Розділ 1
Бджілка прокинулася від того, що їй було тісно. Світ навколо неї змінився й вона не розуміла причини. Чому, ще вчора, така простора комірчина сьогодні стала маленькою? Бджілці бракувало повітря - стіни стискали крильця. Хто це зменшив її хатину, невже якийсь чарівник? Вона не могла й подумати, що виросла поки спала. Бджілка скинула з себе тяжкого, ніби скафандра, кокона й подерлася вгору. Зверху, над головою, вхід в комірчину закривала тоненька воскова кришечка. А там, на горі гуло і дзижчало – там кипіло невідоме життя. Їй захотілось туди. Бджілка напружилася, натиснула лапками. Та кришечка не піддавалася. В маленької комашки не вистачало сили відчинити воскову засувку. Ще декілька спроб виявились марними. Тоді бджілка розсердилася й заходилась гризти і дряпати лапками непіддатливу перепону. Шматки воску сипалися прямо їй на голову, та комашка продовжувала працювати. І врешті, закривка піддалася. Бджілка висунула голову в отвір. Повз неї шугали завантажені медом бджоли. Ніхто навіть не зважав на маленьку бджілку, що захоплено роздивлялася довкілля. Після малесенької, тісної комірчини світ, що відкрився для неї, видався величезним всесвітом. Вона довго споглядала за роботою заклопотаних родичів. Врешті, коли бджілка захотіла вибратись із комірки, через вигризений лаз, на неї налетіла жилава тітонька. Вона несла в кожній лапці по відерцю меду, а на спині ще й висів наплічник, набитий жовтим пилком. Маленька бджілка зажмурилась й зойкнула.
- Як ти мене налякала. Я ж мало на тебе не наступила. – Відсахнулася тітонька. – Ну вилазь хутчіш. Нам конче потрібні помічники.
Вона поставила на хвильку свою ношу й простягнула малечі руку.
- Яка ти смішна вся в рудих крихтах. Будеш зватись Рудкою – Ось так! Ой і заговорилася ж я з тобою, а в мене ж роботи стільки: і мед треба посортувати, і пилок з пергою змішати, і малюків, таких як ти, погодувати, та й Принцесу маю доглянути. Я ж годувальниця Принцеси. – Останні слова тітонька вимовила з гордістю, вхопила свою ношу й подріботіла далі.
- „ Дивна, якась. Але мені вона сподобалася ” – посміхнулася в слід тітки Рудка. Вона вибралася й стала чепуритися стріпуючи і вичісуючи крихти воску, їй дуже не хотілося щоб ще хтось кепкував з її вигляду. Рудка так зайнялася цією роботою, що не помітила, як повз неї протупотів товстенний дядечко. З лисого лоба опецька скапував піт, він зупинився навпроти Рудки й вигукнув:
- Королева, Королева! Її величність, Королева!
Рудка відсахнулася. Всі бджоли, що працювали недалеко, на медових стільниках, покинули свою роботу, відставили відерця з медом і завмерли в шанобливому поклоні.
Не встиг зникнути за рогом воскової вулички гладкий крикун, як з іншого боку з’явився рівний стрій гладунів, в розшитих жовтими нитками мундирах. Вони несли воскові прапорці з витисненою на них короною. Далі йшли такі ж товсті трубачі, які басовито гули в мідні труби. Завершували стрій гордовиті, придворні дами-бджоли, різнобарвно і багато наряджені. Ці, щільним кільцем оточили Королеву. Королева своїм пишним тілом вирізнялась серед придворних – стара, огрядна, велика, з товстим довгим черевцем. Якби не воскова корона в неї на голові, Рудка подумала б, що це стара бджола, яку обгодували медом.
Вся ця процесія порівнялась з молодою бджілкою.
- Хто така? Чому не кланяється? – прохрипів неприємний голос.
Лише тепер Рудка помітила, що стара Королева вказала на неї кістлявою рукою. Всі зупинилися і повернули голови в напрямку королівської руки.
- Кланяйся, кланяйся, - зашепотіли навколо завмерлі бджоли.
- Чому я повинна кланятись? – не зрозуміла Рудка.
- Вона ще й непокірна. У в’язницю її!
Із строю товстяків вийшли двоє і схватили бджілку за лапки.
- Пані, дозвольте сказати.
Розпихаючи робочих бджіл наперед вийшла худорлява тітонька. Рудка зразу ж впізнала в ній свою недавню знайому.
- Відпустіть її, вона ще молода, тільки-но вийшла із комірчини й не знала нашого закону. – Тітонька вже не виглядала заклопотаною і вайлуватою, як при першій зустрічі з Рудкою, а стояла впевнена і горда, дивлячись прямо в очі Королеви.
- Це тітонька Жуля, годувальниця Принцеси, - прокотилось між рядами.
Королева зло зиркнула в бік прохачки. Всі напружено чекали, що ж вона скаже. Та мовчала, тільки очі метали блискавки.
- Добре, відпустіть! – нарешті вимовила. Всі полегшено зітхнули.
- Але, від сьогодні ця мала виконуватиме саму тяжку роботу, їй забороняється покидати вулика. – Стара повернула голову до найближчої дами і зло прошепотіла: - Нічого, скоро ми позбудемось Принцеси й тоді я розправлюся з цією малою непокірною і з її заступницею.
- Слава, слава Королеві! Самій мудрій і справедливій повелительці! – вигукнув хтось із підлабузників. Трутні, що стояли довкола, підхопили вигуки й рушили строєм, а придворні дами неквапом подалися за Королевою на іншу рамку.
- Що ж ти, не могла поклонитися як усі? А тепер навіть не зможеш подивитися на світ там, за вуликом. – спитала тітонька Жуля, коли королівський ескорт поминув їхню вуличку.
- Чому я повинна кланятись тій старій, розгодованій комасі. Тільки тому, що в неї корона? І чому всі її слухають і підкоряються? В неї ж бо тільки пару посіпак, а нас он скільки.
- Бачу, гаряча в тебе голова. Хоча й погоджуюсь з тобою. Нічого скоро підросте Принцеса й ми скинемо із старої корону. А зараз ти мусиш терпіти, бо такий бджолиний закон: в сім’ї повинна бути королева й всі її підкоряються. Якщо цього не буде, наступить безлад і сім’я загине. А зараз тихіше , бачиш он того лисого – це Головний Трутень?
До них неквапом наближався гладкий миршавий дядечко.
- Гей ти, мала! Тобі наказано прибирати всі комірки на цій рамці. Будеш виносити послід після всіх. Ги-ги-ги! Та хутчіш вичищай, бо взавтра сюди носитимуть відбірний мед для нашої Королеви й її вірних підданих. – товстун поплескав себе по товстому черевцю і розплився в посмішці. – Треба вміти жити мала. Я от нічого не роблю, а меду їм найбільше за всіх. Головне, завше догоджати Королеві. А зараз до роботи! – Він враз спохмурнів і стусонув Рудку, підштовхнувши до брудної комірки.
- Можеш командувати, але скривдити Рудку не дам! – Стала на захист малої бджілки тітонька Жуля, виставивши вперед своє госте жало.
- З тобою ми ще поговоримо в іншому місті. – Головний Трутень позадкував, й швидко зник за рогом вулички. За мить він визирнув звідти й показав кулака. – Я ще повернуся!
Продовження буде:)
