Вітерець легенько грає з його волоссям. Осіннє сонце ласкаво посміхається йому, заставляючи прижмуритись. Зелені джинси, червона куртка і яскраві голубі очі відділяють його від цього світу. Люди оминають його, а йому все одно. У навушниках грає старе добре AC/DC «шосе в пекло». І справді, куди він направляється, чи вкаже йому хтось перед роздоріжжям який саме шлях йому потрібно обрати, як вибратись з цього бетонного лабіринту… Він ходить уже давно, але так і не наблизився до виходу, ті самі будинки, той самий асфальт, та сама музика, яка хоч трохи зігріває душу.
Сівши під багатоповерхівкою він тихо заплакав, сльози легенько котились по обличчю і падали на чорні черевики. Сонце виблискувало в цих краплях, немовби підбадьорюючи його.
-Все, все марно, я ніколи не вийду звідси.
Він знову встав, витираючи сльози пішов далі, вперед. А що залишалось, ось так під будинком чекати смерті? Ні, краще померти в спробах піднятись ніж в смиренності.
Ззаду щось легенько доторкнулось до нього. Він озирнувся, і побачив лиш один листок, який лежав на плечі. Один листок в сірому місті де є тільки асфальт і будинки. Посмішка миттю вкрила його лице.
-Я уже близько.
І без жодної втоми юнак побіг, він забув про неї, забув і про сльози, забув про все. Його мрія скоро здійсниться, він вибереться звідси… Він стане вільним…
