Абсолютного кінця не існує так само,
як і немає абсолютного початку.
Священний закон шаманів №12
Людство зникне тоді, коли кожній людині
буде присвоєний номер
Нострадамус
Дивися не на речі, а на простір між ними.
Автор невідомий
А ми все ще в дерев’яному замку під землею,
глибоко-глибоко під реальністю.
Олег Сірий
Число 13 можна вважати переходом із одного стану в інший. І людство з нетерпінням чекає на перехід, про який не відає. Бо він буде незабаром. У 2013 році. Тоді з Планетою станеться таке, чого не було вже багато тисячоліть. І ми, щасливці, бо маємо змогу застати Епоху Перемін. Людство перейде на новий рівень існування. І матиме воно вибір. Або залишитися тут і мати все, або покинути планету і не мати нічого, окрім фундаменту в багнюці. До речі, щодо вибору. Фатум за нас уже встиг вирішити все. І Він уже знає, який шлях ви оберете. Тобто, якщо думаєте, що від вас щось у цьому житті залежить, то помиляєтеся. Хоча ви проекспериментуйте, якщо не вірите. Я вже почав. Ідіть за мною. Все це можна робити лише зараз. Бо живемо в Епоху Перемін. Я так її назвав. Тепер не існує законів, а тонкі виміри зливаються один в один. А скоро буде „Бум!”…
Як тільки моя душа відділилася від тіла, відчув неймовірну легкість і… полетів. Бічним зором не можу не помітити, як справа від мене у синій стіні з’являється чорна діра. З неї одне за одним вилазять спеціально вимуштрувані „солдати” – блискучі золотисті істоти, що за формою схожі на тонкі макарони. А в них – колективний розум, діють вони згруповано. Більше ста водночас може пролізти крізь чорну діру. Вони так і роблять – пролазять. Став помічати, що вони можуть будь-як, залежно від обставин, вигинатися. Багато хто з них вже прикріпився до стіни своїми „ніжками”. Ці істоти продовжують сочитися із дірки в моїй душі, золотисті пазури хапають мене за плечі та з неймовірною силою приштамповують до підлоги. Відчуваю присутність душі всередині тіла, а вони шепочуть мені на вухо всіма мовами одночасно (викладаю одну із варіацій): „Не хвилюйся. В тебе ще є час.У 2006 році людство не вмре. Наш час – рік 2013-ий”.
21.09.2005
Одна із моїх кровних душ відділилася від тіла за кілька днів до цього. Отже, іду сходами університету імені М. Гоголя, відчуваю неймовірну легкість, не знаю, що таке страх. Мене охоплює неабияка радість. А потім помічаю, що не іду сходами, а лечу над ними, трохи підстрибуючи при цьому. Відчуваю всі типи переляку, та не здаюся. Піднімаюся на другий поверх, повертаю голову – бачу двох своїх подружок, що танцюють дивовижні дитячі танці та водять хоровод. А потім вони, узявшися за руки, повертають свої обличчя до мене і, стаючи сіро-зеленими, розвіюються, наче туман. Досі моторошно.
19.09.2005
Бачу комбінацію із цифр – жахіття. Розумію, що це – цифри моєї душі. А вони лякають мене тим, що зараз зітруть мою душу, кинуть у пітьму, в ніщо. Вони це можуть – я знаю. А от зараз мене кидає в піт, з очей котяться сльози. Я падаю на спину, задираю ноги, притискаю їх до себе – боюся. Неможливо описати той жах, який я відчуваю. Ще не вигадано таких слів. „Цього не буде, не буде ”,- кричу беззвучно. А вони мовчать, лише зловтішно лукаво посміхаються. Я знаю цю їхню посмішку Смерті. Вони дивляться. І цього достатньо, щоб керувати тобою, знищувати (чи, навпаки, відроджувати) надра твоєї підсвідомості. Я лежу на спині, мізки тріщать, бо перед ними крутяться найгірші цифри усіх Вимірів. Лежу, висолопивши язика, який у мене дуже довгий, і страждаю. А їм це подобається. Вони все ще дивляться. Потім встаю та вибігаю в коридор, бо розумію, що цього всього не існує. Цього світу, людей, якими він наповнений і навіть філе, яким ти обідав. Хочу звільнитися, але не можу. Бо я у рабстві. Так само, як і ви. А за нами стежать. Стережіться Їх. Сьогодні Сили б’ються за мою душу, а на черзі – ваші…
18.09.2005 (місяць у повні)
Сиджу на стільці, перегортаючи сторінки газети. Пальці, якими читаю, наштовхуються на рекламне оголошення з наступним текстом: „Хочете, щоб мир і спокій настали у вашому домі?.. Звертайтеся до нас! Баба Ундина допоможе всім бажаючим. Вхід – 60-т гривень”.
Спересердя відкидаю геть цю нещасну газету.
- Я вам покажу мир та спокій! Ви ще в мене отримаєте!
Як тільки розкриваю пальці, вивернувши догори дригом свої руки, злітають білі рукавички. І Світ бачить тепер мої брудні кігті. Починаю буркотіти закляття. Жодного ефекту. Намагаюся знову – нічого. Ну все, на третій раз Слово точно буде за мною.
- Хабур стінкт жарбандар!
І мої руки вкриваються тінню, а душа змінює колір і відлітає. Тіло її спочатку навіть не пускає, але доводиться поступитися. Думаєте, це я такий розумний, що знаю закляття, якого насправді не існує? Помиляєтесь. Це я прочитав одну цікаву книжку про Астральний вихід. Спробував – і в мене вийшло. Щоправда, не з першого разу, а з другого. Хоча я до цього дуже старанно готувався і т.д. і т.п.
- Не роби того, до чого тебе змушують. Роби те, що тобі заборонено, .- мовив мій учитель із Астралу.
Не вірите? Вам розповісти, як мій учитель виглядає? Добре.
Він виглядає Ніяк. Насправді це є ідеальна характеристика мого вчителя.
Хоча дехто може бачити аморфну воду, дехто – середньовічну принцесу, хтось – фею, хтось – карлика. Інші не бачать нічого. Навіть свого відображення у дзеркалі, бо його не існує. Так само, як і їх. Так само, як і нас. А все це, що довкруж нас та в нас самих, – хвора гра уяви. Хоча як розуміти слово „хворий”? Його ж насправді теж не існує. Так само, як і мови, абетки, будинку, в якому ви живете, ваших друзів та родичів. Тому просто немає чому зникати. Те, чим сьогодні представлений Світ, можна сформулювати таким виразом: „Нас немає, але ми є”. Виходить, такого поняття, як „Кінець Світу”, бути не може. Повторюю, чому. Бо немає чому зникати. З іншого боку, я на мільйон відсотків впевнений, що „Кінець Світу” настане. Це станеться набагато швидше, аніж ви думаєте, бо живемо в Епоху Перемін (я її так називаю – Авт.). Але все це потрібно розуміти скоріше не в буквальному розумінні, а в переносному. Життя – це жарт, гра фантазії. Життя? Як можна сформувати його дефініцію? Дивно, але досить-таки просто: „Його немає, але воно є”. Так сказав я. І не тільки. Так скажуть вам і Вони. Потрібно лише спитати. А для цього варто лише повірити. А для цього слід читати твори таких людей-провідників, як я. Спитайте самого себе, хто ви. І ви навряд чи знайдете в собі сили назвати ці слова. Цю відповідь знайти… Це якщо ви взагалі зможете відповісти на запитання „хто ви?”. Це досить-таки важко. З іншого боку сказати досить просто, а от усвідомити.
Що це за балаканина і до чого я веду? О! Згадав! Хочу розповісти вам одну історію. Одразу запевняю, що це не міф.
Отож, все почалося з того, що я почав замислюватися над змістом життя. Спадало на думку, що в ньому взагалі немає сенсу. Потім я вирішив, що життя несправедливе настільки, як і сам Бог. Тобто, дуже несправедливе і нечесне. А те, що „Бог создал людей по образу и подобию своему” є абсолютно не позитивним фактором. У багатьох аспектах він сильніший за Девіла. Бог – нечесна та несправедлива істота? Не вірите? Погляньте на сторінки Біблії. За чиєю подобою створені люди? Правильно, за Божою. Саме тому зараз довкруг нас панують розпуста, зневіра, хамство, лицемірство, зрадництво... Після цього я дійшов висновку, що, якби Бог не створював людину схожою на себе, - із купою недоліків і мішком комплексів за плечима, то зараз не було б такого потворного Світу, в якому ми живемо. От спробуйте в ньому вижити. Щоправда, зараз ви це й робите. Хоча теперішнє наше існування на цій замкнутій планетці можна назвати лише виживанням, доживанням до кінця. До кінця початку. Бо ж абсолютного кінця так само, як і абсолютного початку, просто не існує.
- Прийди до Господа ,- закликають Божі месники.
А толку? Який смисл у цьому? Яка взагалі різниця, з ким ти є? З Богом чи з Дияволом. Це ж всього-на-всього дві сторони медалі. Згадаймо Інь-янь. У білому є чорне, а в чорному – біле. Як наслідок, усередині всіх нас є і Темінь, і Світло. А Життя можна порівняти із дорогою. З одного боку – чорне світло, з іншого – світле сяйво. Протягом життя можна переходити з одного боку на інший. І так багато разів. Доки не набридне і ви не помрете. Страшно? А ви що, до цього часу боїтеся смерті? Зараз такий час, коли потрібно переставати боятися. По-перше, себе. По-друге, більше в цьому плані мені говорити не дозволяється. Так, я теж боюся, але в мене не такий страх, як в інших. Я маю позаземний страх так сам, як інші миряни-провідники. Тобто, можна все життя стрибати зі Світла в Темряву і навпаки. Головне – не боятися. В один бік можна робити не один лише крок. Скільки завгодно. Це залежить від вас.
Отак я розмірковував над цими та іншими запитаннями, вів життєву філософію і навіть не помітив того, що... помер. Так, справді, ви не помилилися. Помер, закляк... Чи як там у вас, людей, це називається?
Отож, стелюся я в труні. Черви мене шамають: „Хрум-хрум-хрум-хрум”. А мені не те щоб зовсім кайфово, але й не смертельно погано. Дивлюся у стелю, бо це ж тепер моя рідна хата. Добре, що мене хоч у труну поклали. І навіть одягли та вимили під дощем, як я в заповіті і написав. А то я знаю – мої знайомі душі розповідали – буцімто покидали їх трупняки, наче мішки з гівном, у групові могили, засипали дохлими тваринами та людьми. Хоча це одне й те ж саме. То про що я? А, згадав!
Значить, сплю, прокидаюся, а я в труні. Думаю, що це не дуже добре. Тому мені не радісно. Хоча й не дуже сумно. Що дивно, мої груди не дрижать. Дивно. Стукаю по кришці – жодного перехожого. Хоча які перехожі? Скоріше за все надворі ніч. Чи день? А звідки мені знати? Я ж не екстрасенс. Все одно у труні немає світла. Ніч чи день надворі? Хтозна. А що в труні є? Щоб відповісти, треба подумати, чого в ній немає. У труні немає ні дня, ні ночі, ані світла, ані темряви, жодних почуттів та жодного кохання. До речі, дуже тут смердить. Це, мабуть, я. Погано, що я навіть пукнути не встиг, а від мене вже смердить, наче від сотні немитих китайців. Скажу вам, не фонтан. Тому в труну поки що я не раджу вам лягати. Прийде час – ніхто вашої думки не питатиме.
То ви ж хоча б заповіт напишіть. Та ні, я не про той, що спрямований на розподіл вашої власності (якщо ви взагалі чимось володієте), бо все розділять і без вас. Повірте мені, все поділять і без вашого відома. Напишіть якесь таке бажання, яке б ви хотіли отримати після своєї смерті. Не прохайте нічого матеріального, бо, будучи трупом, нічого не отримаєте. А якщо й отримаєте, то при нашому житті вашу могилу розкопають, подивляться на ваші кістки, а потім підуть (варіанти: поповзуть, побіжать), захопивши із собою всі матеріальні цінності, які знайдуть на вас або під вами. Не хвилюйтеся, вони не полінуються. Це ж всього-на-всього їхня робота. Можуть і тканину, якою оббита труна, прихопити із собою. Скажете, що вона воняє ?. А нащо, скажіть мені, понапридумували усіляких хімчисток? Тому нічого матеріального в труну раджу із собою не брати. Так усім можете і сказати, але дуже не афішуйте. Бо помрете раніше запланованого. Тому досить-таки непоганий варіант – бути похованим взагалі без труни. Але тоді ви будете відчувати дискомфорт. А от уявіть: „Земля – чорна, пухнаста – і поряд – ви”. Нічого поганого тут немає. Бо в мене є знайомі трупи, які взагалі смакують лайно, бо помилково поховали їх під чиїмись випорожненнями. Хоча, може, з вами такого не буде...
Отож, у заповіті напишіть якесь просте нематеріальне бажання. Я, наприклад, написав, щоб мій труп умили під рясним дощем, – спасибі, що виконали. Я був дуже із того радий. Але інше моє бажання (друге і останнє на цій планеті) не виконали, за що я на рідню та близьких дуже образився. Став грізним. Ніколи не вибачу, якщо мені не прочистять мізки. А побажав я, щоб на моєму похороні не було жодної сльозинки, щоб усі раділи та веселилися, пили шампанське та цілувалися. Як на весіллі. Бо смерть – це ж як весілля... Весілля із землею, подружнє життя із іншим виміром. Я хотів, щоб на моєму похороні торжествували. Я хотів, щоб після моєї смерті люди раділи, що така людина, як я, пішла зі світу. Ні, не зловтішалися. А просто раділи. Щоб люди відчули, що вони є люди, що вони – живі...
* * *
Згадалося, як я колись стояв і чекав. Не знав навіть на що. Тоді помітив, що на правому скельці моїх окулярів почало щось блищати. Спочатку я не розумів, що це. А тоді воно набрало форму та роздвоїлося. Яким воно стало? Мені й пригадувати не потрібно – цей образ стоїть перед очима й дотепер. Отож, боковим зором я побачив дві невеличкі кульки, що зависли у повітрі на рівні моєї голови. Була ніч, саме тому я встиг добре їх роздивитися. Вони були білого кольору із блакитними краями, які то вливалися в біле, то виливалися. В мене навіть склалася така думка, що ця істота нікуди не поспішала і спостерігала за мною. Їй був цікавий я, а мені – вона. Отак ми стояли й дивилися одне на одного. Я зрозумів, що за мною та моєю роботою на цій землі спостерігають. І це прекрасно!
На превеликий жаль, людське око не в силах повноцінно відобразити випромінювання образів, яке дуже схоже на інфрачервоне. Але я душею відчув (і можете навіть не усміхатися), що давно знаю цю істоту. Я відчув, що в неї є крила, що вона ними ворушить і що вона – жива. Зараз оце пишу свою історію, навіть не дивлячись на аркуш паперу, бо, щоб писати Це, очі не потрібні.
Потім я відчув, що з мене почало виходити щось нематеріальне. І це відбулося так раптово. До речі, без моєї згоди. Спитаєте, як? Дуже просто. На підсвідомому рівні все вирішилося без мого втручання, бо вийти схотіла моя душа. Чому? Я так розумію, якщо людина чогось дуже сильно бажає (а бажав я познайомитися із цією істотою, і тіло при цьому знаходиться нерухомим (я стояв на місці, а моє матеріальне тіло виконати бажання не могло), то із тіла на Астрал виходить душа, яка й намагається виконати бажання. У мене різко змінився розум, світобачення (до цього все йшло), я „відкрив” свою душу, випустив її на волю. Душу можна порівняти із собакою. Ти здатен її випустити на прогулянку, вона спробує втекти, але оскільки прив’язана своєрідним ошийником до твого тіла, то не втече. А ця істота, що стояла справа від мене, лише помахувала крилами. Цього не бачив, але відчував. Це бачила моя душа. Наді мною світив ліхтар і те, що вилітало з мене, я певен, вилетіло б набагато далі, ніж цей ліхтар. Якби... Якби не була „прив’язана” до тіла. А так вона змогла піднестися лише до висоти ліхтаря. Хоча це теж, скажу я вам, досить-таки непогано. Відчуття просто незрівнянні. Не існує в нашому світі слів, які б могли це виразити на папері. І тоді я сам став відчувати, як помахую крилами. Не знаю, щоправда, якого вони кольору і розміру. Але відчуваю. Ця істота бачила і мене, і мої крила, чого не міг і не можу зробити я. Я певен. І немає тих слів, які б відобразили те, що я тоді відчував. Це були радість і горе, щастя і сумніви, добро і зло водночас. Я відчув відплив однієї енергії та приплив іншої. Стоячи у холодному нічному просторі, я зрозумів, що дещо невідоме потихеньку повзе із мого таза вгору по хребту.
Неймовірно легка частина мого тіла, що важить близько 21-го грама, відділилася від тіла і... полетіла. Якщо не вірите, то візьміть ваги і зважте помираючого під час смерті. А моє тіло в цьому недосконалому матеріальному світі у порівнянні із душею здалося багатотонною вантажівкою з піском. Чи навіть із багнюкою – точно не скажу. А тоді, а тоді... душа не схотіла повертатися назад, до цього ганебного світу, бо тут життя цінується за гріш, бо люди розмінюються тут за якісь там копійки. І не Там, а Тут.
А в мене стислися груди, стало нічим дихати, здавило спинний нерв, перестало битися серце, бо перестав я дихати. Тіло бажало впасти, та я стояв. Потім відчув, що в мене виросли крила. Відтак, були вони схожі на ті, що мала істота, яка стояла поряд. Я розмахував крильми, наче Архиянгол чи Архидиявол. І мені це подобалося. Дуже-дуже. Ви вже докладіть зусиль аби в це повірити...
Згадалося... Це був гарний момент у моєму житті. Після нього я майже будь-коли міг випускати крила і... летіти. Бо люди завжди мріяли літати. А для мене ця мрія збулася, бо маю дар, бо я вмію літати... Пам’ятаєте про „крила у дядька Кирила”? Тож він не знав, як потрібно ними користуватися, зрізав, навіть не питаючись дозволу. Погано кінчив старий. Але я даром користуватися вмію. Точніше, вмів, бо ж зараз я мертвий. Хоча зізнаюся, що, можливо, користувався неповноцінно.
* * *
Згадалося... Після цього у думках проминув тихий спомин про зустріч когось (чи чогось) неіснуючого у матеріальному. Це сталося після того, як я в соборі перевернув догори дригом свічку. Тоді віск із домішками не знаю чого крапнув на підлогу. А піп тим часом молився зліва від мене. Гортав при цьому заслиненими пальцями якусь там книгу. Продавець свічок чомусь, дивлячись на мене, перехрестилася. Мабуть, із жаху, бо побачила мої крила, яких не існує. Хоча їх немає, вони є. Хочеться зараз заспівати веселу дитячу пісеньку (не знаєте, чому?), але тоді я зіпсую усю „малину”. Але тоді ви не дізнаєтесь цікавого.
Таким чином, з Вашого дозволу, продовжую. Виходжу у двір – чекаю контакту. Потім бачу, що він іде, єхидно посміхається, лукаво заглядає в очі. Що він хоче там побачити? Може, совість, яку я давно втратив? Чи ненависть, якої маю вдосталь? Або ж любов, яку не довелося стріти? Ані на перехресті, ані в лісі, ані в ліфті. Ніде!.. А він мовчить, кульгає, проходить повз мене. Бачу, що дивно. Все це. Він. Я. Життя. Йду за ним. Позаду. Тихо. Але швидко. Отак я ступив лише декілька кроків у бік, а він уже стоїть метрів за двадцять від мене. Він що, біг? Мочиться на храм? Об одинадцятій годині ранку? Безумець? Геній? Так! Забув сказати, що, як тільки його побачив, довкруги зникли решта людей та всі звуки. Залишилися стояти лише матеріальні споруди. Відвів погляд – чоловік зник. Щез і той струмінь, яким він удобрював храм чи собор. Не знаю точно. Та й не хочу. Їх я не розрізняю. Вони всі для мене на одне обличчя. Отак я залишився сам на сам із матеріальним світом. Я наче знав, що потрібно робити, щоб вийти із мого не досить бездоганного становища.
Почав ходити довкруж собору, а із даху почала бігти вода. Вона крапала із трьох місць оббитого залізом даху. Спершу по краплині, після чого стала текти „ріками”. І це при тому, що світило ясне сонце. І це при тому, що три дні підряд не було дощу. Не було дощу і сьогодні. Жодної краплинки. А я не чув жодного звуку. Лише шум води, що тече із даху церкви. Це нагадало мені шумовиння прибою. Чи домовину?.. Шум води, якої немає? Якого біса вона взялася? Тут!..
А я наче знав, що робив. Ходив довкруг храму, підходив до кожного струмка та вмивався водою, якої не існує. Тричі обійшов довкруж собору та дев’ять разів умився водою, якої немає.
О Боже! Я вмився твоїми слізьми!..
О Чорте! Я вмився слізьми Господа?..
* * *
А що ж я пам’ятаю зі свого життя іще? Якісь такі моменти, що брали б за душу. Хапали б та ніколи на Світі не відпускали. Ось!.. Пригадав.
Коли переводився на заочну форму навчання, то один викладач, знаний на світських Корпоративних Тусовках як професор Киричок, мені якось заявив: „А-а-а!.. Юнак, який боявся безодні премудрості?!?”
На це запитання відповів я у військкоматі безглуздим „так”.
Що я сказав? „Так”? Якого чорта „так”? Я ж ненавиджу армію, клятих солдафонів та цю, прокляту усіма святими та не святими, народами та не народами, призовну дільницю. В мене ж від одного слова „призовник” біжать мурахи по тілу.
А в мене лише спитали, „чи готовий я служити?”
Треба сказати, що солдат я нікудишній, бо маю цілу низку хвороб так само, як і більшість солдатів, у яких не вистачило грошей „відкупитися”. Це є дещо схожим на весілля. От тільки там, здається, купують? Точно не скажу, бо сам на весіллі жодного разу не був. Та й не збираюся. Хіба що на власне – крий Боже, чи хто там на небі чи під землею сидить? Чи висить? Чи спить? Ви самі про весілля знаєте більше від мене. Я впевнений. Бо я майже нічого не знаю. Хіба що визначення поняття „весілля”. Хоч уночі збудіть та спитайте, то я відповім, що „це погана думка”, або „а ви бачили тещу?”. Та це не до діла мова.
Найсмішнішим є те, що помер не від низки хвороб, а від кулі, яку випустили в мене у Китаї під час спецоперації під назвою „Бомбова піца”. „Піф-паф!”- я труп.
А тепер у цинковій (чи якій там) труні (точно не знаю, бо я нічого не бачу та не відчуваю) лежу глибоко-глибоко під реальністю та чекаю на візит Господаря. А він скоро прийде та забере мою душу. І не лише мою, але й усі ті, які поназбирав для нього протягом життя. Чий я раб? Я – раб Всесвіту. Моє бажання здатне змінити світ, але світ змінить мене. І терези вже почали свій невпинний рух. І вибір сторін не має аж ніякого значення, оскільки їх не існує. Так сам, як і нас.
Дуже прикро, але мені вже треба йти – Господар кличе!
