Прокинутись у тиші ранкового сонця, підвісити думки в екстазі і не поринути в сон, той сон, котрий будить промінням. Проміння пролазить крізь завісу ночі, так і ріже небесну гладь наче морську, а я… я піднімаю пласт зволоженого росою кисню і пахну іонізованим пилом – буде дощ. Сьогодні буде дощ.
Змиваються останні надії буденного життя без усякої філософії у цілковитій простоті. Напівпрозора сорочка тулиться до моїх стегон і так бажано пестить . Пестить там де не варто. Не варто з самого ранку малювати вчорашній вогонь. Він тріщав. Тріщав по швах післяполудневої задухи в обіймах прохолодного вечору. А я сиділа поруч на стільчику аби вловити палаючий язик відчуттям дотику жару від якого просто тепло. Дмухнув вітер прямісінько в його ніздрі розпаливши дерев’яне вугілля до сорому. І я без усякого сорому проковтнула перший ковток ароматного диму. Як слід, перед бурею, дим опускався до низу, а далі застигав внизу живота в очікуванні вологого дива.
Краплі сповзають по підборіддю світанку сивими пасмами затікаючи у саму глиб майбутнього, свіжого дня. Надто прозора пелена простору вмить перестає викривляти час і ловиш себе на думці – просто… ти… просто ти… простоти. Оглядаюся не чіпаючи пальцями тривогу і бачу клубочок маленького щастя. Щастя крутить носиком, відкидає ковдру знов і знов, а я знов прикриваю притулившись щокою до дитячої щоки. Чиясь тепла рука дотягується до моєї спини з сусідньої кімнати. Позаду мене вмощується розніжене сном чоловіче тіло.
- Ми сьогодні проспали…
Стиха каже, поправляючи мені волосся.
- Та ні, ми зайвий раз не порушили простір годинами й на противагу усім фізичним законам просто зупинили час у русі життя. Тому, живи.
