Моя тітка Ліда, в якої я жила студенткою, дуже забобонна. Навіть не зважаючи на те, що все життя вони з дядьком Грицьком пропрацювали в культурі: вона бухгалтеркою в музичній школі, а він – водієм у філармонії. Все одно в їхній квартирі не можна було лишати ключів у замку (бо щастя втече), а гребінця на столі (бо ковтуни нападуть). Я дуже швидко звикла не виносити сміття після заходу сонця та обходити десятою дорогою не тільки чорних, а й просто не дуже білих котів.
А ще тьотя Ліда – завзята грибниця. Супермаркет на розі цілком міг би торгувати днів три тільки її грибною продукцією – вистачило б усім. Мене й досі од грибів канудить.
Тітка грибникує з ранньої весни до пізньої осені. Маслюки, боровики, дощовики, опеньки, мопеньки і всілякі там досить підозрілі гнойовики, синюшки, свинюшки і зеленюшки. З першими травневими трутовиками тітка молодшає років на двадцять, а після останніх чорних груздів – старішає на сорок.
Якось на початку грудня я повернулася з пар і знайшла на холодильнику цидулку „Поїхала по гриби. Буду в сім”. Я мимоволі глянула у вікно – сніг там лежав уже днів з десять. Градусник показував „-5” теж далеко не перший день.
Одразу по сьомій важко рипнули двері і повіяло могильним холодом. Зачинивши квартиру, тітка рушила в напрямку моєї кімнати, карбуючи кроки, як Вій, якому ось-ось піднімуть повіки. Гепнуло об підлогу й закотилося кудись порожнє пластмасове відро, ценькнув і замовк десь аж під стільцем тітчин грибний ніж…
…І стала на порозі не тітка, а справдешня баба Віхола – обличчя почервоніле, пальці закоцюбли і не розгинаються, а на голові – не менш як на два пальці інею. Стояла. Загрозливо зиркала. Дихала, як парова машина.
- Сидиш?
- Та сижу, тьоть Лід…
- А мені ніхто не дзвонив?
- Дзвонила Раїса Яківна.
- І шо ти сказала? – поспиталася тихо, з погамованою підозрою, як досвідчений слідчий.
- Та що сказала? Що ви по гриби поїхали… Будете в сім…
Тітка враз стрепенулася, вдарила об поли руками і випалила:
- А я, дурна, думаю, чого ніде й одного гриба немає!!! Дві станції облазила. А вона розбевкала всім, чого я та куди я. От скіки не кажи, скіки не кажи – однаково зурочать… - звично жалілася тітка вже на кухні календарю з Володимиром Литвином.
Одчинила холодильник, скрушно зітхнула і пошепки, щоб не чули ні я, ні Литвин, пробурмотіла:
