Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Стіни

© Марія Берберфіш (Мері), 05-04-2013
– Привіт! – почула Сніжана голос своєї подруги. – Слухай, сядь, якщо стоїш!
– У тебе є новини? – схвильовано спитала жінка, звикла останнім часом лише до поганих.
– Так! Я знайшла твою сестру, – почулася радісна відповідь. – Записуй: Яковенко Міра Дмитрівна. Тепер – адреса: вулиця Київська, будинок…
– Почекай-почекай! Ти впевнена? – перервала співрозмовницю Сніжана.
– Та цілком. А що? – не второпала жінка такої реакції. – Чого ти мовчиш? – не зрозуміла тиші у слухавці. – Алло! Алло! Та що ж це за…
      Сніжана відкрила очі. Згадавши, що сталося, ледь не знепритомніла знову. «Невже? Цього не може бути! Не може… Як же так?» – думала з болем. Жінка поволі піднялася з підлоги. «Що ж робити?» – мучило її. Схопила мобільний телефон. Набрала номер, натиснула «виклик». Чекала, чекала... "Степане, візьми ж слухавку!" – переживала. Але відповіді не було. Спробувала ще раз. І знову марно. Вхопилася за голову. «Треба… Треба туди бігти! Дати відбій, врятувати її...» – вирішила Сніжана. Про всяк випадок вона втретє зателефонувала, та дарма. Кинула мобільний у свою сумочку, швидко переодяглася й вилетіла з квартири. Десь хвилин за п'ятнадцять була вже біля домівки свого знайомого Степана, якому не могла додзвонитися. Постукала у двері. Той не виходив і не відповідав. Потім – у вікно. Результат – той самий. Глибоко зітхнула.
      «Яка ж я дурна! Як могла в таке вляпатися? Боже мій! Що ж тепер буде? Ще й те місце…» – жінка картала себе, натужно думала. Не могла повірити, що їй доведеться увійти до закинутої будівлі, яка мала вельми погану репутацію в її місті. «Та ні, то все – байки. Не може такого бути. Нема чого боятися», – заспокоювала себе. «Вже зовсім недалеко», – відзначила подумки. Серце Сніжани калатало, вона вповільнила крок. «Подзвонити Тані?» – згадала про подругу. Та не можна ж! Не можна, щоб хтось дізнався… Та вона й не пішла б зі мною. Побоялася б», – розмірковувала жінка. Спинилася. Дістала з сумочки мобільний. Знов набрала той самий номер, на який безуспішно дзвонила вдома, але знов не почула ніякої відповіді. «Але Степан уже мав привезти її туди», – подивилася на годинник. «Так, уже…» – подумала.  
      Пішла далі. Це був уже край міста. Вона вже бачила будівлю, до якої прямувала. «Споруда як споруда… Нічого такого…» – Сніжана розглядала довжелезну двоповерхівку. Зупинилася за кілька кроків до входу. «Як я могла таке вчинити? Це ж я запроторила сюди рідну сестру! Але ж… Якби я знала, хто вона! Якби ж! Це все через Андрія, цього пакосника! Виходить, він мене зраджував з моєю сестрою… Якийсь жахливий сон!» – була в розпачі. «Та я ж просто хотіла її налякати… І все. Але що ж тепер буде?» – переживала Сніжана. Підійшовши до дверей, прибрала металеву підпору й відчинила. Увійшла, пильно роздивляючись на всі боки. Бачила не дуже багато: у приміщенні була напівтьма. Жінка старалася ступати тихо. Озиралася. Вгледіла сходи, що мали вести на другий поверх. Сніжані здавалося, ніби вона потрапила в саму смерть. Підійшла до сходів. І одразу ж відбігла: від стіни, якої вона навіть не торкалася, відскочив кусень цегли й упав на підлогу. «Заспокойся!» – наказала сама собі. «Нічого тут такого немає! Ну, говорять… Але чи хто бачив?» – переконувала себе.
      Поглянула навколо. «Треба підійматися…» – подумала. «Якщо з нею щось станеться, я… Як тоді жити? Що робити?» – боліло жінці. Підійшла до сходів ще раз. Крок, ще крок… Побігла вверх. Опинившись на другому поверсі, зупинилася на, як їй здавалося, достатній відстані від стін. І – не витримала. «Міро!» – покликала, дивлячись навкруги. «Міро!» – закричала ще гучніше. Та відповіді не було. «Але ж вона має бути десь тут... Якщо тільки… Якщо тільки в Степана нічого не вийшло або ж він її сюди ще не привіз…»– подумала собі. «Та ні, вже вечір. Мав уже все зробити. І він би зателефонував, раптом що. Але де він зараз? Чому не відповів мені? Чому не передзвонює?» – міркувала. Подивилася навкруги. Зупинила свій погляд на облізлій, немов обгризеній стіні, під якою була купа куснів цегли. «Та це ж просто стара, дуже стара будівля» – старалася пояснити собі. Але в голові сиділа думка про іншу причину. Сніжана пішла шукати далі. «Хто це?» – вгледіла когось в одному з кутів величезної кімнати. Наблизилася. «Та це ж… Степан!» – упізнала знайомого. Покликала його. Та він ніяк не реагував. «Що з ним? Він…» – подумала з жахом. Підійти боялася. «Міро!» – крикнула знов. «Хто це? Я тут! Я тут! Рятуйте!» – була відповідь із сусідньої кімнати, як зрозуміла Сніжана. Не встигла підскочити до дверей, як вони відчинилися й до неї вибігла дівчина років двадцяти.
– Треба тікати звідси! Але як? Вони пильнують, чатують, вони вб’ють нас, як… Як його! – Міра, задихаючись, указала на Степана.
– Хто вони? – перелякано спитала Сніжана.
– Ці тварюки, що – в стінах! Не знаю, хто… Чи мерці, чи духи, чи привиди, чи… Мабуть, ті, кого сюди колись позамуровували. Я знаю, чула про це. Тільки не вірила раніше. Покидька, який мене викрав і сюди привіз, задавила рука, яка… Рука, яка вилізла зі стіни! Розумієте? А я втекла в ту кімнату й сиділа там, подалі від стін, – в очах Міри була паніка. – Що ми розмовляємо? Що робити? А хто Ви? Звідки мене знаєте? – спитала.
– Потім розповім. Треба забиратися звідси, – рішуче відказала Сніжана.
– Але як? – не розуміла Міра.
– Я ж змогла піднятися сюди. Давай спробуємо спуститися сходами, – запропонувала жінка.
– Ні! Нізащо! Вони нас не випустять!
– Давай! Чи багато в нас варіантів? – Сніжана вхопила Міру за руку й потягнула за собою.
– Ні! – пручалася та. – Ви не знаєте нічого! Ви ж їх не бачили! Зупиніться!
– Слухай, нам т-треба рятуватися! – жінка почала заїкатися, серце ледь не вискакувало з грудей. – Міро, ти – моя рідна сестра. Я про це дізналася сьогодні, – пильно дивилася дівчині в очі. – Довірся мені.
– Невже? А я… Я давно тебе шукала! Та не могла знайти…
      Вони обійнялися. Постояли ще з кілька секунд і пішли до сходів. Але щойно почали спускатися, просто перед ними зі стіни з'явилася рука з кігтями. Сніжана й Міра відскочили, швидко подалися назад.
– Ми загинемо тут… – ледь не плакала Міра.
– Так… Бачиш оте вікно? А он – ніжка від стола. Почекай, – жінка трохи відійшла й узяла потрібну їй річ. – Треба вибити скло. Треба стрибати.
– Так, ти маєш рацію.
      Сніжана вибила скло у великому вікні. Обидві не сумнівалися. За кілька хвилин вони вже лежали на сирій від нещодавнього дощу землі. А через деякий час були в лікарні: Міра зламала руку, невдало впавши. А Сніжана відбулася лишень синцями. Та після пережитого все це здавалося їм дрібницями. Вони просто розмовляли про минуле й майбутнє.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

нмсд

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 07-04-2013

Нагнали ж страху

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 07-04-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 05-04-2013

Горор з хепіендом

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 05-04-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25720906257629 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …