- З порту в ефір виходити заборонено! – стояв на своєму начальник радіостанції Кренкель. – Засічуть – відберуть диплом. Я свій диплом оцінюю у 800 доларів. Кладіть на стіл долари – даю вам на дріт диспетчера, чи комерційний відділ, чи кого там ще скажете. Обійдеться без штрафів – долари поверну. А так ось, давай корефуля, давай швиденько – номер не пройде. Я вже таке проходив. Рік сидів без роботи потім.
- Правила радіозв’язку понад усе, - розвів руками капітан Борис Павлович. Мовляв, не можу наказавути людині порушувати закони. Бізнесмен Альбертович тільки крякнув, без капітанського дозволу встав з-за столу й вискочив з кают-компанії. Вчиш такого, вчиш – одні двійки.
Якби ця розмова відбулася не просто в кают-компанії під час обіду (гороховий суп і відбивні з картоплею), а за дверима капітанської каюти чи там в радіорубці, Денис би втратив пильність і не звернув жодної уваги на те, куди побіг ображений в кращих почуттях Бізнесмен Альбертович. А так, коли всі матроси вже пили чай в курилці на палубі, й чесали язики, обговорюючи чергові вибрики російської логістики, а Бізнесмен Альбертович саме піднявся на пеленгаторний місток, Денисова пильність інспектора Коломбо – навпаки, тільки прокинулася.
«Таврію» нарешті поставили під вивантаження, але тут-таки виявилося, що розвантажують її лише для того, щоб нанести трафаретом на штабелях дощок емблему компанії «Шелман» - синього слона з літерою S на вусі. І завантажити її тими ж дошками знову.
І ось тут, коли Бізнесмен Альбертович сердито прочвалав повз цей матроський клуб на палубі і навіщось подерся трапом ще далі, аж на пеленгаторний місток, Денис його і викупив. Вусатий фрахтівник сховався за антеною радіопелнгатора і витягнув з кишені... шпигунську рацію! Ну так, точно шпигунську! Маленьку, розкладну, з невеличкою антенкою, яку бізнесмен витягнув з чорного корпусу зубами й почав водити рацією довкола себе, як металошукачем, очевидно ловлячи хвилю. Ні в яке порівняння з тими солідними УКХ раціями з чи не метровими гнучкими антенами, якими користувалися матроси «Таврії» на швартовках, перекинувши їх на ремені через плече, це диво ворожої техніки на йшло. Денис навіть, вдавано нудьгуючи, перемістився зі своїм чаєм з курилки до щогли, звідки було чути розмову Бізнесмена Альбертовича з іншим шпигуном.
- Агент на зв’язок поки не вийшов! Планую залишитись в Афінах і повирішувати всі питання. Все за планом. Нехай зганяють на Італію, а я поки все підготую, – доповідав своєму запроданському начальству фрахтівник.
Ну так і є – агент! 007! Чи ще якийсь там штірліц!
- Ну хіба не можна було нанести ці трафарети в Азові? – кпинили матроси, посьорбуючи гарячий чай. – Зазвичай тямущі відправники вантажу роблять саме так. А тут вивантажуй-розвантажуй, розкріпляй-закріпляй. Причал оплачуй.
- А ви зачекайте, італійці ще просто напишуть на пакованні, що це паркет, і ми їх ще назад до Азова повеземо, - казав боцман Каримов. За чутками, вони мали везти ці дошки на Трієст. Порт такий італійський на Адріатичному морі, хто не зна.
- Ось ви смієтеся, хлопці, - встрявав третій помічник Євген Олексійович, - а в мене однокласник працює в паркетній фірмі. Набірний палацовий паркет з цінних пород деревини, станки з ЧПУ і все таке – а ніхто в Україні не купує. Ну, хіба що музеї, коли їм палаци реставрувати треба. І тут вони таки допетрали. Відкрили філіал в Італії. І паркет у них за всіми папірцями – вже італійський став. Від замовлень з Конча Заспи тепер нема відбою. А паркет – все той же! Не поважає наш народ національного виробника!
Але Денис після підслуханої шпигунської розмови вже пропускав повз вуха усі ці моряцькі історії. Кому ж розповісти? Так, щоб не підняли на кпини, а вислухали і щось порадили? Оцим жребцям-матросам? Ну, це вже ні. Сергієві, звісно. А там видно буде.
- Бреши більше! – не повірив одразу навіть Сергій. – Яка така рація?
- Ну, як «Діамантовій руці» у таксиста, маленька, з антеною! – доводив Денис.
Сергій принаймні не піднімав на кпини, і це вже було добре. Тож коли Бізнесмен Альбертович через деякий час схопив свою нерозлучну барсетку і зазбирався на берег, вірив Сергій, чи ні, а таки приєнався до товариша, і скрадаючись за штабелями дощок на причалі, попрямував разом з ним навзирці за потенційним шпигуном. Коли в кінці причалу Бізнесмен Альбертович дістав з барсетки свою ворожу рацію і став когось викликати, жодних сумнівів не залишилось і в Сергія.
- А що я тобі казав? – торжествував Денис.
Прохідної в порту.... не було! Добридень злодії, заходь хто хоче, винось що може. Але чомусь ніхто нічого не виносив. Дикуни! Тільки тобі стоянка легковиків, на яких усі грецькі докери розліталися на шаленій швидкості по своїх улюблених тавернах, варто було годиинику показати шість годин вечора. Буквально. Вісімнадцять нуль-нуль, пі-пі..., і вже на третьому пі на причалі - нікого, навіть якщо щойно ладналися піднімати краном черговий строп. Добре ще, що в повітрі між бортом і причалом кранівник той штабель дощок хилитатися не кидав. Зате і працювали, й навіть перекурювали греки впродовж дня теж суворо за секундоміром: 15 хвилин щодві години – кофітайм. Кава за рахунок хазяїна. А весь інший час – арбайтен, не продихаючи.
Бізнесмен Альбертович проминув ще переповнену автостоянку і почимчикував вздовж шосе до найближчого котеджного містечка, де була стоянка таксі та автобусна зупинка. І сховатися нашим пильним слідопитам-карацупам було геть ніде: з обох боків гарного асфальтового шляху розкинулося неозоре капустяне поле. Хоча б кукрудза, тоді інша справа! Денис з Сергієм перезирнулися, зітхнули, і, робити нічого, впали на пузо в капустяних міжряддях й поплазували вздовж дороги по-пластунськи, орючи носами землю. Лише подекуди виглядаючи на капустяним листям, як бабаки з нори. Капуста була знатна, з великими головками і розлогим зеленим листям. Бізнесмен Альбертович, між тим, все віддалявся і віддалявся, аж поки не зник з виду остаточно.
- Вилазь, тепер вже байдуже, - запропонував нарешті Сергій, підвівся першим і став обтрушувати коліна роби від пороху: вони вискочили з пароплава, у чому були – у вже відомих читачам брезентових штанях фабрики «Більшовичка» резрукавих ковбойках «тропічного варіанту» і в колись білих чохлах від кашткетів.
- Що його робити? – спитав Денис.
В цей час на дорозі, в них за спинами, почулося дирчання – якийсь грецький кучерявий парубок на невеличкому тракторці з причепом їхав собі повз капустяні лани у своїх фермерських справах, побачив двох бідаків біля траси й різко загальмував.
- Калімера! – почулося з трактора. Так греки здороваються, хлопці це вже знали. Тракторист – кучерявий смаглявий грецький парубок – наче щойно втік з того ж самого інкубатора, що й Сергій з Денисом: був у такій само ковбойці з відірваними рукавами й брезентових армійських штанях з накладними кишенями. Він ще щось спитав грецькою, а потім зорієнтувався і перейшов на цілком пристойну англійську.
- Питає, поляки ми, чи хто? – переклав Денис Сергієві.
- Гониш, поляки! Україна! – чомусь обурився Сергійко.
- А що, Демосфеніс вже наймає і українців? – продовжував парубійко. – І не признається!
- Ми теж не будемо признаватися, - розсудив Сергій. – Демосфеніс так Демосфеніс. Це мабуть господар усієї цієї капусти.
- Космас, - протягнув їм руку парубок.
- Ну що ж тут незрозумілого – Космос! – зареготав надо чудернацьким іменем Сергій, а Денис подумав і виправив:
- Ні, це мабуть як наш Кузьма, - і хлопці назвали свої імена. Неввічливий грек тут-таки зареготав і теж почав переводити імена хлопців на грецький манер.
- Він питає, чи казав нам отой Демосфеніс, що сьогодні усім треба їхати на якусь там трасу, - перекладав далі Денис. – Каже, щоб залізали до причепа.
Оскільки їхав молодий фермер саме в тому напрямку, де зник з виду переслідуваний ними Бізнесмен Альбертович, хлопці й собі вирішили прикинутися дурниками й полізли в причеп, заставлений картоновими ящиками з просто-таки гігантською полуницею, розміром, щоб не збрехати, з добру сливу, якщо не грушу. В разі чого вискочать собі та й усе.
Трактор рушив. Денис з Сергієм непомітно добралися до полуниці і скуштували декілька ягід, А знаєте, нічого так полуниця. Зачотна. А величезна ж яка! Незнайко на Місяці, акціонерне товариство «Семена гігантських рослин» просто тобі. Трактор на своїй найвищій тракторній швидкості заїхав до містечка, в якому сховався підступний Бізнесмен, їхав центральною вулицею поміж схожими на якісь фізичні формули вивісками крамниць та ресторанчиків – самі гамми, лямбди та сігми навколо, Денис гарно розрізняв тільки великі грецькі літери, дійсно схожі на наші, а з малими – горе, хоч підручник фізики повністю перелопачуй. Але пора було б уже й честь знати. Тобто сходити.
« ТРАПЕЗА» - прочитав Денис написану отими великими літерами вивіску на одному з будинків. Ну що тут незрозуміло, їдальня якась грецька. І тут Сергій смикнув його за руку – саме з цієї трапезної виходив Бізнесмен Альбертович, і вже, навіть не криючись, викликав когось по своїй шпигунській рації.
Як же сказати водієві, що все, вони приїхали. Евхарісто полі – дякуємо дуже! Не почує ж за цим гуркотом тракторист! І тут цей підступний парубійко Космас дістав з кишені... таку ж шпигунську рацію, як в Бізнесмена Альбертовича! Чи не той прохіндей саме зараз його викликав?
- Так він теж агент! – вирішили хлопці. – Оце так вскочили в халепу! Куди ж він нас везе?
Але в цей час Сергій показав Денисові на ще одного «агента» - старого дідуся, що сидів на табуретці просто перед власним будинком і теж розмовляв з кимось по «шпигунській рації». А потім ще двох «агентів» - дві грецьких літніх тітки емоційно доповідали щось своїм шпигунським боссам, переходячи дорогу. Коли попереду з’явилася дівчинка-агент на роликах, Денис зрозумів, що або вони потрапили просто у якусь шпигунську школу, або щось тут не те.
Смійтеся, вам добре. Ви просунуті юзери айфонів й щасливі власники смартфонів зі свого першого класу, а ось спитайте в своїх старших братів та сестер, а чи й у батьків, що вони подумали, коли вперше побачили звичайний МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН, як оце наші Сергій з Денисом. І надішліть свої відповіді на адресу видавництва. Цікава буде підбірочка, запевняю вас. Автор вже пробував питати в інтернетах. До кінця селища хлопці нарахували аж 300 «агентів». Та в усій Україні тоді навряд ще набиралося стільки стільникових телефонів! І смійтеся собі, якщо охота!
Між тим, рахувати їм насправді було потрібно не мобільні телефони (автор далі називатиме це чудо ворожої техніки вже звичною для читача назвою), а трактори. Бо в’їздили вони до селища ще в «одиночному плаванні», а виїхали вже у складі цілого «конвою». Два, три, ще п’ять тракторів один за одним сунули по шляху і зустрічні машини сигналили їм, а водії махали руками, висовуючись з відкритих вікон на ходу. Великі та малі, з кабінами та без. Деякі – також з причепами, як їхній тракторець. У деяких причепах фермери стояли на повний зріст і розмахували над головою смугастими грецькими прапорами. А трактори все виринали з відгалужень головної дороги й приєнувались до конвою, і на центральну вулицю Халкіса перед тим розвідним мостом через протоку, який хлопці розглядали ще з причалів дреревообробної фабрики, вийшла вже колона чи не з трьох десятків тракторів. Їхній водій, Космас, здавалося, гопки скакав на своєму сидінні й сигналив кожному новачкові, а коли колона підійшла до мосту, усі як один трактористи натисли на класксони! Усі городяни, що досі ліниво прогулювалися набережною, збіглися до мосту, на усіх балконах білих будиночків вздовж берега висунулися грецькі матрони й почали грюкати поварками по каструлях, а натовп городян біля мосту почав аплодувати.
- Ти щось розумієш? – спитав Денис у Сергія, також зводячись на ноги. – Що відбувається?
- Це як той турецький футбол, коли «Трабзонспор» виграв у «Бешікташа»! Тільки ще крутіше! – припустив Сергій. І, наче в нагороду за ці слова, якась грецька дівчина кинула у причеп букет квітів, а потім ще й Сергія розцілувала. Сергій знітився й почервонів, як рак. А щоб знав як про халкідських двічат небилиці в школі розказувати! Дублерки, аякже! Денис розреготався. Трактори з’їжджали з мосту й повертали по трасі праворуч.
- Що відбувається? – прокричав Денис трактористу Космасу, коли колона на деякий час зупинилася й на щось чекала.
- Клятий Євросоюз! – пояснив Космас. – Вони вимагають, щоб уряд зменшив повернення грошів фермерам! А з півночі суне дешева турецька полуниця! Хазяйства Фокеї, Беотії й Аттіки збанкрутують!
- Але ж він з Халкіди! І взагалі – капустяний барон. Йому яке діло? – стенув плечима Сергій, коли Денис переклав йому свою розмову з Космасом. І Космас, який зацікавлено дослухався до звуків чужої мови, несподівано зрозумів без перекладача.
- Скажи йому, що це не має значення. Тому що ми – елліни! – гордо заявив він Денисові. – Уся Еллада, навіть острови, сьогодні надіслала трактори, щоб перекрити трасу на Афіни!
- А де перекриватимете? – прокричав Денис, бо колона вже знову рушала.
- Як де? – навіть не зрозумів питання Космас. – Там де завжди!
- У Фермопілах?! – в один голос вигукнули хлопці, а Космас засміявся, закивав головою і показав їм піднятого до гори великого пальця.
А трасою, з боку Афін, справді, рухалася вже ціла армада тракторів. Ех, не дожив стариган Гомер до цього дня! Він би легко міг переробити свій знаметитий «Список кораблів», розділ «Іліади», в якому він ретельно перераховує, скільки галер послало під стіни Трої те чи інше грецьке місто чи острів, на «Список тракторів»! Навіть Ітака, далекий острів царя Одісея, аж з Іонічного моря, прислала на полуничну битву двох трактористів, і гроші на паром для них збирали усім островом.
Коли ввечері, вже після того як боцман Каримов з допомогою Меггі відшукав хлопців на березі неподалік порту і дав їм прочуханки, вирішивши, що вони весь день провалялися на пляжі, а вони ледь встигли перед його приходом відмитися від полуничних плям, отож вже після цього, на вечері у кают-компанії, коли дивилися грецькі новини без звуку (бо не співпадали частоти з нашим телевізором), Денис ледь не захлинувся компотом.
Він побачив у новинах – Сергія! А саме той вирішальний момент битви за полуницю, коли грецькі трактори зустрілися посеред чистої траси з колоною турецьких фур з полуницею, вибудували поперек траси нічогеньку барикаду з грецьких полуничних ящиків, а звідки не візьмись – ціла фаланга грецької поліції у шоломах, поножах і з прозорими пластиковими щитами, хіба що з гумовими кийками замість бронзових мечів, ось і кажіть, що хоч щось за дві з половиною тисячі років змінилося. І що з тими «космонавтами» робити фермерам було геть неясно, воно ж наче теж елліни, хоч і зі сльозогінним газом. І тільки Сергій не знітився, схопив цілу жменю величезної грецької полуниці і першим запустив просто в поліцейського сержанта. І саме цей момент вихопили дотошні грецькі телевізійники.
Добре ще, що Сергій був на екрані крупним планом лише кілька секунд, і поки всі рятували Дениса від захлинання компотом, стукали по спині й казали, не вдавися, асистенте, камеру перевели на інше: як поліційна фаланга задкує під зливою полуниць і вводить у бій водометні машини з ґратами на вікнах. Очманілі турецькі дальнобійники подивилися, на цей бедлам, як затято греки дубасять греків з дотриманням усіх тактичних вимог, винайдених ще спартанцями, розвернули свої фури і накивали п’ятами в бік Тесалонік. Але поліції було вже байдуже, фермерам таки дісталося на горіхи. Але головне – що цього разу перемогли. Вже не знаю, чи посилали з цією вісткою до Афін гінця-марафонця.
- Денисе, ти диви як на тебе отой пацан на тракторі схожий, що вогнегасником на поліцію пшикає, - зауважив пильний Дмитрович. Але і він не здогадався, подумав про інше, - В тебе родичів у Греції, часом, нема?
- Нема-нема, - одразу став заперечувати Денис. Добре що той «пацан на тракторі» промелькнув був десь на секунду на загальному плані.
- Ой, якого пендаля під зад від поліцейського родич твій заробив щойно! - не втримався від коментарів Дмитрович.
- Егеж, - насуплено відповів Денис і почухав кобчик.
- Я ніколи цих греків не зрозумію, - сказав стармех Хоменко. – Тільки уряд хоча б чихне, вже стракують, б’ються, палять машини. Сталіна на них нема!
- Ну, Діду, і скільки таких «сталінів» зуби об них обламали, пальців ніг не вистачить порахувати, - засміявся старпом. - А греки досі тут. Тому що – батьківщина демократії.
- Тому що – елліни! – в один голос підхопили Сергій та Денис, перезирнулися й розреготалися.
Коли ж кухар Сашко виставив на столи десерт, вони знову переглянулися, і вже тихенько, щоб не образити задоволеного своєю розторопністю на базарі кухаря, прошепотіли:
- Ні, тільки не полуниці!
Про Бізнесмена Альбертовича і його перемовини з агентами на тлі усіх цих фермопільских битв якось і забулося. А марно. Бо чудеса ворожої техніки весь час нові, а люди весь час все ті ж самі.
