Ну, скільки ще можна його чекати? Вже пересортувала усі папери в діловій переписці, папки стояли, як олов’яні солдатики, струнко й однаково – готові до бою – або до нерухомості. Дурепа, придумала, що буду його чекати на роботі. От і чекай! Годинник сонно рухався до половини восьмої. Прибиральниця аж зніяковіла, коли побачила мене на робочому місці. Ну куди він подівся? Обіцяв бути о сьомій!
О-о, нарешті. Двері прочинив мій коханий чоловік. Змучений, в затертій куртці (пери-не пери – все одно виглядає брудною…., А НІЧОГО ЛІПШОГО ВБРАТИ НЕ ХОЧЕ!), у в’язаній смішній шапці, з кудлатою бородою. Він здався мені гномом, який випав з казки про Білосніжку, і його примусили працювати вантажником на Привокзальному ринку, де він потихеньку спивається і забуває, що насправді він – казковий герой.
Жінка – вперте створіння. І коли хоче закохати в себе власного чоловіка ( ціла армія чоловіків опротестує мій вираз – ще жоден з них ніколи не вважав себе власністю жінки, навіть найкоханішої, та кожна жінка скаже – це – мій!), то , певна річ, вона зробить все. Прикра життєва арифметика бридким голосом шепоче просто у вухо – тобі вже сороківка, ви вже двадцять років набридаєте одне одному, у вас дитина вже доросла, яка тут закоханість, схаменися.
А я хочу, щоб він у мене закохався. До нестями. Як тоді , вперше, коли побачив молоде дівчисько на березі моря, коли не насмілювався зайвий раз запросити на танець, коли замовляв мені телефонну розмову на пошті – я летіла, не чуючи ніг під собою – а він, наче диво, наче мрія, що збулася – ступив до мене з телефонної кабіни. Навіть дивно, це так недавно було, а наче ціла епоха минула. Зараз усі з мобільними, такої романтики вже не придумаєш.
Але про що я? Хочу жовтих тюльпанів. І увечері, 13-го, напередодні свята, притулилася до свого коханого :
- Правда, ти мені подаруєш жовті тюльпани?
- Давай я тобі подарую жовтий батончик «Nuts»? – він завжди був дуже прагматичний.
- Ні, я хочу жовті тюльпани. І я знаю, що ти мені їх подаруєш.
Добилася. Вмовила, наполягла, що оскільки він «якийсь мужчина», то хоч на свято можуть разом кудись сходити. А вранці він мене поздоровив : «З днем закоханих!» І я його. А він у відповідь – нема з чим, я не закоханий. Нема в кого. І ТЕБЕ НЕ ЗБІСИТЬ ТАКА ФРАЗА?
Зіграла в дурненьку. Прикинулась, що не зрозуміла. А чекати буду тебе на роботі. Дочекалась. Пішли. В гриль-барі вже зачинялися, в «Піраміді» не було яблуку де впасти, студенти зайняли всі місця. То ж посунулися на Ярослава Мудрого, в старий-престарий, з радянських часів укорінений гриль-бар. О, на щастя, і пів-курки для нас ще залишилось! Добре, всілися, замовили їжу. Культурно відпочиваємо. Поруч з нами за столиком сиділо троє дівчат(жінок?) різного віку. Одна наївна-дурненька (років 19-20), друга трішки старша (25-27), бита, доглянута і в міру стервозна. Третя – радянський інженер (45-50), вихований на шукшинських і рязановських фільмах, з виду – абсолютно недоглянута – але прекрасна душею. Дитя свого часу.
Дівчата потихеньку випивали, аж поки до них не підсів молодик, відрекомендувався Сергієм, поставив пляшку шампанського на стіл. Розмова відразу пожвавішала. Хтось врубав музичний автомат, вся публіка вмирала під ура-весільні гоцалки. Але мене зацікавила фраза, яку все-таки розчула крізь гуркіт музики. «Стерва» наполягала, що коли людина любить (аякже, нині тема любові найактуальніша), то пройде не день, не тиждень, а місяці; а людина буде доводити, як вона любить іншу людину. І тоді (вона по собі знає!), ти можеш зрозуміти, що це – справжнє. Мене аж тіпнуло. Ну яка ж ти дурепа. В геометрії треба доводити теореми. А людина бачить і чує. Або не хоче бачити і чути – а просто вірить у те, у що хоче повірити. І любить. Або категорично не приймає – доводь-не доводь.
Язик свербів, мало не увірвалася до того затишного кола незнайомих сусідів. Трохи коньяку – і я готова робити сміливі вчинки! А що ти їм скажеш? Одного разу повірила у те, що відчувала – от твоє чудо сидить навпроти. З посовілими очима (ні, не стільки сп’янів, як втомився), із брудною чуприною (нема часу помитися?), в байковій сорочці, старому светрі. Колись пильнував і одяг, і вигляд. Зараз, до ящиків, які вантажить щодня, до біганини гуртівнями і базарами – не пильнує свого вигляду, ще й сердиться, коли я починаю говорити, щоб одягнувся якось пристойніше.
І жовтих тюльпанів я не дочекалася. Курку ми доїли, чоловік закурив, я встала, пішла мити руки. А як цей музичний автомат працює? Та нічого складного, проглянула плей-лист, вибрала «Піккардійську терцію» - «Пустельник». Майже фізично відчувала, як шкіра натягувалась на вуха людей, як вони не сприймали цю високу філософію. Дівчино, всьому своє місце і час. Гаразд, давайте «Білі черемхи» В. Павліка. О, народ пожвавішав. Я витягнула чоловіка танцювати. За столиком в другому кутку сварилася пара – приблизно нашого віку. Я не чула слів – тільки бачила, як жінка, в приступах претензій сіпалась, як пес на прив’язі, не досягаючи чоловіка. А чоловік мовчки курив. Тут ніхто не забороняв курити – і це було добре. Він не хотів чути. Як гавкає жінка, як гримить музика. Він був у своєму колі диму – як за химерною стіною, що хоч трішки захищала від цього дурнуватого світу.
Компанія моїх сусідів порухалась. Хлопака замовив ще якоїсь випивки. Хитро поглянув на мене – от диви, взяла кобіта а й витягнула чоловіка танцювати.
А ми почали збиратися. Я хотіла танцювати просто на вулиці. І я таки почала пританцьовувати , коли ми повернули вже на свою вулицю, чоловік віднікувався, бо у нього болять ноги. А вони в нього насправді болять. І мені шкода його, але шкода себе так само. Себе, своїх бажань, нереалізованих маленьких радостей, які (я знаю!) існують у людей, які люблять насправді. Вони уміють братися за руки, усміхатися в очі, тихенько дотулитися до плеча, і – дарувати жовті тюльпани.
Сумно. Коли життя, любов твоя стає такою ж довгою, як стаж роботи – сумно. Це, мабуть, дуже символічно – я чекала свого коханого чоловіка на роботі – в день святого Валентина. І він прийшов з роботи – стомлений і стертий на порох у своїх бажаннях.
Я ХОЧУ, ЩОБ ВІН У МЕНЕ ЗАКОХАВСЯ! ЗНОВУ! Я ЙОГО ДУЖЕ ЛЮБЛЮ!
Святий Валентине, почуй мої слова, дай мені пораду, просвіти наші серця – допоможи нам відчути найтепліше сонце, найсвітлішу радість – кохання!
До рідного (не власного!) чоловіка! До рідної ( не власної) – жінки!
Вчини таке диво, святий Валентине!
Дуже тебе прошу!
