Чому з року в рік якась невидима сила тягне сюди, змушуючи покинути метушню великого міста, біганину у щоденних турботах?
Щороку, плануючи відпустку, ти навіть, не замислюючись, знаєш, що неодмінно сюди приїдеш. А як по іншому?!
У чому магічна сила цього невеликого міста на Поділлі?
Звичайно - незабутні спогади дитинства.
Хіба у дорослому житті було взимку стільки снігу? Коли ще ти з таким нетерпінням чекав свято Нового року, на подарунки Діда Мороза, і завжди дивувався – звідки ж він знає твоє ім’я і імена твоїх сестер?! Хіба це не диво?
Коли ще йшли такі теплі і рясні літні дощики, і ти разом із сестрами вибігала босоніж на шовкову траву з повною впевненістю в тому, що тепер обов’язково виростеш?
Де ще можна було з’їсти таких смачних булочок, присипаних цукром, які пекла тільки твоя бабуся? Де ще можна було почути такі веселі оповідки, як не з вуст твого дідуся?
Більше ніде! І більше ніколи…
Дитинство, на жаль, давно минуло. Спливло білими хмаринами і щезло між віковими баштами Старої фортеці. Ти вже доросла людина. Ти знаєш це місто, як своїх п’ять пальців. Але тобі його не вистачає.
Ти ходиш його вуличками, дихаєш його повітрям, його історією і щасливий від того, що ти теж причетний до нього.
І хоча Смотрич вже далеко не така розлога річка, якою ти її пам’ятаєш, зелені верби біля нього радо тебе зустрічають, миючи в ньому свої віти. «Привіт! – чується у шепоті їх листя, - ми раді бачити тебе знову!».
І ти – доросла людина, у такі моменти відчуваєш себе знову маленькою дівчинкою, яка бігала через Старе місто до художньої школи і була така щаслива!..
«Мій любий Кам’янець, ти діамант Поділля!
Краса твоя задумлива манить!
Як хочеться скоріше в поїзд сісти –
Побачення з тобою – щастя мить!»
