Залишилось прибрати затемнення з під очей, додати яскравої барви під вилицями, й красуня буде готовою появитись перед очима публіки. На початках своєї кар’єри гримера Жадан запрошував родичів, особливо коли обличчя клієнта було сильно знівечене, аби підказав, як той виглядав за життя, та, згодом, заперестав. Зрозумів – підсвідомо родичі хочуть бачити їх вже мешканцями іншого, кращого світу. Кількома рухами корби трохи підняв клієнтку на кріслі власної конструкції, що чимось нагадувало сучасні стоматологічні, – світло впало по іншому, й він вловив тільки майстру помітні дрібні ґанджі - трохи висвітлив деякі частини носа, додав полиску. Тепер точно - усе! Можна врешті гукнути батька, й іншу рідню, що з певністю втомились в очікуванні, та Жадан не поспішав. Більше не вишукував на обличчі ґанджі – абсолютна досконалість не властива людям, то ж і він не ставив такої мети, лиш як чоловік оцінював жінку. Не хотілось із нею розставатись. Рожеві долоньки й щічками, гейби підсвіченими зо середини, як це буває у дитинчати, розчервонілого після вечірнього купання, були справді зворушливими. Покате чоло м’яко закруглене доверху, й волосся, справді чудове, усе ще живе, це він добре відчував, розсипав його хвилями, льоками, фарфоцлями золотистого, аж білого місцями відтінку. Рум’янець природній, гейби під самісінькою шкірою пульсувала кров, нагнічена ударами молодого, міцного серця. Уся вона миготіла, тріпотіла, здавалось на останній стадії дитинства – уже ніби й розцвіла, та усе ще у пелені вранішньої роси.
Яка ж гарнюня! – захоплювався майстер споглядаючи свій шедевр. Очі Жадана полегеньку зарошувались. Ці сльози замилування виступали у двох випадках – коли споглядав на довершену роботу й прекрасну жінку. Останніх цей його погляд полонив одразу, гіпнотизував. Тільки от давненько їх у нього не було. Минулоріч відійшла у вічність його дружина. З того часу жив сам. Колись з любасками проблем не мав – пластичних хірургів прекрасна стать не оминала. Екзальтовані жіночки ладні були лягти постілкою біля ніг творця їхньої вроди. То ж Жадан встиг ужитись в роль кумира, й до жіноцтва ставився зверхньо-поблажливо. Та навіть велет «Титанік» напоровся на айсберг, що вже людина?.. Одна невдала операція дружини високо посадовця коштувала йому втрати роботи, фахової дискваліфікації, уже не кажучи про купу грошей, які мусив відшкодувати пацієнтці.
Добре, швидко перекваліфікувався! За якихось пару років зажив слави найкращого у своїй царині. Головне ж - ризику жодного! З часом і гонорари стали не меншими ніж в клініці. Одна біда - нинішнє його заняття мало не нанівець зводило контакти з прекрасною половиною людства. Хіба за прикладом давніх містичних племен мав би вмурувати у стіну якесь із молодих забальзамованих тіл і тихцем милуватися ним? – кепкував у душі повний жалю чоловік. Аби зберегти реноме гримера екстра класу, брався лише за ексклюзивні замовлення, обслуговував дуже багатих клієнтів - акторів, політиків та їхніх родичів. Поза роботою, а її у нього не було аж надто багато, тижнями пересиджував у стінах своєї прекрасної квартири, яка стала йому вже потрохи обридати.
Тієї нічим не примітної днини отримавши високу винагороду метр повертався у своє обійстя. Його елегантний, дорогий костюм, що носив тавро вишуканих вечірок, не пасував до лиця - було зів’яле і змутніле, що, здавалось, з дня у день забуває про себе, мов павутинням вкривається сіткою жилок, у яких, мов лінії на затертій мапі, плуталися гаснучі спогади колись бурхливого і змарнованого життя.
Сьогоднішнім вечором у Жадана були такі як і завше – анітрохи не більші але й не менші мішки під очима і такі ж драглисті чоловічки, що надавало йому невизначено-тривожного вигляду. Час збігав, і з кожною годиною пляшка шотландського віскі спорожнювалась, а він усе важчав. Очі ставали іще більш водянистими, а рухи урочисто-сповільненими. Звісно, міг усю цю картину вмить змінити - навіть мертві у нього виглядали як живі, та який зміст? Однак цього ніхто не побачить, не оцінить. Ми чогось вартуємо, лише в чужих очах, так само й знецінюємось лише в очах інших. Сам себе міг стерпіти й таким.
Двері прочинились. Донька байдужим поглядом ковзнула фігурою батька, зробила достоту як у дитинстві «па-па» долонькою. Не докорила за пожмаканий, неохайний вигляд, майже спорожнену пляшку, в її погляді не було місця ані цікавості, ні любові, лиш спокій, який породжує давня й глибока байдужливість. Кинула на прощання звичне.
- Тримайся, старий! Зателефоную наступного тижня! Так само кивнув долонею, якби проводжав поспішний потяг. Навіть поруху не зробив, аби зупинити доньку. Навіщо? Справа не в дочці, а в ньому. Відчув розчарування і втому. Що мав казати? У неї своє життя. Був прогресивним батьком, й обстоював право дітей жити самостійно. Влив у себе остаток трунку із пляшки. Хотілось іще, та пльонтатись до бару аж у вітальню було ліньки. Ліньки?!. Аж злякався того слова - тривожний дзвінок! Знав – від байдужості ліку немає. Байдужість, це – кінець! Поспішив у ванну й увімкнув гарячу, і в ту ж мить холодну воду. Лічені секунди й апатію мов рукою зняло. Хіба ж хтось примушує жити нетягою, самітником у величезній квартирі? А що коли послухати свого колишнього однокашника, пиячка Сташка – санітара з львівського моргу, і взяти й собі квартиранточок? «Без будь-яких перигелій і затрат, мати під рукою гарячу шмоньку». Учора щиро посміявся з такої пропозиції, та вже нині не здалась йому аж такою абсурдною. Отой варіант баш на баш: «хата»-«шмонька» йому, звісно, не підходив. Ніколи не купував жіночих ласок, але це, напевно, таки найкращий спосіб запізнатися з кобітою...
Нехай Стах смушить свій «шпіритус», зекономлений на обмиванні небіжчиків, заїдає «мармулядовими» цукєрками та шпокає молодих перекупок з Галицького ринку. Це його досяжна вершина. У Жадана ж своя планида. Та все ж метод старий хірус* обрав добрий - не коштуватиме навіть якихось особливих зусиль... Завше обирав шлях найменшого опору. Зі Сташком вони були абсолютно різні, не знайти найменшої площинки, яка б їх об’єднувала, та все ж вони приятелювали. Видати, приязнь народжена в дитинствіивою особлива.
Спалахи фотоапаратів, змусили його залишити свій черговий шедевр. Заховати гроші у гаманець, і з хитрою посмішкою покинути скорботну, що на мить стала урочистою залу. Навіщо знімати тих, хто уже відійшов? Того зрозуміти не міг. Колись і сам був пристрасним фотографом – фотографував не лише близьких, коханих а й просто на вулиці обличчя, які подобались. Зупиняв на долі секунди час, забирав із собою частинки життя. Щось у цьому є - затримати те, що зникає безслідно... Як же давно не фотографував? Не було щонайменшого бажання «зупинити мить»... То ж чи вартувало чогось його життя?..
***
«Запрошую на квартиру в елітний будинок з конс’єржем 2-3 дівчат. Для кожної окрема кімната. Інтернет, кінозал, аудіо-відео техніка у вітальні. Ціна помірна», - прочитала Агнеса на дошці оголошень медичного універу, студенткою якого тільки-но стала.
- Те, що треба! – втішилась дівчина, - Львів справді місто запаморочливих можливостей! Аби тільки місце не було зайняте, - з тривогою подумала, набираючи вказаний номер. Спокійний і досить приємний чоловічий голос відповів, що пропозиція все ще актуальна, і вона може оглянути помешкання. Не в її правилах було будь-що відкладати у довгу шухляду, тим паче роздумувати, та й житло потрібне було їй, як кажуть, «на вчора».
Уже в передпокої серце аж завищало від захоплення - хатка – вищий пілотаж! Уродженка Тернополя, то ж у своєму місті, знищеному в час війни, таких високих стель, такого зручного планування бачити не доводилось. Старі, добротні меблі, та й усе убранство квартири, якнайкраще пасувало тому раче іще австрійському «люксу». Господар теж якнайкраще вписувався в цей інтер’єр - навіть в домашньому добре поношеному велюровому костюмі виглядав досить імпозантно. Можливо тому, що костюм був у тон його голубим очам.
- Якщо вам сподобалось, будемо знайомитись. Жадан, - вимовив господар злегка вклоняючись й подаючи їй гарну, виплекану руку. Не наважилась отак відразу протягнути своєї, усе пов’язане з власником такого житла бачилось їй надто відповідальним. Іще відкіля не візьмись почали дряпати серце страхи: Чи не криється тут яке підводне каміння? Чи не затіває чогось лихого той ґречний пан?..
- Скільки візьмете? – випалила, й затамувала подих, чекаючи відповіді, мов вироку.
- Гадаю сотні півтори зелених не надто велика для вас сума?
Принаймні ентузіазму почуте у неї не викликало. В Тернополі цілу квартиру за такі гроші винайняти б могла... Тінь сумніву на дівочому обличчі господар звісно ж зауважив, і поспішив додати.
- Сума ця, звісно ж, буде поділена на трьох.
- О!!! Не стрималась від щасливого вигуку майбутня квартирантка, - тоді - звичайно! У ту ж мить в далеке небуття відійшли усі страхи-ляки, як би їх й не було.
- То врешті скажете мені ваше ім’я? – підсміхнувся господар протягуючи дівчині руку.
- Агнеса, - тепер вже миттєво протягла й свої палюшки.
- Цнотлива... мовив господар, і помітивши на її обличчі нутки розгубленості, додав.
- Ім’я ваше перекладається як цнотлива. Агнеса мимоволі зашарілась – такої риси сама за собою ніколи не помічала, та й іншим не давала жодних підстав так про себе подумати.
- Це ж тільки ім’я... – не хотіла робити із себе білу і пухнастеньку.
- Хочемо того чи ні, в імені багацько закладено. Мені, для прикладу, сподобався ваш скромний макіяж. Він підкреслює, що ім’я щонайбільше пасує до особи.
- Уподобали колір мого італійського «тоналоку»? Жадан скривився непомітно, самим краєчком уст.
- Не в кольорі справа. Все залежить від відтінків, саме від відтінків. Художники їх іще називають «вальорами». Це стосується не лише накладання макіяжу... Додайте до будь-якої житейської ситуації трішечки інший тон – і... Навіть та сама фраза може бути сказана з безліччю відтінків і означатиме різне...
Господар говорив звичайні слова, та для дівчини вони звучали дивовижною музикою. Заколисували, навіть трішечки крутилась голова. Їй хотілось... Байдуже, що їй хотілось! Вчасно спам’яталась. У неї ж пари! Треба бігти! Та якраз йти звідсіля нікуди не хотілось.
- Я вам дуже вдячна! – вигукнула, не в силі владнати з радістю, що її охопила Агнеса.
- Ну, це трохи завчасно, - підсміхнувся господар. А й справді, яку дурню виплітає мій язик? За що дякую?! Пороблено мені чи що?- спам'яталась дівчина.
- Може й не уживемось?.. – мовив господар, та замість сподіваного скепсису вчула в його словах укриту тривогу, й це знову переповнило її радістю.
- Ви прекрасна людина. У мене чуйка! – випалила Агнеса.
- Сподіваюсь, що ваше тут перебування буде щасливим.
- Як гарно ви висловлюєтесь! Вона заплескала в долоньки, достоту, як втішене дитинча, що надзвичайно розчулило Жадана.
*Як і герой безсмертної казки Дж. Баррі, реальні Пітери Пени – симпатичні, активні, життєрадісні, полюбляючі ризик чоловіки, що прагнуть лише розважатись й отримувати позитивні емоції. І менше всього бажають тягти на собі віз дорослого життя, а відтак супровідної їй відповідальності. Незалежно від того, скільки років їм насправді – 30, 40, чи глибоко за 50 вони назавжди залишаються в категорії пустотливих хлопчиків Звісно ж, ці індивідууми ніколи не створять хоча б найменшої популяції, та все ж, усі вони мешканці Небувалії, країни, яку кожен із них творить самотужки.
