Він мовчав усю дорогу. Я почувалася трохи незручно, але це краще, ніж підтримувати розмову через силу. Просто сиділа позаду, спостерігаючи. Цікаво, скільки йому років? В старих книгах про персонажа говорять: літній, юний, під тридцять. Але в наш час усе це не має жодного змісту, всі виглядають однаково. Невизначеного віку, здається, так колись казали. Проте навіть мого куцого досвіду спілкування з людьми вистачало, щоб зробити висновок: цьому чоловікові давно за сто. Обличчя, порізане глибокими зморшками, дещо нездорова худорлявість, волосся якогось вицвілого кольору – явні ознаки перебудови організму. Довгожитель. Цікаво, на що схоже його помешкання? На антикварний музей? На келію аскета?
Кар тим часом з’їхав зі шляхопроводу на другорядну дорогу, зменшив швидкість. Раптово бетонний мур обабіч дорожнього полотна зник, і навколо, скільки сягало око, розкинулася вкрита рудою травою рівнина. Попереду, на обрії, бовваніло в жовтому серпанку мономісто, підпираючи пласким дахом сіре небо.
Серце впало.
До цих пір я намагалася не думати про свій новий дім, але тепер, зненацька уявивши життя в бетонному світі, відчула розпач.
Що я там робитиму? Витиму вовком?
Тьмяно освітлений порожній паркінг на першому технічному рівні підтвердив мої побоювання. Окрім нашого, тут стояло ще тільки два кари. Коли дверцята відчинилися, і ми рушили до елеватора, наші кроки віддавалися в напівтемряві дзвінкою луною.
- Виглядає, ніби крім мене тут ніхто не живе, але це не так, - подав він раптом голос, коли кабіна рушила вгору. – Сусіди влаштовують сьогодні вечірку на честь твого прибуття. Нічого особливого, так, звичайні посиденьки. Люди тут привітні. Ми живемо хоч і на відшибі, але дружно. Я впевнений, що тобі сподобається.
- Так, звичайно, - витиснула із себе.
Ми вийшли на другому житловому рівні. Яскраво освітлене фойє на диво добре збереглося, навіть величезний голограмний акваріум, на який перетворили найбільшу стіну. Кораловий риф у ньому жив своїм неквапним життям, рухливе мереживо хвиль танцювало на колонах і стінах коридорів.
- Нам сюди. Ласкаво просимо!
Переступивши поріг, я опинилася в просторому холі. На "живих" шпалерах повільно тяглися вгору паростки бамбуку, рухалися від подиху невидимого вітру вузькі молоді листочки. Підлогу теж вкривала модна тепер зелень. Коли я роззулась, штучна трава приємно залоскотала пальці.
- Я часто приходжу сюди, щоб просто постояти босоніж, - зізнався він. – Знаю, що вона призначена для очищення взуття від пилу, але нічого не можу з собою вдіяти. Ти проходь, Полінко, не соромся!
- Мене звати Полі, - автоматично поправила я.
Він глянув на мене так, ніби проставляв галочку в невидимій анкеті перед собою.
- Гаразд, Полі, я запам’ятаю. А мене краще називай Дмитром.
- Дми…тро. Зрозуміло.
- От і добре, - всміхнувся він. – Ходімо, покажу твою кімнату.
Власне, я вже мала уявлення, що на мене чекатиме. З холу ми потрапили у вітальню, посеред якої стояв великий круглий стіл на масивній тумбі-нозі. В кутку блимали вогниками холодильник і кухонний комбайн. Двері праворуч і ліворуч вели в особисті апартаменти. Ми увійшли в ті, що ліворуч.
То була не кімната, а цілий блок, що складався зі спальні, вітальні та санвузла. Голі білі стіни, коричневе покриття підлоги, яке імітувало дерево, і жодних меблів – то була одна з умов, за яких я погодилася на переїзд. А ще – велике вікно з широчезним підвіконням, на якому можна було навіть спати.
- Тут усе, що ти просила, - вказав Дмитро на купу пакунків на підлозі вітальні.
- Дякую, - увімкнула я посмішку.
- Ну, тоді обживай простір.
- Гаразд.
Коли він вийшов, я швиденько дістала планшет. Брата в онлайні не було, тож я зайшла в режим текстових повідомлень, і стала писати.
"Привіт, Поле! Я вже приїхала. Це мономісто просто серед степу, уявляєш? Навколо все жовте, як на Марсі, тільки куполів бракує. Найдивніше, що будівля все ще працює, мені здається, що я потрапила в минуле століття або в якесь кіно. ВІН зробив усе, як я просила. Зараз почну обставляти свій палац, "обживати простір", як сказав Дмитро. Так ЙОГО звуть. Він такий старий і… старомодний. Знаєш, як він мене назвав? Полінка. Смішно, правда? Напевно піраміди саме закінчили будувати, коли він народився. О першій ми обідаємо, а наприкінці дня мене запрошують на вечірку. Уявляєш, вони тут живуть общиною, а святкувати будуть моє прибуття. Як мені все це пережити? Напевне, накриють довгий стіл, запалять свічки, мене посадять в кінці, і всі ці мумії цілий вечір на мене витріщатимуться. Дивитимуться, як я тримаю виделку і прислухатимуться, чи не цямкаю. Жах! Я так за тобою сумую, братику! Хоч плач! Напиши, як у тебе справи."
Зітхнувши, я відклала планшет.
До вечірки залишалася ціла година. Щоб якось убити час, я взялася "обживати простір". Спершу розіпнула гамак, протягнула від стіни до стіни три мотузки, в кутку розклала тренажер. Голова у мене краще працює, коли знаходиться нижче від центру ваги. Закінчивши первинні перетворення, я повисла на мотузці догори дригом, дивлячись у вікно. Вже майже стемніло. Між небом і землею червоніла вузенька півкругла смужка світла. Пол залишався в офлайні, тож я написала ще одного листа.
"Привіт, братику!
Де тебе носить? Я потроху вбуваюся. Уявляєш, тут помістилося все моє дрантя, ще й місце зосталося. Боюся, мені тут дуже скоро сподобається, я звикну і до цих древніх стін, і до розлуки з тобою. Я не хочу цього. Але й відпустити тебе мушу. Будь-ласка, подзвони мені!"
Я знову повисла вниз головою, намагаючись зосередитися на черговій проблемі. Вечірка. Треба визначитись з одягом. Шокувати чи причарувати? Старожили тяжіють до ґендерності, тож, погойдавшись, я вирішила бути чемною дівчинкою і вдягти подароване Тхі Зунг ао зай. За допомогою планшета спроектувала на центр вітальні свою голограму. Нічогенько так, анімешненько, тільки короткий каштановий йоржик волосся не дуже пасуватиме до образу східної панночки. Полінка, хі-хі.
Дмитро постукав у двері.
- Полі, можна увійти?
- Заходьте.
Він аж вкляк, бідолаха. Коли подружка на прощання подарувала мені цю сукню, я спитала, як вона почувається, вбираючись у таке старомодне шмаття. Мудра Тхі Зунг на це таємничо повідала, що минуле незримо панує над майбутнім. Схоже, вона таки мала рацію. Чи може я таки перестаралася?
- Чудово виглядаєш, Полі.
- Дякую! Я планую вдягнути це на вечірку. Не надто виклично?
- Аж ніяк. Тобі дуже пасує. До речі, вечірка почнеться через годину. Впораєшся?
- Звісно!
- Тоді я чекатиму.
Через годину я вийшла. Дмитро походжав вітальнею, тримаючи в руках планшет, щось гортаючи.
- Я готова.
Зиркнувши поверх екрану, він усміхнувся самими очима, поклав планшет на стіл, підійшов і простягнув мені руку:
- Що ж, тоді ходімо!
Секунд п’ять я дивилась на його вузьку суху долоню, а потім, проігнорувавши, рушила в хол. За кого він мене має?
В коридорі Дмитро порівнявся зі мною. Ми спустилися сходами на перший ярус і опинилися у внутрішньому дворі.
Мономісто складається з блоків-рівнів, вписаних в основу з восьми колон. Кожен з них має десять житлових ярусів-поверхів. Рівні розділені десятиметровими проміжками, покликаними зменшити вітрове навантаження, а також забезпечити природну вентиляцію всередині будівлі. Таким чином, конструкція нагадує дитячу пірамідку, в якій кільця щоразу меншого діаметру насилені на центральний стержень. Різниця полягає в тому, що замість центральної несучої колони існує вісім зовнішніх, а кожне кільце розділене порожниною. Однак це ще не всі особливості проекту.
Рівні являють собою не диски, а кільця. Всередині, в порожнині, за первісним задумом, мала розміщуватися зелена зона. Я бачила в Мережі прототип мономіста – японський хмарочос Скайсіті-1000, де внутрішні двори нагадували маленькі зелені оази з басейнами та спортивними майданчиками. Але жодне з мономіст не вдалося довести до пуття.
Ми опинилися на нижньому поверсі рівня перед широкими прозорими дверима, що вели у внутрішній двір. Зі стелі, яка була основою наступного рівня, лилося тьмяне жовте світло. Крізь проміжки в колонах під стелею чорніло вечірнє небо. Місце нагадувало б дитячий центр Волтеборга, якби замість круглого павільйону в центрі росла велетенська пальма.
- Там відкрите повітря, - промовив, зупинившись, Дмитро. – Ми знаходимося на висоті ста метрів над землею, дах – на висоті ста п'ятдесяти метрів. Концентрація пилу в повітрі лише десять відсотків, можна дихати без маски. Хоча від незвички трохи неприємно. Якщо хочеш – в шафці праворуч є запасні респіратори.
У мене змокріли долоні. Дихати неочищеним повітрям? Він при своєму глузді? І для чого нам іти ТУДИ?
- Нас чекають у тому приміщенні в центрі. Ми називаємо його Залом зібрань. Всередині працює кондиціонер.
Сто метрів. Можна пройти, затримавши дихання, або дихати через раз. Це краще, ніж увійти з намордником.
- Я спробую без маски, - сказала я, дивлячись йому в очі.
Дмитро всміхнувся.
- Повір, це безпечно. Тисячі людей живуть на поверхні, і захворюваність на силікоз у них така ж, як і в мешканців підземних міст.
Двері з шипінням відчинилися, і ми вийшли у внутрішній двір SC240. В ніс ударив запах пилюки. Глянувши вгору, помітила, що ліхтарі вкриває легкий мутний серпанок. Обережно втягнувши повітря, я кілька секунд прислухалася до своїх відчуттів, але нічого страшного, як і попереджав Дмитро, не сталося. Сухо, але не настільки, щоб відчувати дискомфорт.
На дні сухих басейнів жовтів всюдисущий пил. Доріжка, яка вела до Залу, навпаки, виявилась чистенькою. Озирнувшись, я помітила під навісом в дальньому кутку двору дрімаючого робота-прибиральника. Вочевидь, вузькоспеціалізована машина не могла дістати дно.
З павільйону долинала тиха спокійна музика. Перед герметичними дверима Дмитро спинився, запитливо глянув на мене.
- Не бійся.
- Я не боюсь.
Двері ковзнули вбік. Він легенько підштовхнув мене, і я опинилася в просторому круглому залі. Світло, яке до того було приглушеним, спалахнуло яскравіше. Посередині стояв довгий прямокутний стіл, за яким могло спокійно поміститися чоловік двадцять. Однак усі присутні стояли півколом навколо входу, вп’явшись у мене поглядами. Я стала, мов укопана.
- Ось, це – Полі, моя дочка, - сказав Дмитро, поклавши руки мені на плечі.
- Вітаємо в нашому місті, Полі!
- Ласкаво просимо!
- Вітаємо!
Вони говорили всі разом, я ж не могла вичавити з себе ні слова. Нарешті голоси змовкли, а мені мов щелепи склеїло. Пауза затягнулася. Нарешті якийсь сивий високий пан в мішкуватому тренувальному костюмі, який тримав у руках високу склянку з коричневою рідиною, промовив:
- Бідна дитина думає, що зустріла стадо динозаврів.
- Томаше! – зойкнула маленька згорблена бабуся, обмотана квітчастою хустиною. – Краще мовчи!
Вона підійшла до мене, делікатно взяла за лікоть, усміхаючись.
- Не бійся, серденько, більшість з нас давно не кусається. Нема чим.
Серед присутніх прокотився тихий сміх.
- Мене звуть Вірою. Давай-но, дівчинко, познайомлю тебе з місцевим населенням.
Від її жартівливо-доброзичливого тону стало трохи легше, але бабуся, заволодівши ініціативою, вже вела мене до лисуватого повного чоловіка, який стояв скраю праворуч.
- Пан Вернер Крюгер, маг і чарівник. Завдяки йому наша вежа не падає на Землю. Живе тут з початку будівництва, відповідає за інженерні мережі.
Крюгер шанобливо вклонився, приязно всміхаючись.
- Полі Фріден, - відповіла я, тиснучи його теплу пухку долоню.
- Як там поживає славне місто Волтеборг? – несподівано поцікавився він.
- Прекрасно!
- Я бував там колись давно, вивчав станцію очищення води. Найсмачніша водичка в Європі!
- Та годі прибіднятися, Вернере! – втрутилася бабуся. - Наша водичка, завдяки тобі, теж нівроку. Хто тут у нас далі? Ага, пан Антон Руст, кліматолог. В кожному мономісті є метеорологічна станція, пан Руст якраз працює з нашою. Але, якщо чесно, прогноз у нього завжди той самий – смог, смог, смог.
Пан Руст виглядав так само молодо, як і Дмитро, але чуприну мав чорну-пречорну, і очі, схожі на блискучий обсидіан. Обвітрене обличчя можна було назвати вродливим, якби не два паралельні шрами на лівій щоці, що йшли від вуха до кутика рота. Частини цього самого вуха теж бракувало. Усе це створювало навколо постаті кліматолога романтичний ореол.
- Нічого подібного, Віро, вчора смог був ламінарний, сьогодні – конвекційний, - з іронією в голосі відповів Руст.
- Ніби мені від цього легше! Коли ж ти начаклуєш дощ?
Кліматолог знизав плечима.
- Якщо пощастить – через місяць.
- Лженаука, - голосним шепотом прокоментувала мені на вухо Віра, коли ми відійшли.
Вродлива половина обличчя Руста розпливлася в єхидній посмішці.
Наступною була мовчазна гора м’язів з квадратним грубим обличчям на ймення Міхель Шварц.
- Наш ангел-охоронець, фахівець з пустищ. Захочеш вийти назовні – спитай поради у цього пана.
Навряд чи це станеться найближчим часом, подумала я.
- Мадемуазель Софі Аржіль, - промовила Віра, коли ми підійшли до кремезної сіроокої жінки в блакитній повсякденній робі.
Коротке безбарвне світле волосся, яке під певним кутом відливало сріблом, мінімум ґендерності – вона нагадувала мешканця підземелля.
- Просто Софі, - промовила жінка низьким голосом. – Геолог. Археолог. Копач, одне слово.
- Дуже приємно, Полі, - відказала я.
Потиск руки виявився по-чоловічому міцним. Скільки ж їй років?
- Адріан Ракочі, - Віра тим часом підвела мене до наступного мешканця вежі. – Колега Софі, археолог. Знавець фольклору пустищ.
Сивий пан, посміхаючись, виконав химерний салют правицею.
Наступний мешканець мав розкішні вуса, немов зійшовши з картинки в підручнику історії. Трохи вайлуватий, з м’ясистим обличчям, на якому, здавалося, завжди залишався той самий добродушний вираз. Зелені очі пускали лукаві іскорки.
- Пан Роман Слободян, етнограф, історик, знавець доапокаліптичних часів.
- Нативіст, прости господи, - додав густим басом чоловік, вклоняючись.
- Жартівник і душа нашого міста, - закінчила Віра. – Ти ж нічого не маєш проти нативістів?
- Моя подруга – нативістка, - ухилилась я від прямої відповіді. – З Індокитаю.
- О! Неодмінно хочу з нею познайомитися! – вигукнув Слободян, потім нахилився, підморгнув і спитав: – Скільки їй років? Вона гарненька?
Мені стало гидко, але Віра врятувала становище, накинувшись на вусаня в нападі праведного гніву.
- Як вам не соромно, пане Романе? Хіба вам мало наших жінок? Іч який, молоденьких йому подавай!
- Та ж я ще нівроку собі козак! – заперечив Слободян, підкручуючи вуса.
З деяким запізненням наносимбіонти переклали фразу, вимовлену на одній з давніх мертвих мов. Тепер я вже штовхала бабусю Віру до наступного незнайомця. Ним виявився той самий ставний пан, автор жарту про динозаврів.
- Пан Томаш Краковський, - в голосі Віри почулося роздратування. – Письменник.
"Сиріч – дармоїд," – ніби почула я закінчення фрази.
Пан Томаш виконав щось схоже на жартівливий реверанс. "Суцільний сарказм та іронія, сміється над усім," – здогадалась я.
- Панно, Краковський до ваших послуг!
- Блазень, - проскрипіла Віра.
- Єдиний молодий у цьому збіговиську квазібіблійних старців, - не повівши оком вставив пан Томаш, - Окрім, звісно, нашого Анжея, якого досі десь носить. Нестерпний хлопчисько!
- Я тут! – пролунав раптом позаду молодий голос.
Від несподіванки я озирнулась, і побачила юнака років шістнадцяти, котрий входив до залу. Оце так сюрприз! Як він опинився в цій жахливій компанії?
- Де ви вештаєтесь, молодику? – удавано розгнівалась бабуся Віра. – Познайомтесь, це наша нова сусідка, Полі Фріден, дочка пана Дмитра. А цей шибайголова – наш Андрійко.
Сміючись, хлопчина схопив мене за руку і тряс, промовляючи:
- Вітаю, Полі! Будь обережною, не дай цим дідуганам себе з’їсти!
- От, шибеник! – прогудів Слободян, сварячись пальцем. – Гляди ж, попадешся наступного разу!
- А дзуськи! – гордо вигукнув Андрій. – Не впіймаєте!
- Шановне паньство, - пролунало дзенькання – то пан Краковський вдаряв сталевою виделкою по склянці, - давайте сідати за стіл, бо в животі вже лунають бадьорі марші!
- То маршируйте, пане Краковський, маршируйте! – громогласно напучував Слободян.
- А й справді, пора, - погодився Руст, пропонуючи руку Софі. – Складете мені компанію, мадемуазель?
Здається, таке звертання вельми дратувало її, тож, кинувши на Антона холодний погляд, пані Аржіль відказала:
- Ні, Антоне, сьогодні мені до вподоби компанія пана Крюгера.
Інженер від несподіванки аж закашлявся.
- То, може, Полі погодиться? – повернувся до мене невгамовний Руст.
- Ні, - заперечила Віра, знову беручи мене за лікоть, - вона на правах господині вечірки займає почесне місце на чолі стола.
Мені стало недобре. Здається, кошмар справджується наяву. Бракує тільки свічок.
- Я не думаю, що це хороша ідея, - раптом заступився за мене опікун. – Дайте дитині оговтатися. Вона сяде біля мене і Андрія. Крапка.
Крадькома озирнувшись, я посміхнулася Дмитрові. Щиро. Вперше.
