Квітневий вечір хитає напіввідчинене вікно, вносить через нього у квартиру на другому поверсі свіжість і прохолоду, ледь відчутні натяки майбутнього цвітіння черешні, а виносить звуки індійської музики, дзвін келихів, тарілок і ті частини застільної розмови, які особливо збуджують товариство.
Це традиційна зустріч двох сімейств після дальніх подорожей. Коли хтось з Котюхів чи Пространських відправляється у мандри за кордон, то по поверненню вони завжди збираються разом, дивляться відео, фото, розказують про враження, цікаві події, нові зустрічі. Звичайно, починали в дев’яності з туристичних автобусних турів до Угорщини, Чехії, потім, із зростанням статків і запитів - Західна Європа, тепер справа дійшла до Сходу.
Тиждень тому тридцяти восьмилітній Андрій Котюх повернувся з Індії. Це вже була його друга поїздка туди. Як і рік тому він їздив сам, без дружини, чим давав немало приводів для натяків і жартів, а подеколи заздрощів для колег та друзів.
Андрій працював адвокатом, мав вільний графік, на відміну від жінки - приватного нотаріуса, яка більше залежала від справ, і віддавала перевагу відпочинку на узбережжі середземноморських країн у літню пору.
Вже після перших відвідин Індії від помітно змінився – став менше пити, кинув палити, рідко їв м'ясо, захопився йогою. Зараз він схуднув, став чи то задумливим, чи сумним і ні разочку не торкнувся за вечір м’ясних страв, що одночасно смішило і дивувало, як гостей, так і його десятилітню донечку, яка майже не злазила з колін тата під час застілля.
- Дивись за ним, - попереджав Олег Пространський дружину Андрія, - ще пару раз з’їздить в ту Індію – монахом стане, піде в монастир, чи як там по-їхньому?
- Ашрам, - підказав Андрій.
- А ти там був? – поцікавився друг.
- Звичайно, у Амми в…
- Ну, якщо це жіночий монастир, то, може, і я пішов з тобою. Між іншим, він в ..., як його.., - Олег запнувся, - ну як його, слово мудрене, там де камасутра, еротика, ну було в тебе на відео, тільки малувато.
- Каджурахо?
- Ага, воно, там цей монастир?
- Ні. Ашрам Амми на півдні в Кералі, а Каджурахо в центрі, дуже далеко одне від одного. Але там, справді, мало цих картинок чи скульптур в Каджурахо. І село невелике, і кілька храмів всього, і там щось нове не побачив, більше поголосу, ніж того сексу. Так, подивитись можна, не більше.
Олег хмикнув, щось хотів хитре сказати та запив свою репліку білим вином. Вони були з Андрієм друзі ще з університету, вчилися в одній групі, парубкували. Разом працювали в прокуратурі, разом пішли на вільні хліба, які одного годували з адвокатури, а іншого з роботи юристом в банку.
Теж за традицією, коли жінки прибирали страви зі стола і готували його до чаю, чоловіки вийшли у двір на перекур. Зазвичай, вони йшли до маленького магазинчику біля багатоповерхівки, брали по пляшці пива і гомоніли, поки їх по декілька разів не кликали до солодкого з дому. Бувало, що вони ще докупляли пиво і навіть не пробували того чаю, бавлячись десертом з пива, горішків чи кальмарів.
Цього разу вони просто присіли на вільну лавку на дитячому майданчику, Олег запалив, пухнув кілька кілець вгору, дочекався коли вони зникли і запитав напряму:
- То був в тебе секс в тому…, як його, весь час забуваю…
- Індії, - всміхнувся Олег.
- Авжеж, де ця еротика.
- Каджурахо маєш на увазі. Ні, там ні. Це був перший пункт мого маршруту. Я тільки з літака, ще й з пригодами туди добрався, трохи втомлений, трохи не в собі. До речі, теж сподівався на більше, а там все так скромненько…
- І ніяких там пригод, історій цікавих? Ну, там, карма, чи як воно називається, якісь флюїди, філософія, містика. Хай не одразу, а потім воно догнало, - допитувався товариш.
Андрій із здивуванням глянув в очі Олегу:
- Хороше питання. Треба подумати. Лише з часом починаєш розуміти, що з тобою відбувалось в Індії. Давай, згадаю Каджурахо, - сказав він і замовчав.
Олег допалив в мовчанні і запропонував:
- Я – «Чернігівське світле», тобі – що, «Старопрамен»? Горішки, чіпси, анчоуси?
- Лише пиво, наївся.
Вони відкоркували пляшки і дзенькнулися, сьорбнули.
- Згадав що-небудь, тільки таке, щоб я зрозумів? - Олег запалив вдруге.
- Така історія була зі мною там. Я почну розповідати, а потім, може, і таємний зміст спливе. – Андрій відставив на землю пляшку, склав руки, як під час молитви, і продовжив. – Я повертався з Каджурахо до Джансі, це велика вузлова станція, а потім поїхав в Гокарну, це біля Гоа. Від Каджурахо до Джансі іде поїзд, схожий на наш дизель чи електричку. Каджурахо це кінцева станція, людей там сідає небагато, тим більше, я тобі говорив, що мені самому дивно, яке це маленьке село із відомою на весь світ назвою.
Я сів, звісно, біля вікна. Вікна в більшості індійських поїздів без скла, з залізними решітками – прутами і дерев’яними шторами. Дує на тебе теплий вітер, сідаєш обличчям по ходу поїзда, все видно – краса. Напроти мене нікого не було, аж допоки через години півтори на якийсь станції не сіла літня жінка з дитиною.
- Літня це яка чи скільки? – перепитав Олег. – Це в такій накрученій шматці? Як ця одежа називається?
- Сарі. Років їй було шістдесят, може більше. Мабуть, то була бабуся дитини.
- Значить, не вгадав, - Олег почесав носа. – Це до випивки, коли ніс чешеться. Ти пий, бо я ще збігаю за пивом.
- Ти мене так заінтригував, що я зараз говорю про Каджурахо, а згадую всю поїздку і зустрічі, вже з’являються вузлики. Потім вип’ю, дослухай, бо історія зі змістом, а може й філософією.
- Тоді хай краще мене знудить від пива, ніж від філософії. Я беру те саме, а ти давай згадуй про секс, - Олег шмигнув до магазинчику і вмить вернувсь. – Продовжуй.
- Та вже скоро кінець, - Андрій сьорбнув собі і залишив пляшку в руках. Він вже не був такий серйозний, а був схожий на того, хто згадав анекдот і був ось-ось готовий потішити компанію. – Словом, ця жінка стала розмовляти з моїм сусідом поруч. Дуже рідко в Індії побачиш, щоб люди в поїзді їхали мовчки. Ну, і так активно вони щось обговорювали, що жінка стала жестикулювати не лише руками, і ногами.
- Пробачте, це як, - Олег поперхнувся пивом, - жестикулювати ногами. Це нове слово в лінгвістиці і…, - він ще хотів додати якусь науку, але махнув рукою, - і взагалі.
- Це коли ногу кладуть на ногу, сідають на ногу, сідають по - турецькі, чи в позу лотоса, чи не назнають куди примостити цю ногу, чи взувають і роззувають цю ногу і так далі. А в тому випадку, жінка, крім всього цього, взяла і прямо в шльопанці поклала ногу поруч зі мною. Ясно? Ми сидимо напроти один одного. От вона вертить-вертить своєю ногою, не може знайти їй місця, потім раз – витягнула ногу і на мою лавку, прибрала ногу – а там слід, ступак між мною і сусідом. І так раз по раз.
- Індія, село, електричка – чому тут дивуватись. У нас теж в поїздах взутими лазять по полицях, постелях, - Олег трохи розчарувався в історії.
- Згоден, - Андрій допив першу пляшку і почав другу. – Я ж думаю, якби це їй пояснити культурно, що так робити некультурно. Бо сам я притиснувся геть до вікна і вже повернутися мені, щоб було вільніше ніяк без того, щоб не стерти штанами ці ступаки. Перше, що прийшло на розум: а давай я сам витягну ноги і наставлю їй ступаків. Часто таке буває, щоб вказати комусь на помилку, варто демонстративно повторити цю помилку тому, хто її робить.
- Інколи трапиться таке хамло, що це не працює. А ставати на один рівень з якимось бидлом, сам себе перестаєш поважати, не хочеться матюкатися чи плюватися на всю вулицю. Тим паче, ти ж в Індії біла людина у всіх значеннях, правильно? – Олег кивнув товаришу.
- Точняк. Ще й дитина сиділа. Отож я втерпів. А, скажімо, через годину поїзд прибув на більшу станцію. Там ця жінка з дитиною вийшла, а мій сусід побіг за своїми родичами, які мали сідати на цій станції. Він розклав речі на нашій лавці і протилежній, попросив мене, щоб я сказав «зайнято», бо людей там сідало багато, і побіг на перон за ріднею. Я став розставив руки і кажу «зайнято».
- А на якому ти кажеш, як це буде на англійській?
- Я кажу «бізі» або «окьюпейд», а як воно правильно, не знаю. Головне, всі мене зрозуміли. Прибігає той сусід і чоловік сім рідні з ним. Я хочу сісти на своє місце. А він мені «ноу-ноу» і показує – сідай напроти, там де сиділа та жінка з дитиною. Я – «вай», тобто, «чому?»; він «бете-бете», типа, там краще. Знаєш, коли люди пхаються і пхаються у вагон, я сів куди він просив, чого вже сперечатися, хоча і не зрозумів для чого це йому. Може, вони хотіли сісти всі разом - батьки і діти, чи ще щось. Сів трохи здивований і сердитий – я допоміг людині, а мене пересадили з мого місця. Поїхали. Потім поїзд розвернувся, і ми поїхали в зворотному напрямку. Тобто там перечепили паровоза, і я знову поїхав обличчям по ходу поїзда.
Запала мовчанка, в якій Андрій допив своє пиво. Пляшка Олега давно була порожньою.
- Я надіюсь, це не все? – спитав Олег.
- Тепер я схожу за пивом, бо до чаю нас не кличуть, - запропонував Андрій.
- Я не лише про пиво. Їхати в таку далечину, що переконатись в старій, як Біблія істині: поступай так, як хочеш, щоб по відношенню до тебе поступали… Екзотика східна, індійські електрички, пару еротичних скульптурок – це все? – Олег дивувався. – Я-то думав, Каджурахо, Індія – це міць. Як потрапив туди, зразу якісь дива, щось неймовірне. Дивлюсь, ти якийсь загадковий став, змінився, хоч добре, що п’єш. Дуй за пивом.
Вони розпочали з традиційного дзенькання. Олег продовжив дещо іншим тоном, більш мирним:
- Все рівно, цікаво. Тут навіть інший зміст, більш східний. Ми кажемо, поступай, тобто дій. А в твоєму випадку – не поступай так, як би ти не хотів, щоб не поступали до тебе, тобто не дій. Християнська релігія націлена на дію, а індуська – на недію. Там на сході, дійсно, всі такі розслаблені: бог дав - бог взяв. Правда, китайці і японці активні, корейці ще. Зустрічав їх там?
- Звичайно, але я більше з європейцями спілкувався і дружив. Коли зустрічає білу людину в місцевому поїзді, автобусі, чи в якийсь глушині, то ніби рідню зустрів, брату чи сестру.
- Дружину?
- Буває і таке, але спочатку краще відноситись як до рідні.
- Але в Каджурахо таких не було, - чи ствердив чи спитав Олег.
- Ні. Ти на диво правильно підмітив про дію і недію. Важливо опинитись в потрібному місці і так само важливо постаратися нічого там не робити, не педалювати подій, а спостерігати за ними. Обов’язково ти побачиш, відчуєш чи зрозумієш свій шлях. Тобі буде дано слід, дороговказ, знак. Тільки не рипайся і будь людиною.
- Так значить, щось таки щось з цим Каджурахо в тебе пов’язано.
- В Гокарні я дуже близько познайомився з полькою. Років тридцять. Звати Ізабелла. Вона перекладає з французької, цим заробляє. Навіть в Індії працювала: ноутбук, Інтернет – і вперед. А ще вона танцює фламенко. Десь в Польщі займається і виступає на професійному чи напівпрофесійному рівні. Вона теж була до Гокарни в Каджурахо і переспала там з якимось індусом.
- На фіга? – вирвалось у Олега.
- З її слів, вона років десять була лесбіянкою, при чому, активною. А тут приїхала в Каджурахо і відчула себе по іншому, вирішила спробувати.
- І як?
- Мені вона сказала, що чоловіки краще.
- А тобі як? Нічого, що після індуса?
- Яка різниця? А якщо після француза чи після поляка, німця або американця або того ж білоруса? Пройшов той час, коли хотілося бути першим, - іронічно кинув Андрій. – І добре, що пройшов. Навіщо починати все спочатку.
- Погоджуюсь. Нам би так: потанцював – і баста. Знов з кимось потанцював – і ауфідерзейн. О, з німками було?
- З німкенями? – чомусь перепитав Андрій. – З ними простіше всього. Дивися їм в очі ніби в розворот «Плейбоя». Хоча цього разу у мене була така романтична історія, - він зробив паузу, кілька разівпоперемінно посміхався і сьорбав пиво. – Як добре, що ти нагадав. Ми зустрілися в Алеппі на боут-стейшені. Це, типу, річковий вокзал, звідки ходять місцеві катери. Там сотні кілометрів каналів і от по ним плавають, так звані, локал-боути, щось схоже на річкові трамвайчики, але вони невеликі. Якщо орендувати окремо катер, або так звані хаузботи, це дорого. А от за пару рупій, буквально 10-15, на наші гроші дві-три гривні, можна півдня кататися на цих катерках. От ми з нею були лише дві білі людини на цьому катерку. Звісно, познайомились, звісно, вечеряли, разом… Саме цікаве було вранці. Вона мала їхати, за власним попереднім планом, в ашрам до Амми, звідки я лише приїхав, а я мав їхати в Кочін, звідки лише приїхала вона. Я кажу, поїхали зі мною, вона, каже я там була, вона мені - поїхали зі мною, я кажу я там теж був.
- І як вирішили?
- Як в пісні «Машины времени» - «каждый пошел своею дорогой, а поезд пошел своей».
- Чому? Щось не так в ліжку?
- Навпаки. Фантастика. Їй всього вісімнадцять чи дев’ятнадцять років. Закінчила школу чи якийсь коледж, рік попрацювала, і поїхала подорожувати по світу, ще й влаштувалась на якусь волонтерську роботу в Індію. В них на Заході це популярно.
- А чого ж ти злякався?
- Ти просто провидець? – Андрій знову поставив пляшку і знову склав руки як для молитви. – Це той випадок, коли з’являються думки, чи не стартувати вдруге. Нова сім’я, нові родичі та ще й німці? Закохатися в німку – нема проблем; а різниця у віці, а її друзі і мої друзі, яке все різне, як з цим?. Мені здалося, що вона думала те саме. От ми і роз’їхалися. Боже. Але як добре, що ми зустрілися. Ха, Олег, і вона займалася танцями тільки бальними. Я тобі скажу, там така фігура, - розпалився Андрій. - Чекай-чекай, танці, точно. Наступна моя знайома танцювала танго. Це вже не випадковість, - він піднявся з лавки. – Пиво ще будемо, чи вип’ємо конячку дома?
- Пиво досить. Краще про танго розкажи.
- Там все просто. Ми познайомилися в Амрітсарі. Там золотий храм сикхів. Дуже відоме місце, багато туристів. І для мене було відкриттям, що при цьому храмі безкоштовне цілодобове харчування для всіх бажаючих і нічліг теж безкоштовний. Умови не дуже, але з одного боку економія, а з іншого, чоловіки і жінки сплять разом в ліжках поруч. Там одна велика прохідна кімната, мабуть, ліжок на десять і пару кімнат по три-чотири ліжка. От ми розмістилися з нею разом в одному з таких закутків. А з нами була ще пара молодих з Голландії.
- То у вас там була Швеція?
- Нічого подібного. Навіть не думалось про таке. Все-таки храм поруч. Не та обстановка. Просто там ми познайомились. Сама вона з Мексики. Дивно, еге ж? – сам собі піддакнув Андрій. – Ми разом ходили до храму, навколо нього. Сам храм стоїть посередині озера і до нього завжди велика черга. Зате можна ходити навколо нього колами, охолодитись в озері, посидіти в затінку, почитати книжку, сходити поїсти, попити чаю – все безкоштовно. Дуже приємна атмосфера, духовна.
Потім ми роз’їхалися. Я – в Дарамсалу, де резиденція далай-лами, а вона в Шрінагар – це в штаті Джамму і Кашмір, ще північніше. Як правило, в Індії дуже легко знайомишся і легко розлучаєшся, інколи не питаючи ім’я, або не стараючись його запам’ятати. Починаєш вірити в долю, якщо їй завгодно, то зустрінеш знову ту чи іншу людину, не треба – то і не треба.
Наприклад, тих молодят я зустрів в Дарамсалі теж. Це не означає щось спеціальне, просто багато європейців їздять по одним і там самим маршрутам в Індії (Агра-Джайпур-Варанасі-Рішікеш-Амрітсар-Дарамсала- інші відомі місця ). І коли вони один одного зустрічають в різних містах і штатах, то знову-таки відчувають себе більш ніж знайомими, знаки долі намагаються розгледіти.
А ми з Клаудією зустрілись аж в Касолі. Це таке маленьке село в горах, де є гарячі джерела. В основному там люблять жити ізраїльтяни, там вивіски, меню в кафе на івриті. Мені там не дуже сподобалось: не із-за євреїв, а тому, що там попаритись не можливо по-людськи.
- Попаритись – це що? – спитав з натяком Олег.
- Просто посидіти в гарячій воді. Розумієш, там б’ють джерела кип’ятком. В сусідньому Манікарані, куди я переселився, рис і яйця варять в цій воді.
- Ти, надіюсь, не зварив…
Андрій засміявся:
- Лише руку обпік перший раз. А в Касолі одна облаштована купальня з цієї гарячою водою і та за гроші. Зате в Манікарані в кожному готелі такі купальні-ванни-басейни для постояльців, а ще в сикхському й індуському храмі, при чому, вхід вільний і безкоштовний. Днів два я пожив в Касолі, зрозумів цю ситуацію і переїхав в Манікаран. І от коли я стояв на зупинці автобуса, щоб їхати в Манікаран цим самим автобусом в Касол приїхала Клаудія. Оце вже був добрий і однозначний для нас обох знак. Далі ми танцювали танго, парилися в басейні і просто раділи один одному й Індії в Манікарані.
- Щоб ти був живий-здоровий з своїми «манібанями», «давайламами» і всією Індією. Так складно розказуєш, що хоч бери все кидай і їдь з тобою. Я вже не питаю, яка вона з себе та Клавдія.
- Худенька, весела, тараторка, рухлива дуже, - Андрій замислився, - пиво любить...
- Досить і цього. Словом, таким, як ми, легко з нею знайти спільну мову. Але я не можу второпати, до чого тут танці? Мені легше сприйняти, як би, припустимо, в тебе все славно виходило з тими, хто любить пиво, або, скажімо, горілку. Ти дістаєш «чарівну» пляшку «Немирова», «Хлібного дару», ще краще «Житомирської на заворожених березових бруньках», кажеш якийсь мадмаузелі «вип’ємо поки п’ється» чи інші чаклунські слова – і мадмаузеля або фрау твоя. Це я зрозумів би. Танці – ні?
- Те ж не можу просто пояснити. Перше, що приходить в голову, це все-таки Каджурахо. Мабуть, є там якась сексуальна енергетика, якось вона передається. Може до чогось доторкнувся на стіні храму, обперся об якийсь камінь, постояв на якомусь місці. По-друге, це Шива. Мабуть чув, це такий індуський бог, досить популярний там. Його часто зображують танцюючим, є багато легенд, щоб не заморочувати тебе, скажу, що Гокарна – одне з місць, де бував Шива.
- Андрій, ти пам’ятаєш, хто твій кум, як ми хрестили твою доньку? Ти там не того…
- Так само вірю в Отця і Сина і Святого духа. Тоді не знаю, до чого тут танці.
- Інтересно, а це твоє сексуально-танцювальне закляття в Україні діє чи лише в Індії?
- Ще не пробував, я тільки тиждень дома. Яка мені різниця?
- Тобі ніякої, а мені є.
- А тобі що?
- Ти не чув, як моя жінка розповідала за столом, що вже місяць ходить на іспанські танці? Кастаньєти купила, моністи, довгі спідниці, буде жива тобі Кармен, якщо схудне кілограм на п'ятнадцять, на стільки ж років помолодшає і перестане фарбуватись в болонку.
- Ти не справедливий.
- О, вже захищаєш. Я ж бачу, що вона на тебе глипає, розпитує про йогу, як ти схуднув так. Не просто це…
- Дурне мелеш.
- А скажи чесно, зміг би?
Андрій повернувся обличчя в обличчя до товариша. Він відчув, що не віджартується.
- Кажу, дурне мелеш. Питання неправильне по суті.
- Що ж тут неправильного? Житєйська ситуація: то так чи ні?
- От чому мені подобається в Індії, де нема такого категоричного…
- Так чи ні? - настоював Олег.
- Скажу «так» - ми не друзі, скажу «ні» - почнеш думати, що твоя жінка, як жінка, взагалі не жінка. Ясно? Сам плутаюсь з тобою. Давай перемінимо тему. На комусь іншому перевіримо. Що в тебе нового на роботі, і як тут, взагалі, бізнес юридичний поживає?
- А що у нас нового може бути при цій владі? Комусь - нове покращення, комусь – нове погіршення. У мого шефа крім рідного брата, ще двоюрідний став народним депутатом. Ще шеф змінив собі заступника по кадрам, безпеці і юридичній лінії: був колишній генерал міліції, став – колишній генерал СБУ. Міліціонер мені більше подобався, привітний, анекдоти намагався розказувати. Новий лише дивиться із-під лоба на всіх, як на ворогів народу, і всім «тикає».
Між іншим, у мене є для тебе робота. По старій пам’яті шеф до сих пір мені довіряє деякі приватні справи. Словом, тиждень тому його нова чергова молода дружина потрапила в мутну історію, або й не мутну. Попросила у нього гроші, щоб купити квартиру в одному з райцентрів сусідньої області для своєї сестри. Шеф дав тисяч двадцять доларів. Сестра найшла квартиру на цю суму, оформила договір, і тиждень тому жінка шефа на своєму джипі поїхала з грошима в той райцентр. По дорозі вона потрапила в невелику аварію, ніби, «жигуль» її «підрізав», а вона йому пом’яла бампер і багажник. Поки вона розбиралася із «жигулем», хтось на мотику під’їхав і вкрав сумку з грошима із джипу. А через пару хвилин десь взялася ДАІ і почала оформляти ДТП.
Олег зробив паузу, вивіряючи слова:
- Шефу не так гроші важливі, як.., ну.., - він все рівно не міг точно сформулювати.
Андрій допоміг:
- Зам’яти ДТП, хто б там не був винен, можливі зв’язки…
- Саме так. Про купівлю квартири - в міліцію не заявляли, сказали, що лише сумочку хтось витягнув, ну, а там був гаманець. Я думаю, що через есбеушника шеф теж дав якийсь вказівки, твоє завдання – проконтролювати, щоб в офіційних паперах все було чисто. Як воно насправді, хай ці «круті» самі розбираються, а ти собі зразу всю індійську поїздку «відіб’єш». Скільки потратив за півтора місяці?
- Небагато, – тисячу доларів з чимось.
- Це без квитків?
- Ні, все разом.
- Тоді ще заробиш. Шеф на гонорари не скупий.
- За це треба випити. Ходімо пити коньяк і чай.
- Ти йди, я дожену зараз цигарок куплю, - Олег направився до магазинчику. Остання частина розмова протверезила його. Він випалив кілька цигарок, ходив по двору, щось обдумуючи, чесав потилицю, бив кулаком в долоню, клацав в мобільному, аж допоки не дочекався, що його покликали через вікно до столу.
Через два дні Олег попросився на прийом до шефа.
- Вадим Петровичу, я по справі вашої дружини.
- Щось нове чи несподіване? – тривожно поцікавився господар банку, повний лисуватий банкір, типовий представник свого класу.
- Поки ні, але у мене до вас особисте прохання і пропозиція, - підготовлено розпочав Олег. – Мені телефонували із міліції і сказали, що в них є кілька підозрюваних, треба подивитись фото, можливо, треба буде здійснити відтворення подій, словом, є необхідність кілька разів з’їздити в той райцентр. На цьому тижні у нас розпочинається суд по кредиту будівельникам, ви знаєте, там справа на мільйони і на місяці. Щоб не розриватись, я підібрав хорошого адвоката, перевірена людина, думаю, йому буде легше і простіше спілкуватись з вашою дружиною. – Олег підняв очі з підлоги і ніяково додав, щоб шеф оцінив його збентеженість. – Мені важко: і ваш авторитет давить і дружина ваша непроста людина.
Шеф посміхнувся:
- Занадто гарна, краса збиває тебе з толку?
- І це теж, - нагнав собі рум’янцю Олег. – А інше, що я, ніби, змушений щось підозрювати, випитувати, всілякі особисті обставини…
- Правильно. Молодець. Ціню. Я не додумав. З договором, оплатою, інструктажем адвоката сам розберешся. Лади?
- Без проблем. Вадим Петровичу, можна особисте питання?
Шеф кивнув.
- Я читав матеріали і там написано, що ваша дружина закінчила хореографічне училище по класу балету. Вона дійсно була балериною?
Шеф задоволено відкинувся на спинку кресла:
- А то, не Волочкова, не прима і не в Большому танцювала, але в столичному опери і балету три роки провиступала поки нас друзі не познайомили. Цікаво?
- Дуже. Зараз вже не танцює?
- Лише для себе. Зате кожен день. Як хобі. Не робота, не те, що в нас, - шеф вернув крісло в звичайне положення.
Олег зрозумів і лишив кабінет начальника.
Через два тижні Олег провідував Андрія в лікарні.
- Привіт! – Олег обвів поглядом одномісну палату. - Непогано, телевізор холодильник, квіти на столі, тюль, килимок, - перераховував він побачене, щоб не дивитися в очі товаришу. – Як нога? – тепер він дивився на загіпсовану ногу Андрія.
- Спасибі, що зайшов, - привітався Андрій. – Нога нормально. Ти як? Бери стілець, сідай.
- Я в порядку. Я ж цілий, не битий. От приніс тобі соків, фруктів, і конверт, - Олег дивився вже навіть не ногу, а кудись під ліжко.
- Розслабся. Всяке буває в житті. Це не найгірше. Фрукти поклади в холодильник, а про конверт поговоримо.
Олег зітхнув:
- Не знаю, що у тебе було з клієнткою, - обережно розпочав він, але це дуже не сподобалося нашому заступнику. У «есбеушників» свої канали і методи. Я мав з ним зустріч, після якої не дуже впевнений у своєму майбутньому в банку. Він швидко «пробив» наші стосунки. Але це дрібниця, в порівнянні з тим, що він «пробив» твої стосунки з жінкою шефа. Звичайно, ти молодець, як мужик я тобі заздрю, але як працівник своєї фірми, я тобі не заздрю. Я не знаю, що саме «есбеушник» пояснював шефу, але після того, як ти потрапив в лікарню, шеф мене викликав, сказав, щоб я тобі виплатив подвійний гонорар, що він змушений найти іншого адвоката по цій справі, а ти одужуй, набирайся сил і може колись ти ще попрацюєш на нього.
- Кажу, розслабся і не переймайся.
- Андрію, ти думаєш, тебе просто так побили, випадково? Тобі, між іншим, нічого не пояснювали?
- Нічогісінько. Просто сказали «ну ти в курсі» і два рази врізали. Цілили поміж ніг, а, хвалить бога, попали просто в ногу. Чи налякали, що поміж ніг, чи випадково. Троє інтелігентно, навіть більше модно, одягнених молодиків. Двоє били, один спостерігав. Мабуть, з якоїсь організації.
- І все?
- А що ти ще хотів? Щоб вони заповіді прочитали чи лекцію яку? Ти краще вибач, що я тебе підвів. Але, насправді, я «не в курсі». В мене були і є й інші справи по роботі, та все ж більше думається про останню.
Олег встав і підійшов до вікна. Спробував як воно відкривається-закривається, відкрив ширше:
- Душновато трохи, як для кінця квітня. На травневі тут будеш? Серйозні переломи?
- Побуду тут. Палата хороша. Персонал подобається. Головний лікар знайомий. Дружина нещодавно оформляла якісь документи його сину-бізнесмени. Все гаразд.
В цю мить, як на підтвердження його слів, зайшла миловидна, років двадцять п’яти медсестра:
- Андрію, вам нічого не треба в магазині? Мене попросили сходити хворі з іншої палати, так може щось і вам принести?
Андрій всміхався і всміхався їй так, що вона почала легенько хихотіти, а її бюст, на який неможливо не звернути увагу, і собі весело загойдався, намагаючись виглянути з-під невеличкого офіційного декольте білого халату.
- Що ж нам, Олю, для повного щастя не вистачає? Це є, те є, - розпочав він перелік з відомих лише їм обом речей, а далі продовжив звичний набір «необхідного для щастя», - коньяк, вино є, фрукти, сир є, ну, візьми собі шоколадку, а мені яке-небудь печиво з маком, щоб побільше маку. І до вечора.
Коли двері зачинились і дівоче хихотання полетіло на пошуки магазину, де є печиво з маком, Олег вперся поглядом прямісінько в очі товаришу:
- Тільки не кажи, що вона теж танцює.
- Танцювала. Ти звернув увагу, як вона тримає ноги: п’ятки разом, носочки в сторони? Це перша позиція ніг в народних танцях. Вона з дитинства народними танцями займалась.
- Це ідіотизм. Я не розумію, як це працює, - запалився Олег. - Хай Індія, хай Каджурахо. Дуже гарно ти розказав: жінки з різних країн, різні танці, в різних місцях Індії ви зустрілися, ну просто кіно. Так не буває в житті, але ще можна погодитись, що так буває в Індії. В чому ж секрет? Ти сам зрозумів?
- З Ірою...
- Стоп-стоп. Про жінку шефа не треба. Просто не хочу знати. Мене «есбеушник» прижме, а він тепер буде жати постійно, я розколюсь. Відчуваю, що скоро він з мене зробить «стукача». Він плете свої комбінації, інтриги, може, хоче свого адвоката підставити шефу, взяти його на «гачок». Тому в тебе танці з дівками, а у мене – з вовками. Про медсестру не треба, в мене очі є. Чому це відбувається, можеш пояснити? Погодься, це дійсно дурдом.
- Погоджуюсь, дурдом. А хіба ми не живемо всі в дурдомі? Кожен у своєму, зі своїми власними санітарами, головними лікарями, самі собі щось дозволяємо, щось забороняємо, себе караємо і лікуємо, – він помовчав і продовжив винувато і невпевнено. – Нема в мене логічних пояснень. Я все передумав. Пам’ятаєш, я тобі розказував про Шиву. От одного разу я жив Мамалапурамі в кімнаті, де на всю стіну було його зображення саме в танці. Хазяїн цього будинку якось покликав мене увечері до себе і сказав, що вранці він їде молитись у відомий храм і може помолитись за мене, якщо я йому дам трохи грошей на підношення для бога. Я дав 100 рупій, хоча думав тоді, що це розвод.
- А сто рупій це скільки?
- Десь два долара.
- Класно ти гуляєш на два долари. Треба було дати більше. Або ні, краще не треба було. Правильно зробив. Я уявляю, якби ти дав 500 рупій. Зараз би у Феофанії лежав, чи на кладовищі, - зіронізував Олег. – Найкращий варіант – працював юристом в ансамблі Вірського, поки б не стерся.
Андрій не зважав:
- Потім я з одним італійцем, його звати Федеріко, коли він мене знімав на фото чи відео, я казав йому, що відчуваю себе так, ніби мене знімає Федеріко Фелліні – нам обом було приємно, поїхав в Тіруванамалай. Цей італієць так гарно говорив назву «Тіруванамалай», не говорив – співав соловейком. А там є відомий ашрам Рамана Махарши і великий храм, а ще священна для індусів гора Аруначал, яка вважається втіленням Шиви.
- Досить уже, Андрію. Слухав би і слухав тебе – розказуєш, як співаєш, що той італієць - твій попутчик, ніде не збиваєшся, чітко вимовляєш всі назви, але яке це має відношення, наприклад, до медсестри, яка десять років тому танцювала гопака в середній школі номер три містечка Задрипанська? Який зв'язок між тим, що ти заліз на ту гору, а вона залізла до тебе в койку?
- На тій горі, між іншим, стоять тризуб – знак Шиви…А в храмі є слон, якому даєш монетку, а він тебе хоботом гладить, ніби благословляє, по голові. Я кілька разів підходив, давав монетки, думав, куди ж він їх складає. Виявляється, позаду сидить чоловік, якому слон кидає монетки, зразу не помітиш…
А хочеш, я продовжу італійську тему ще однією історією. В Гокарні кожну п’ятницю я ходив на безкоштовне заняття по медитації до йога-вчителя з Італії. Звати його Анжело, дуже добра привітна людина. Ми говорили про йогу, про різні релігійні і моральні питання. Це були медитавно-культурно-пізнавальні вечори, після яких ми своєю компанією – американка, швейцарка, англійка, італієць і я – шли в місцеві ресторани вечеряти і продовжувати бесіди. І якось перед нами виступала одна італійка, яка займалася індійськими танцями. Вона продемонструвала кілька танців і пояснювала, що означають ті чи інші рухи, в тому числі і мудри – це специфічні положення пальців рук і долонь. Кожний палець є знаком окремої стихії – земля, вода, вогонь, повітря і ефір, якщо пальці складати в потрібні комбінації, то можна посилити чи послабити силу цих стихій в своєму організмі. Може, якось я так склав мудри і намудрив, що...
- Лікуйся, мабуть, десь неподалік психіатрія, - Олег махнув рукою. – Хай тобі це все допомагає, якщо ти в нього віриш. Ось конверт – тут дві тисячі доларів. Шеф сказав, що оплатить лікування, якщо потрібно. Він тобі вдячний, особливо, що ти підключив нашого однокурсника з обласної прокуратури і той забрав справу до себе на ознайомлення і перевірку, бо там дійсно є міліцейський слід, чи може бути… Але хай тебе те не хвилює. Забудь. Не ображайся на мене.
- Які образи, друже, я лише вдячний. Нога заживе і завжди буде мені живою пам’яткою. Між нами кажучи, не так ця нога і.., - Андрій зам’явся, але знову перейшов на рівний тон, - довго заживатиме. Дякуючи нозі, я потрапив сюди, де познайомився з новими приємними людьми. А все інше хай буде, як є воно є. Інколи треба дати вихідний своїм внутрішнім санітарам. От я даю, вхід до мене вільний і саме цей момент приходять жінки. Чому танці? Може тому, що для танцю потрібен партнер, і на рівні підсвідомості ці жінки шукають все життя такого партнера і вже не лише для танцю. Тепер і для мене секс як танець. І всі ці сценки з храмів Каджурахо як один суцільний танець. Це я зараз зрозумів, а коли був там, до не дуже і задумувався, що та чи інша скульптурна картинка означає, лишу вишукував самі пікантні з них. А виявляється, є ще навіть спеціальні практики, як через танець і секс досягти просвітлення або істини, - Андрій глипнув на скептичний вираз обличчя товариша і замовчав. Коли пауза затягнулася, він додав:
- З боку це здається ідіотизмом. І нехай. Скажу тобі. Це такий приємний і прекрасний ідіотизм, що мені байдуже чи вірить хто-небудь в нього.
Олег вийшов з лікарні. «Вірити в ідіотизм – це як? - роздумував він над останніми словами Андрія. – Щоб повірити в ідіотизм треба стати ідіотом, або з’їздити в Коджурахо і щоб з тобою почали траплятися дива. Я в таке не повірю нізащо. В жінку шефа – вірю, хоча тепер трохи засумнівався, в медсестру – вірю стовідсотково; в Каджурахо, ступак індуски в електричці, картинку на стіні і оці всі назви: госхрана, мама-тато-дідопурама, мудри-шмудри і так далі – не вірю, нема тут ніякого причино-наслідкового зв’язку з перебуванням Андрія в лікарні. Може, якесь зілля він звідти привіз? Але тоді б точно не ризикував з балериною,» - думки зупинив червоний вогник світлофора.
Олег стояв перед пішохідним переходом. Він помітив на протилежній стороні вулиці медсестру, яка йшла пританцьовуючи з пакетами в руках. За кілька метрів від переходу вона зупинилась, повернула до хлібного кіоску, що був поруч.
Світлофор змінив колір на зелений, але Олег не пішов, продовжуючи спостерігати за медсестрою. Вона купила рулет з маком, який Олег легко впізнав по заводській упаковці. Перед тим як покласти рулет в пакет, вона поцілувала його з обох боків і притисла до солодких і повних грудей.
