Початок.
Всю свою історію людство намагалось розгадати таємницю своєї появи. На кінець XX ст. загальноприйнятою була теорія еволюційного розвитку за якою людство бере початок від маленької бактерії яка виникла в розбурханому, безкрайньому океані мільярди років тому. Але воно помиилялось, всі помилялись. Найсвітліші голови людства навіть не припускали що крилось в глибинах океану з якого вони вийшли і що крилося в них.
Студент генетик Маріо з Оксфорда втомлено вдивлявся в мікроскоп готуючи доповідь для нестерпного професора. Який чомусь недолюблював його, мабуть через те що Маріо був досить впертий і часто дозволяв собі з ним сперечатися. Отож готуючи реактиви і спостерігаючи за власною кров'ю на предметному скельці, він думав про дівчину з якою зустрівся на сходах. І з якою мав намір познайомитись як тільки закінчить завдання. Неуважно розставляючи колбочки з реактивами на поличці що була зверху над мікроскопом, зачепив якийсь реактив, який стрімко полетів вниз і з гуркотом розбився і кілька крапель впало на скельце з кров'ю. І Маріо проклинаючи все на світі почав збирати залишки розбитого скла розуміючи що роботу втрачено. Але перед тим як прибрати мікроскоп з кров'ю глянув у нього і обімлів, кров дивно світилась. Збільшивши клітини він помітив що вони не пошкоджені хоча й дивної форми. Вирішивши ще раз перевірити він взяв на аналіз ці зразки, і виявив дивний білок який до того ще ніколи не зустрічав і який до того ж постійно змінювався наче різдвяна гірлянда. Здивований студент швиденько побіг до професора який поверхом нижче перебував у своєму кабінеті. Влетівши до кабінету Маріо задихано прокричав: - професоре в мене з кров'ю щось дивне відбувається. Професор піднявши голову роздратовано запитав - Маріо Сміт що знову? Минулого разу ти через свою незграбність трохи не знищив нашу лабораторію, якщо ти знову щось зламав вилетиш звідси без диплому.
- Ні професоре все нормально, просто я робив ваше завдання вже майже закінчував коли ненароком впустив якийсь реактив і кілька капель потрапило на скельце з кров'ю і вона якоюсь дивною стала.
- Ти більше нічого не міг придумати? Повторю, якщо ти до завтра не закінчиш завдання яке я тобі дав, про подальше навчання можеш забути! Зникни!
Похнюплений Маріо вишов за двері, із яких долинало буркотіння професора: «Зовсім вже здуріли, управи на них немає...»
Йдучи назад до лабораторії Маріо дивувався своїй дурості - це ж треба було припертись до професора заявляючи: - «Що кров якась дивна, чорт. Лаючи себе на всі заставки виллив залишкиреактивів у смітник. І розпочав все заново сподіваючись до ранку закінчити. Ніхто й не здогадувався що студент своєю незграбністю міг перевернути світ...
II
Відтоді пройшло 300 років надворі був 2313 рік. Планета була спустошена, людство помирало. Поверхня планети була схожа накам'яну розжарену пустелю, сіру і небезпечну. Скільки сягало око була пустеля, де не до із туману виглядали залишками колись прекрасних і багатих міст. Небо над планетою сіре важке, жодний промінь сонця ніколи не торкався її. Озоновий шар було зруйновано небезпечна сонячна радіація вбивала все жие, що могло залишитись від безкінечних воєн. Використання ядерної та біологічної зброї призвело до того що лиш один подих на поверхні ставав смертельним. Але людство не загинуло хоча й помирало, його залишки налічували близько 500 млн. осіб. Це все що залишилось від 15 мільярдів що жили на планеті до початку війн за ресурси. Ці залишки як кроти жили під землею на території Європи та Північної Америки. Підземні міста простягались майже до ядра планети, яке використовували як джерело енергії. Ці залишки утворювали одну єдину державу: Пангею яка була поділена на зони усіх зон було двадцять сім, сімнадцять на території Північної Америки десять у Європі. Центом цієї держави був Єрихон розсташований на території колишніх України, Польщі, Литви.
Микола зморено повертався з роботи яка тривала 12 годин кожного дня, єдиною платою за яку була їжа, хоча назвати цю суміш мінералів та наповнювача, їжею важка. Єдиною функцієї цієї «страви» було підтримка життя в організмі. Ледве йдучи він ніс виданий йому пайок щоб нагодувати меншого брата для якого він був єдиною надією вижити. За свої двадцять років він немало настраждався, батьків він втратив у шістнадцять років. Їх стратили за те що вони насмілились взяти пайок з їжею залишений у лікарні де вони працювали. День коли їх стратили він запам'ятав назавжди, сцена того як солдати запихають батьків у капсули і відправляють на поверхню де вони згорять від радіації сниться йому щоночі. Але спить він небагато, по кілька годин на добу, кожен день після виснажливої роботи він читає медичні книги це все що залишились від батька. Це була єдина його розвага, та й зявдяким цим книгам він міг допогти братові якщо той захворіє. Бо в іншому разі він буде приречений, лікарів у місті небагато до робітників вони не ходять. В таких роздумах він дістався додому, тихенько зайшов до кімнати щоб не розбудити брата, який спав у кутку на старому, потертому матрасі який залишився від старого сусіда який жив за стіною, і помер кілька місяців тому від променевої хвороби. Їхня кімната як і всі інші в цьому житловому комплексі була маленькою, сірі бетонні стіни, без вікон та й навіщо вікна, у світі який ніколи не бачить неба. Двері на протилежній від брата стіні, виходили до ліфту, який викликавсь натисненням однієї кнопки. З меблів у кімнаті був один стіл, з переламаною ніжкою яка була скріплена якимсь ганчіррям. Стіл був заставлений книгами, у центрі між ними стояла обплавлена свічка, яка була єдиним джерелом світла що залишалось після вимкнення лампочки над дверима для економії енергії. Підійшовши до столу Микола виклав пайок на книги і почув шурхіт за спиною.
- Їсти приніс?
«Обернувшись Микола побачив брата що виглядував з під покривала.
- Так, бери на столі.
Не дивлячись на брата що поспішливо ковтав бурду, почав читати батьківський записник, вщерть заповнений дрібним, нерозбірливим почерком раз у раз зупиняючись щоб розшифрувати якусь формулу або термін. Лише в останні кілька місяців він став розуміти написане. Виявляється його батьки були не просто лікарям, хоча й працювали в лікарні. Батько якщо вірити записнику працював в основному з мутантами яких після ядерних війн та життя без озону було безліч. Але він ніяк не міг зрозуміти для чого батьку треба було тримати мутантів живими по кілька років. Адже указ Гільдії змушує знищувати кожного хто хоч трохи схожий на мутанта. А солдати кожен день проводять на них облави. Одного разу Миколі прийшлося бути свідком такої облави, солдати знайшли хлопчика що забився в кут між двома житловими секціями, і у якого на між пальцями рук були перетинки. Вистріливши в дитину паралітиком, інший солдат підійшов з вогнеметом і спокійно почав спалювати дитину. Без жодних емоцій на обличчі неначе запалюючи вогонь у пічці. У туж мить солдат обернувся і побачив Миколу: «геть звідси» , не роздумуючи хлопець чимдуж рвонув геть, навіть не озираючись. І ось сидячи в своїй кімнатці він знову згадав, той переповнений нелюдського жаху, благальний погляд. Ця згадка зовсім відбила бажання читати. Оглянувшись на брата, який з'ївши пайок, мирно сопів на своєму місці, із зсунутим набік покривалом. Вкривши його, ліг біля столу, намагаючись заснути, але сон не йшов. В голові снувались думки - «як вижити, де дістати більше їжі...». Але він нарешті почав засинати, його заколисував рівномірний гул підйомника, що повертав додому останніх робітників. І Микола заснув, сни прокручувались неначе в пришвидченій зйомці, міняючи картинки мов у калейдоскопі. Ось він сидить на початку зеленої, недоторканої луки, а ось він знову стоїть біля солдатів що спалюють дитину. Придивившись він похолов це був його брат. - Нііііі, не чіпайте! Мишку... Хотів було бігти але ноги не слухають, а солдати наче заворожені палять, не звертаючи на крики, ще трохи і залишились лише обгорілі кістки. Обливаючись холодним потом Микола проснувся, поборсавшись кілька хвилин зрозумів що це був лише сон і полегшено зітхнув. Подивившись на лампочку що не світилась, подумав що ще рано і знову заснув на цей раз без сновидінь.
Проснувся він знову від різкої сирени що означало початок роботи через пів години. Різко вставши він відчув сильний головний що наче розчавлював мозок, цей біль був ще одним побічним ефектом уранових копалень. Тримаючись обома руками за голову, побрів хитаючись до столу де стояло дві пляшки води, денна норма що видавалась щодня біля житлових секцій. Взявши одну почав похапцем пити, вода приємним холодком розливалася ротом. Скапуючи на сорочку. Ззаду підійшов брат - «що з тобою, ти білий як смерть?» Микола обернувся - «Все нормально. На випий води.» Віддавши пляшку Микола, зібрав розкидані книги по столі склавши їх, підійшов до дверей хотів викликати ліфт. Але зупинився згадавши що забув пакет для пайка. Забравши пакет озирнувся до брата, - «можеш сьогодні вийти по воду, але швидко і не потрапляй патрулю на очі». - Добре. Їдучи ліфтом Миколу огорнуло якесь дивне відчуття, мов у середині щось обірвалось. Швидко минувши патруль, він дістався до відправної станції, яка була стіною з безліччю віконець з автоматами яким повідомляли пункт призначення, після чого входили у двері біля них і уже за кілька хвилин опинялись де потрібно, буть то Америка чи то Сибір. Біля кожного із сотні дві таких віконець що розтяглися на кілякасот метрів, стояла черга зморених людей які один за одним зникали у дверях біля автоматів.
Діставшись пункту призначення, Микола пішов разом з іншими робітниками в управу отримати наряд на роботу. Але біля халупи що була управою їх зустріло оголошення: «Увага. Всім робітникам молодше 25 років, наказається негайно прибути в медчастину.».
