Ще одна задушлива липнева ніч накрила місто своїм чорним плащем і, наче розсипала золоті камінці на ньому. Хтозна, може хотіла порахувати…
Вона прийшла додому біля дванадцятої – знову гуляла по місту, знову намотувала кілометри, знову шукала чогось рідного на вкритих пилом вулицях…
Пуста квартира зустріла її, як завше, ласкаво. Навколо була така приємна і чаруюча тиша. Вона швидко зняла червоні спортивні туфлі і пішла до ванної кімнати. Там усе було як завжди: велике дзеркало з модною підсвіткою, нещодавно куплена ванна і, колись сніжно-білий, килимок, тепер він був сірий від бруду, пасти і ще невідомо чого. Вона стала над раковиною, обперлась руками і підняла очі на дзеркало. Звідти на неї дивилося чудо з коротким рудим розкуйовдженим волоссям, великі очі якось так по-дорослому мудро і дещо розчаровано дивилися на неї… Вона швидко помила руки і хлюпнула водою на обличчя. Вода маленькими джерельцями потекла по її матовій щоці. Не витираючись, вона пішла до кімнати.
Не ввімкнула світло… Не перевірила автовідповідач, що так манив своїм червоним вогником… Просто скинула легкі бриджі і футболку… Зашторила вікно кімнати, яка слугувала одночасно і вітальнею, і спальнею, і кабінетом. Дістала із шафи старенький спальний костюм, шорти і майку, - і якось байдуже одягла його – її думки були занадто далеко звідси… Їх вигнали з належного місця задуха та вуличний пил…
Ввімкнула комп’ютер. Поставила улюблений Evanescence… Дістала з кишені бридж улюблений рожевий «Glamour» і червону запальничку. Пішла до кухні. Автоматично заглянула до холодильника – кефір, залишки вчорашнього пюре і бляшанка з пивом, - абсолютно не гріли її голодний шлунок… На щастя, хоч посуд був помитий…
Годинник пробив першу ночі. Задуха душила її – вона відчинила вікно, взяла зі столу попільничку і сіла на вікно, звісивши ноги прямо на вулицю з першого поверху, благо була ніч і на лавці не було бабульок, які б швидко рознесли це по дому, неодмінно прикрасивши подію кількома перчинками…
Перед нею відкрився такий рідний, але в той же час такий ворожий двір. Вона жила в хрущів ці на окраїні міста, де всі будинки були розташовані у якомусь хаотичному порядку – усі разом вони нагадували лабіринт, – лише один, той, у якому жила вона, - був збудований літерою «П». Зі всього будинку світло горіло лише у вісімнадцяти квартирах – вона порахувала…
До кухні донеслися тихі звуки її любленої пісні «Lithium»… Її рука сама взяла цигарки, дістала одну і запалила. Попільничка стояла поруч на підвіконні. Очі втупилися у невідому точку спального району. Вона згадала… Згадала знову його… Такого близького і такого далекого… Такого гарного… Такого коханого… Згадала… Його посмішка і стрункий смаглявий стан постав у її думках, як завжди, неждано… Вона покинула його… Навіщо? Заради кого? Заради чого? Невідомо… Вона просто почувала себе птахою в клітці… Просто хотіла свободи та новизни… Отож то й воно, що хотіла… Тепер не хоче… Тепер все частіше згадує його, частіше зупиняється поглядом на їх спільній фотокартці… Пісня закінчилась… Вона наче прокинулась… Рука здригнулась – попіл впав на оголену ногу… Гримаса болю застигла на обличчі, а з очей полилися сльози. Здавалося, попіл упав на її любляче серце… Вона плакала тихо… А стоячі поряд будинки вороже дивилися прямо у її вічі своїми віконцями… Вони тиснули на неї, дешили…
Раптом небо зблиснуло. Грім пролунав так, наче мільйони людей одночасно затарабанили металевими мисками по такому ж столу… Ще одна блискавка… З неба закрапали важкі цнотливі краплі – такі холодні, такі жадані… Гаряча земля швидко і жадібно всотувала їх…
Вона сиділа і дивилася на дощ… Чомусь пригадала, як вперше заплакала при ньому… Він не бачив її сліз – було темно, але відчував… Відчував, що вона плаче… Він мовчки пригорнув її до себе, наче малу дитину… А вона утнулася носом у його сильне плече… Тепер це було далеко… Небо плакало її сльозами… Поодинокі краплі падали на її голі ноги, на обличчя, на цигарку, на ліву руку, що бережливо огортала праве плече… Вона зовсім не хотіла витирати краплі дощу… Їй здавалося це таким природним, рідним, теплим… Вона плакала… Небо роздирали невгамовні блискавки… Вони були одним цілим…
Дощ скінчився. Повітря наповнилося озоном. Земля і все навкруги дихало свіжістю…
За кілька годин вона вдягнеться і піде у справах. Та ніхто і ніколи не здогадається, що то вона вночі плакала над містом дощем своїх сліз…
