Верховна зрада Уркаїни
І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє Недружнє посланіє.
Тарас Шевченко
Звичайний день у стінах головного законодавчого органу країни.
Червонощокі рептилії несуть між рядами на плечах труп батька всіх батьків. Одягнута в золоті лати мумія тримала в лівій руці серп і рубала голови винахідникам еліксиру безсмертя з правої сторони, ліва рука міцними ударами молота трощила черепи благаючих милостиню співробітників гнилих лікарень з лівої сторони. Труп блистів під променями світла і смердів дужче за підвал моргу, але продовжував свій рух на плечах хитрих хордових тварин, отруюючи своїм існуванням повітря ще не знайденого галактичного життя.
У зал завели здоровенного слона з намальованою менструальною кров’ю на лобі великою буквою «Б». Людина вовк, не зважаючи на свою відставку, лівим хуком розігнавши прибічників, скоривши вершину сірого велетня, опустила пазурі в спину слона. Наступним рухом він з легкістю вирвав йому хребет і жбурнув у напрямку 45 магістралі духів, де повільно по етапу йшов на страту привид безголового журналіста. Тим часом на плівки намотувалась неправильна правда відставного правоохоронця.
З гнітючої темноти на світло виходить сивий упир з заляпаними кров’ю грудьми. Своїми ураженими сифілісом руками він піднімає над головою п’ятирічну дівчинку демонструючи її оточуючим. Далі, зігнувши ноги в колінках, опустивши її нижче, упир одним різким рухом насаджує на себе маля, глибоко проникаючи в її плоть. Дівчинка заряджає атмосферу сповненим болю криком, але швидко втрачає свідомість, обм’якаючи в руках свого ката.
Тигр-терорист, розмістившись по центру, точить клики об голий череп непокірного пуританина. Мирно, без особливого інтересу, хижак спостерігає, як стадо японських мавп в білому кімоно топче ногами стадо японських мавп в чорному кімоно. Час від часу він ричить, і тоді бійка зупиняється на декілька секунд, але потім знову набирає обертів. Сторони беруть тайм-аут, лінивий тигр б’є в гонг. Обмінявшись кімоно, перевівши подих, порахувавши вбитих, дезертирів і зрадників, які змінили сторону, мавпочки знову хвилями атакують позиції одне одного після лінивого дотику лівої лапи смугастого володаря об сигнальний гонг. Тигр, позіхаючи, правою лапою кидає шматки рису на поле бою, мавпочки під ударами ворогів давляться ним.
На задньому плані стоїть солідний бабуїн. Взявши мікрофон у руки, він довго розповідає про моральні цінності, свободу волі, економічну підтримку купців, протидію корупціонерам, гідність нації, чистість рук, швидкість поїздів. Шматочки рису долітають і до нього, він підбирає їх і, посміхаючись, ніяково ховає до внутрішньої кишені.
Культ Ворона робить свої чорні меси на славу заточеної на віки німої чорної змії. ЇЇ рот зашитий, вона не може навіть вкусити себе за устеленого голками хвоста. До сконання віків сидітиме змія там, не зважаючи на метафізичні закляття, запущені магами в заряджене електродами інформаційне повітря. Містичні шарлатани затягують ланцюгом м’язисту шию тигра, але він, навіть не роблячи зусилля, перекушує її одним кидком щелепи.
Сфінкс, нагнувшись у кутку, спокійно дряпає кігтями індійські символи колообігу Сонця, проковтуючи за одну хвилину чотирьох іншомовних дітей. Бридкий скрегіт переповнював його вуха, коли лапа закінчила свій рух, на дерев’яному столі залишився напис «І освітлить шлях Ізіда з Осирісом». Мертві герої встають завдяки закляттю зі своїх могил на частування, але ховаються від жаху, коли усвідомлюють свою страшенну поразку у війні світів.
- Ось це! Українська корова! Саме це українська корова! – немов вітер, бігав між рядами одягнутий в туге шкіряне вбрання кольору садомазо півень, трясучи в руках рогатим скальпом.
- А це! Українське село! – з цими словами півень відкрив отвір на штанях і навалив величезну купу прямо посеред зали.
- А цим я заробляю на життя! – показав він присутнім сонним зівакам те місце, звідки вийшло українське село.
В дальньому кінці залу йшла боротьба гендерів. Вимазана землею вагітна жінка, підвішена крюком за ліве ребро до стелі, гірко пускала з очей солону воду. Перед її зором бігали з пилами в руках веселі оголені жінки, спилюючи на ходу манікюрними ножицями залізні хрести. Гіпопотам, схожий на світило фемінізму Андреу Дворкін, тихо плакав під столом, змішуючи в душі сором і гордість. Підстаркуваті моржі в позолочених пенсне, голосно аплодуючи, встигали дрочити від захвату, кидаючи в голову підвішеній за ребро грудки стодоларових купюр. Банкноти потім збиралися зубатим крокодилом за допомогою золотого пилососа.
Чоловік в чорному циліндрі лінійкою бив по пальцям молодим школярам. Не погодившись з теорією обвішаних медалей і повішених людей, він відкусив голову, яка дозволила собі подібне святотатство. Запущені в усі сторони блискавки руйнували замки з піску, які так і не відвідали пани і панночки, не дивлячись на їхню багаторічну розбудову. Величезний чорний кіт залишав на місці піщаних розвалин продукти своєї життєдіяльності.
Приймаючи на телефони текстові повідомлення від втілених духів загиблих святих, обвішані діамантами сиділи в ряд бородаті чоловіки. Не звертаючи уваги на крики приречених, вони куштували жирного гуся, спалюючи в той же час брехливі календарі, сміялися з похабних анекдотів, читали праці еволюціоністів і знову реготали. Вони пили вино перед уклонами загорнутих у хустки брудних капуст. Іноді бородаті демони били якусь капустину, здираючи з неї останнє листя, замість качана заливаючи віск, але знедолена капуста знову котилася під чорне крило їхньої ряси.
Риба-меч, фарширована індичкою з індійськими приправами, лежить перед пузатим чоловіком. Власно від обводить зал своїм поглядом, посміюючись з вистави, запиваючи черговий шматок ковтком чудового вина. Коли до нього прибігає хтось із звичайних мавпочок, він обережно дає їм відкусити. Витираючи жир з ротів волохатою рукою мавпочки обережно відбігають назад і повертаються до своїх ігор. Під троном у чоловіка лежать поваленні одне на одного сірі люди. Їхні темні обличчя морщаться під важкістю черева хазяїна трону. Частини крихт падають на брудну дерев’яну підлогу, і тоді хтось із людей зможе з’їсти і хоч на деякий час стати на коліна.
Придворний клоун кривляється у дзеркалі. Його червоні щоки густо намазані фарбою, що ховає під собою глибокі зморшки. Незабаром клоун вийде на сцену, його згорблену статуру освітлять мільйони вогнів. Зробивши серйозний вигляд, він почне хвалити своїх хазяїв, сміючись над їхнім життям вечорами на кварталі. Після вихваляння, сарказму, сліз над рукою, яка годує його всі роки, на поживу глядачам будуть кидатися в зал мерзенні історії про поганих людей. Про вбивства, зґвалтування, наркоманію і торгівлю людьми. А в залі далі будуть сміятися, згадуючи попередні вдалі жарти. Далі, потіючи від хвилювання, він зачитає послання Верховної Зради Уркаїни до всіх, мільйони блакитних вогнів запалять його слова у пам’яті спостерігачів чуда. Вони повірять у світле майбутнє технологій, розквіт аграрного комплексу, а головне, саме головне, у перемогу над мавпочками у кімоно (того кольору, хто зараз налічує меншість). Ідеологічні вороги завжди ті, хто чорний, вони мислять неправильно і виключно в русі знищення собі протилежних. Але проблема в тому, що мавпочки іноді кидаються клоуном в різні боки, жонглюючи ним, як м’ячиком.
Усе це від зайвих очей людей-комах охороняють озброєні одним патроном солдати-мурахи. Комахи шумлять, забруднюють свої вулики, кричать одне на одного, посилаючи прокльони тигру, бабуїнам і мертвим героям. Але буває так, що комаха знімає свій панцир, збільшується в розмірах, обростає шерстю і стирає своє криваве минуле. І перед нами вже стоїть одягнений в кімоно примат. Він вчиться кривлятися, брехати і веселити свій покинутий вид існуючих в лайні жуків, який з часу здобуття шерсті люто зневажає.
Часто площі підневільної території заповнюються жебраками, орендованими у нескінченності на визначений термін за буханку хліба. Піднімають фалоси вони до гори, махають ними, щоб їх клювали ворони, розбризкуючи довкола гарячу кров та липку сперму. Замість вух у жебраків піхви, в які встромляють свої сповнені ненависті до політичних опозиціонерів бездарні оратори свої слова-члени. Лише культивуючи ненависть серед жебраків, вони тримають свій корабель на плаву. Лише взаємна ненависть дозволяє їм володіти ситуацією. Лише вона відволікає жебраків від усвідомлення свого глибокого занурення в лайно.
Пірати мрій розсікають блакить неба, осідлавши модифікованих літаючих крилатих свиней. Вони скидають психологічні бомби, розповсюджують нові віруси, плавлять мозок технологічними провалами і фальшивими тендерами, відливають золоті монети з переповнених блювотиною відер. Горді васали заклопотаних імператорів направляють радіоактивну хмару, заряджену потужною протоплазмою маразму, на мовчазних кріпаків. Рабство не змінилося, воно просто здобуло хитрішу форму, химерну форму, досконалішу форму. Не треба відкрито заявляти про володіння душею, треба сприяти тому, щоб душа, будучи в кайданах, сама свято вірила в свою свободу, недоторканість, святість. Нове століття, нові правила, нові технології, нові володарі, нові закони, нове суспільство, стара яма, той же народ, ті ж проблеми.
Військові слони продаються за пару медяників у полон бородатим мужчинам. Через декілька місяців вони вже витирають ноги об знівечені обличчя дітей-біженців. Їхні бивні грубо нанизують основні права, закріплені в Європейській декларації прав людини. Перед обличчям розлюченого слона будь-яка формально визначена юридична нісенітниця йде до біса. Бойові тварини, вироблені в Уркаїні, слугують інструментом проголошення тієї демократії, яку за правильне бачить той, хто слонів купував.
Трупи виють у тиші, в полоні родючої землі. Давлять одне одного, жують свіжу плоть, благають фізичну матерію освітлити їхній склеп. Соромно їм дивитися на нікчемність своїх старань, хибність ідеалів, брехливість внуків. Повстати б, вила б взяти, гріх свій сквитати. Знали б свого часу, не журились, а жили. Якщо б тоді знали, то не помирали. Але час не відповість. Час – є дійсність, яка усвідомлюється в даний момент. Майбутнього і минулого не існує. Є тільки зараз. І на питання древніх прадідів не дадуть відповіді майбутні онуки.
За цим усім соромом з усіх сторін спостерігають голодні грифи. В Індії є село, де жителі відносять своїх покійників на цвинтар і кидають на закритий решіткою колодязь. Коли вони полишають труп покійника, на нього кидаються грифи і розривають мертву плоть на шматки. «Ми їли живе, тому ми повинні дати можливість і нам самим стати їжею для когось». От мотивація їхніх дій. Тому грифи уважно слідкують за долею слона з буквою «Б» на лобі і за мавпочками, тигром, людиною-вовком, півнем, сфінксом, товстим чоловіком. Вони готові поглинути їхні невдачі розриваючи їхній труп разом з гибеллю Храму Жадібності, щоб вкрасти їхні статуї з виряченими очима, вилитими зі справжнього золота. Вони чекають свого часу, щоб розтрощити ударами кігтів цей похабний амфітеатр, на дні якого перелякано скиглять мертві ідеї.
Вічне Дао для діючих персон лялькової вистави буде складати суміш з смердючого весняного ґрунту перемішаного з дорогоцінним камінням. Щоб дістатися до камінців, треба добряче поборсатися в бруді, змастивши руки і обличчя. Абсолютна влада зосереджена в руках беземоціональних лицарів горя, захисників Ордену Кам’яної Ящірки, винахідників фармакологічних і психоемоційних чинників для впливу на багаточисленну паству. Будуть нові скандали, трагедії, перемоги, здобутки, втрати. Все для того, щоб лялькова вистава і надалі веселила безтурботних громадян держави фіктивної свободи, все для підтримки печі, де в полоні вогню варяться послідовники Мефістофеля.
А в ЖЖ чавкають ліберальні невдахи, стукаючи жирними пальцями по безпровідній клавіатурі:
- Нам не потрібні ваші подачки, ваш бруд, ваші соплі, ваше неуцтво, ваші біси по ліве плече. Мистецтво – нікчемне, кохання – брехня, віра – ніщо, людяність – заслуга, а не даність. І цей «титул» треба заслужити. Вони його не заслуговують, ми знаємо вихід, але у нас немає важелів впливу. Ви темне бидло, ми просвітлена еліта. Читайте Сартра, займайтеся різнокольоровим вандалізмом на стінах ваших міст, боріться проти системи, лайкніть цей запис, обережно покажіть затиснуту в кишені дулю своїм королям.
Серед інформаційного мотлоху, серед жадібних злиднів, серед самовпевнених вбивць проходить свою реінкарнацію правда. Історія пишеться переможцями, вона купляється і продається, стрибаючи на фалоси правди від одних до інших, як повія з полтавської траси. Ці думки будуть поховані на звалищі, затиснуті пресом тоталітаризму, підтверджуючи свою неспроможність до здорового нігілізму. Вчорашній анархіст зрадить свої ідеали разом зі збільшенням шерстяного покрову і пресом захованих в іноземних банках кілограмів солодкого рису.
Ви те, що вам дали, але не всі обирали уважно. Простіше обрати конформізм, записати на жорсткий диск мозку програми блокування гидкої дійсності. Не розганяти роботу нейронів, щоб це дозволило осягнути картину загалом. Окремі частини записуються в пам’ять, виконуються програми, що викликають процес думання, переживання емоцій, після чого інформація відправляється до корзини. Частіше люди купують для себе розважальні програми. Але виходить так, що чим більше в пам’яті збережено розважальних програм, тим меншу потужність має нейрон інформаційного чуда природи.
Але ви не встанете, не підніметесь з колін, ніякою кров’ю, крім власної, ви не оросите цю радіоактивну землю. Нація рабів буде мовчки терпіти будь-які удари в спину, по ребрам, під серце. У своїй ущербності головне для рабів – принизити собі подібних, щоб сподобатися власнику. І справляти свою ненависть на собі подібних набагато простіше, ніж отримувати стусанів від сильного ворога. Особливо, коли в програму серцебиття штучно вставляють шовіністичні ідеї недбалості до себе і собі подібних.
Знавці червоного «Капіталу» хулили божества вчора, а сьогодні цитують ще недавно заборонених вільнодумців і кричать про розбудову на рівних засадах для всіх базарної економіки. П’ють кров, запиваючи її студеним молоком уражених радіацією корів, мило усміхаючись перед спалахами фотокамер, блистять черепами і білосніжними зубами у прямих ефірах політико-гумористичних передач, змушуючи комах потирати лапки, істерично посміюючись від побаченого.
Плавлять, лакують мозок з дитинства. Привчають низько кланятись. Дивлячись через вузьку щілину в дверях на дивовижні синьо-зелені джунглі, мавпочки забезпечують собі безпечні місця проживання. Книга змін «І-Цзин» назавжди видала їм гексаграму відсутності переміни поточного ходу подій. І це додало їм сили. Страждання живих істот не припиняться. Доки 22 телепні буцають шкіряну кулю, доки придворний клоун кормиться з рук, доки слони продаються, а рис потрапляє до рота. Схилившись над пляшкою смердючого напою, народ буде голосно шипіти, згадуючи прикрашене рожевим минуле загиблих варварських імперій. Іграшковий цирк веселить комах, іграшковий цирк вчить комах, іграшковий цирк визначає долю комах, показуючи виставу, насамперед, для самих акторів, а не для неуважної аудиторії.
Часи Танжеру в Сахарі пройшли, пройшов «Золотий вік людини», згинули Афіни і Вавилон. Суспільство партнерства змінило суспільство володіння одне одним. Легалізоване фізичне рабство залишилося історичною пам’яткою, записаною в «12 таблицях», в ХХ столітті почало діяти інтелектуальне рабство. Хто посилає найдовший сигнал в царину космосу, той і збагачується рабами. Чим яскравішим він буде, тим більше виправдає очікувань.
Ніч опуститься на Верховну Зраду. І всі півники, бики, бабуїни і козли сядуть в чартерні рейси, особисті гелікоптери, дельтаплани, секретні лінії метро і поїдуть відпочивати. Завтра вони повернуться знову, щоб записати в білу сторінку минулого страшне майбутнє, щоб створювати нові стіни між комахами, щоб роздягати грошову капустину, щоб кланятися, принижувати і розділяти те, чого смертні не мають права пізнати.
Післямова
Думай позитивно, стакан всегда наполовину полон, всегда.
Чувствуй хорошее, плохого не существует,
Между "нет" и "да", выбор только "да".
Верь в лучшее, жизнь - это танец под присмотром чуткого Бога.
Повторяй эту поебень чаще,
Повторяй, даже если звучит убого.
Думай позитивно, стакан всегда наполовину полон, всегда.
Только не думай, что в стакане.
Думай, что в стакане вода...
Кровосток.
Можливо, це здасться вам смішним, але перед вами найправдивіший твір, що відображає державно-політичну ситуацію ЦІЄЇ КРАЇНИ. Чим більше у ньому абсурду, тим більше правди. Твір спрямований активізувати мозок і фантазію читача, тим самим зробивши його творцем, співавтором. Не скрізь в ньому потрібно шукати прихований зміст, але він там, безумовно, є.
Зазвичай, люди кидаються в крайності. Розповідають про продажність чиновників, деградацію населення, відсутність свободи. Але чиновники завжди були корумповані, на повні груди ця країна ніколи не дихала, а деградація… Деградація розпочалася вже давно, і кожне наступне покоління розповідає про приниження своїх ідеалів нащадками.
Свого соціально-політичного розквіту людство досягло за період розквіту держав-полісів у просвітленій Греції. «Золота епоха» людства дала нам Аристотеля, Платона, Сократа, які ще довго формували гуманістичну філософську думку буття. Усі після них – лише невдалі послідовники, які постійно ниють про занепад цивілізації, невіру в бога, неуцтво та розпусту, пояснюючи гріховну природу людини за допомогою все нових і нових теорій.
Нинішні митці, борці за свободу, громадські діячі вважають за належне проспівати траурну пісню про злого Великого Брата, який методично знищує «правильне» бачення подальшого розвитку цивілізації. Я до них не належу, я не роблю смішних спроб змінити нинішню течію в зворотній бік. Мене все влаштовує. Єдине що мені залишається – це сміятися. Адже політична ситуація часів незалежності моєї батьківщини нагадує театр абсурду, що і висвітлено в моєму творі. Пихаті червоні пики володарів моєї країни, їхні промови по національному телебаченню, їхні крики «Я депутат Верховної Ради України» під час погрому азартних автоматів, викликають у мене жаль, сміх і ненависть. Інтелектуально повноцінна особа не може сприймати це безглуздя серйозно.
Подивіться на їхні обличчя, вдумайтесь в їхні слова, проаналізуйте окремо події, які привели їх до влади. Сміх і гріх. Подивіться як живуть люди в різних куточках України, послухайте їх, вступіть з ними в суперечку, захищайте спочатку націоналістів, а потім жителів Слобожанщини. Вам стане страшно, гидко від необґрунтованої ненависті. Шкода націю.
Я прирівнюю середньо статистичного жителя цієї країни до барана. Це скот. А скот любить, щоб його поганяли батогом. Сильні удари породжують злобу, а вона так необхідна нашим людям, щоб життя не здавалося безцільним, щоб не звертати увагу на свою ущербність і нагальні соціальні проблеми. Завжди є той берег Дніпра, а значить є місце для спрямування своїх проклять і звинувачень. А ці прокляття забезпечують стабільні місця для тих, хто їх розповсюджує. Марші УПА у Львові, антифашистські заходи в Одесі, Донецьке телебачення – прикладів багато. Гармонія, взаєморозуміння, національна ідея нікого вже не цікавить. Влада тримається на злобі, а не на справедливості.
Кухонні інтелектуали кричать про занепад нації, про те, що країна спускається у прірву. Але чому ж ніхто не розуміє, що ця країна ніколи не вилазила на поверхню, а завжди залишалася відсталою, варварською, залежною від інших державою з тупим безпомічним населенням? І ворожа кров, материнські сльози, анархічні рухи і революції не врятують цю землю від занепаду. Люди, не здатні сприймати цивілізацію, будуть швидко поглинуті нею.
Я гуманіст. Гуманізм буває різний. Я не люблю людей, я люблю ідеал людини в моєму баченні, вірую у подальший позитивний рух еволюції приматів. А населення цієї проклятої території не підпадає під ці критерії. Особливо я зневажаю борців за справедливість. Прикриваючись намаганнями змінити світогляд людей, вони просто привертають до себе увагу, викидаючи в забруднену відходами атмосферу все більше і більше своєї патріотичної блювоти, щоб отримати свою порцію благ від багатої ресурсами, але бідної розумом держави.
Я дуже хочу побачити прекрасне майбутнє. Я люблю цю країну і бажаю їй розквіту. Я був в Донецьку і на Західній Україні, мені доводилося зустрічати розумних, виважених, мислячих людей в усіх куточках батьківщини, які мають сформувати майбутню інтелектуальну еліту України і повести цю запльовану мерзотниками країну до прогресу. Але боюсь їм ніхто не дасть на це права. Темне минуле і гидке сьогодення тягнуть їх до низу.
Мене ніхто насильно не примусить цілувати жовто-блакитний прапор і відчувати при цьому якесь емоційне піднесення. Я не буду махати плакатами на мітингах за абсурдні ідеї, або, частіше, за 50 грн. Я просто не можу себе примусити поважати тричі переписану історію або зачитуватися низькопробною літературою лише через те, що її колись написав якийсь байстрюк однієї нації зі мною. Мені достатньо односторонньої любові до цієї землі, батьків і крихт здорового глузду в головах мого покоління Інтернетів.
