Я втратила-впустила бажання. Воно впало на кам’янисту-тернисту стежку і розбилося-розкришилося. Його миттю склювали хижі-ворожі птахи: образа, гнів і погорда.
Що ж робити? Чи вчинити нове бажання?
Замісити пухке ванільно-здібне тісто мрій, поставити, щоб підійшло під теплими-лагідними променями надії. Кинути туди хмільних-солодких ягід ізюму, щоб моє бажання мало свій смак і приємно пристрасну нотку.
А чи зачекати поки визріє новий рецепт, не схожий на попередній. З корицею або цукатами, з сиром а чи шоколадом. А може то буде просто житній хлібець, чорний як земля…
А поки всі православні люде тримають піст, і я зачекаю, зберуся з думками-задумками, бо то давній такий звичай, то канон православ’я. А що сиє є - православіє?
- А що сиє є православіє? Що дасть воно мені і люду руському? - вкотре питав себе князь, споглядаючи величне капище, що за його наказом було побудоване навпроти його палацу. Величні ідоли з подовженими ликами байдуже дивилися на хтивого і жорстокого свого обранця. Який не вирізнявся сталою твердою мисиллю. Розглядався на чуже і вже приміряв на Мокошу чернече вбрання. А Мокоша все знає, в її руках прядиво долі, вона знає, що загадано від народження..
- Щоб сказала бабця Ольга? Та вона таки й сказала, з Ольги стала Оленою, вихрестилась, ревно молилась, жертвувала на церкви. Чи забула про горобців древлянських? А чи може добре їх пам’ятала, і тому й малого княжича до двору повернула, простила йому материну безрідність і на путь істинний навертала з християнською смиренністю.
Так і пролежав цілий день у ложі. Вночі ж бо випробовував наложниць нових, ранок проспав, а день ідолів споглядав, аж вечір кинув багрянцю на небо і в думки до великого князя прийшла порфіро-багрянородна принцеса візантійська. Що ті наложниці, що з того що їх сотні, як матиме собі на втіху, на втіху незаконному отприску хороброго князя-завойовника цісарську сестру, вище якої тільки янголи. Кажуть, краси вона невиказаної і розуму великого. Подивитися б за що мусить таку велику данину сплатити, бо віри не йметься навіть на гріш, що єдиний, бог в якого вже увіровали поляки, чехи, булгари, мудріший за своїх отчих богів.
О, мудра мати Мокоше, наворожи що має чинити внук Дажбоговий…
І впав в око князю сон, що ходив біля вікон. Хорс мару ту освятив, і Перун проголосив не здаватись християнам, поки темним світ не стане, тобто вічно поклонятись тим, якї знають що може статись, кров’ю ідолів святить, християн в містах лупить, не пускати і до сіл, кожного садить на кіл, хто посміє проказати і Христа тут прославляти.
Так народився наш світ. Світ у якому ми мріяли жити. Василь-Володимир не став хрестителем. І він не скинув Перуна, і не велів його проволокти по Боричевому узвозу, б’ючи батогами і Перун не видибав біля Видубичів, а й нині стоїть і голова в нього срібна, а вус золотий. По дібровам ростуть дуби, а в них вік від віку вростають кабанячі щелепи. Ми молимось сонцю, місяцю і грому, почитаємо блискавицю.
Сонце грізне, та воно дає нам тепло-життя, воно не обіцяє спалити нас за те, що ми любимось між собою і ненавидимо наших ворогів. Якщо їм, тим ворогам не буде діла до нашої багатої зеленої держави, то і нам не буде справи до них, бо віки завоювань лишились у минулому, але ми з радістю освятимо ноги наших ідолів кров’ю тих, хто думає, що може збороти нашу вікову мудрість.
Повість невремяних літ.
( не за Іпатським списком, в взагалі поза усіляких списків)
Хай ніколи не настануть дні, коли глухі почують слова книжні, і ясною буде мова гундосих. Хай мова нашої оповіді буде легка і кожному зрозуміла.
Коли обирав наш князь до якої віри прихилитися, то багато вір перебрав і в кожній шукав істини і краси, як без кінця шукав він серед наложниць своїх( було їх числом до 1000) якихось невідомих чеснот. І до того дійшов, що вже радий був грецьку віру у грецькому місті прийняти і з порфірородною принцесою звінчатися, але вступився тут Перун. І осліп князь-невіглас, що здумав віри батьків одцуратися. І хоч казала принцеса-кесарівна, щоб хрестився скоріше, тоді й зрячим буде, але не бачачи її вроди, а обмацати вона себе не дала, бо то есмь гріх великий, одумався князь і не хрестився. А цесарівною за звичаєм своїм силою скористався і пішов далі воювати Візантію-Грецію. І встановив данину велику і стогнала імперія, але платила.
А Володимир гроші свої карбував «Володимир на столі - а се його срібло» та далі Русь розширяв, бо не було на той час сили більшої і багатства вищого, щоб перемогти військо князеве. А синів у князя було числом 12. І став він їх у містах розсаджувати, і міста будувати, бо мало міст навколо Києва. А тим часом і булгар завойовано було. І податі були превеликі.
