежу в обіймах Сонця. Його голубі очі розмотують поглядом теплу пелену ніжно торкаючись мене… усієї мене. У Всесвіті пахне жаром, жаром розігрітого жіночого тіла. І тільки Його прохолодні думки пробігаються час від часу пальцями в багатообіцяючій надії. А потім надія розливає каву нашими вустами і просто дивиться згори до низу – на Землі пішов град.
Білі кульки стрибають по бруківці, деякі заплигують в зелену траву, а деякі розчиняються у напівдорозі до омріяного щастя – розтанути вогким дотиком, розлитись на пишних грудях Землі, та так аби кратори найбліьших вулканів вилили лаву на всі усюди, а вона застигла вмить від хвилюючого льоду – гірний кришталь. І все.
Хто б міг подумати, що все у чому бачить себе людина то лише ілюзія дощу. Ілюзія в якій двоє так палко ніжаться воздаючи славу Любові, що з висоти їх гарячого почуття на людські голови сиплеться град.
Чую тихе сопіння за вікном, а може навпаки гучне брязкання льоду з водою за якими небо розливає світло перепоясане літньою веселкою. Спокій, тиша і надто прозоре повітря.
І все.
Все окрім нас то лише ілюзія Дощу.
- Ходи до мене…
- :)…
