І знову поїзд, знову дорога. Я сиджу у вагоні, поки що сам, мої попутчики ще не з’явились. Метушня, всі хочуть встигнути кудись, в кожного свої справи, свої проблеми… Десь чути щасливі голоси сімейної пари з їх маленькими дітьми, що перший раз вирвались із свого затишного гніздечка. А десь лунає голос двох старих жінок, що діляться враженнями з їхньої, можливо останньої, подорожі.
Стук у двері, заходить молодий хлопець у спортивному костюмі від «adidas», кепка на голові трішки перекошена.
- Привіт, ти куди?
Стандартне питання на яке навіть й не потрібна відповідь, ввічливість, знайомство через закони етикету, це все на що ми здатні.
- До кінцевої. – Все-таки сказав я.
Поїзд повільно починає рухатись, монотонний стук коліс, такий знайомий, такий рідний і по-своєму прекрасний. Хлопець дістає із сумки книжку і починає читати, а я, я сиджу в навушниках, дивлюсь у вікно потяга і думаю наскільки прекрасно їхати прямо по колії, подальше від проблем, обов’язків, просто вперед.
За вікном повільно змінюються краєвиди, то бурхлива річка, що ніби обнімає великі камені, то темний ліс, який легенько погойдується від тихого вітру. Я уже так далеко , так далеко від усього, майже вільний… Закриваю очі… Тиша, більше немає думок… Тільки музика, що грає в навушниках, тільки монотонний стук коліс,тільки спокій…
