Від часу, коли на наші землі прийшло лихоліття війни, справжньої влади в нас не було. Коли тільки прийшли до нас совіти, то заарештували мужчин у в’язниці в Добромилі, а з наближенням німців у 1941 році, вони їх вимордували. В час німецької окупації на ті наші землі прийшло пекло, про яке я вже згадував. Люди вмирали з голоду... А потім ловили молодих жінок і мужчин і вивозили на роботи в Німеччину. Коли фронт пересунувся на захід і радянська армія прогнала фашистів і пішла за ними, на тих землях настала порожнеча. Тоді то і серед поляків, і серед українців відроджувалися політично військові організації, які в час окупації німцями і совітами не були так видимими . Українське і польське підпілля жило надією, що тепер американці почнуть війну з Москвою, бо наші землі, землі Надсяння, були окуповані на переміну німцями і москалями. Як добре знаємо, то підпілля як польське, так і українське боролося з обома загарбниками. Тут пригадує пан Степан, що опісля закінчення війни прем’єр Великобританії Черчіль взяв на територію свого краю як жовнірів Андерса, що після війни зупинилися в Італії, так і воїнів СС Галичина.
Росіяни дуже хотіли за всіляку ціну взяти їх, так як взяли вояків Власова до себе, щоб псевдо судом осудити їх і знищити. Тут нагадати треба, що польський генерал Андерс опікувався військовиками СС Галичина перед американцями, про що сьогодні поляки майже ніде не згадують. А для примирення між нашими народами треба і про це говорити.
Черчіль вірив, що ті солдати знадобляться йому і американцям, якщо доведеться в близькому майбутньому боротися з москалями.
Тепер пан Чебеняк думками вертає у вісімдесяті роки минулого сторіччя, коли-то на запрошення двоюрідного брата Івана Чебеняка відвідав його у Лондоні. Цей мій брат був воїном польського війська з армії генерала Андерса. Брав участь у битві під Монте Касіно. Там був важко поранений. У Лондоні належав він до клубу «Білого орла», в якому зустрічалися колишні жовніри тої ж армії. Брат розповів, як польські санітари врятували йому життя, коли винесли його з поля бою на простирадлі в безпечне місце. Говорив, що коли б його знайшли англійські санітари, то в такому стані, в якому він був у той час, дали б лишень смертельний укол.
У Лондоні пан Степан Чебеняк випадково зустрів сина директора школи в Улючі за часів Німеччини Йосифа Єнкала. Там сказав йому, що його батько навчав мене німецької мови. Що він грав на скрипці, що вчив своїх учнів, в тому числі і мене, пісні: «Чом, чом земле моя...». Той же син до війни закінчив в Перемишлі гімназію, а в час війни служив в армії ген. Мачка. Там, у Лондоні, він познайомився з людьми, які служили в дивізії СС Галичина, або в армії Андерса.
Колись, будучи у Лондоні у палаті, яка була центром культурного життя бувших членів СС Галичина і яку для української громади купив Блаженний Патріарх Йосиф Сліпий, там зустрів я дуже цікаву людину – Едварда Бродацького, колишнього воїна СС Галичина. Я спитав його, чому він з польським іменем і прізвищем воював в загонах СС Галичина. Так він розповів мені історію своєї родини і села, з якого родом.
Так він мені і говорить: – Мій батько був поляк, мама – українка. До часу війни мирно жили у селі Полоски, що біля Білої Підляської. Сказав, що його рідне село у 1939 році спалило польське військо. Так він вирішив, коли наблизилися німці, вступити до української дивізії СС Галичина. Коли війна кінчалася, він за всіляку ціну намагався перейти Альпи, щоб дійти до американської зони.
Той же Едвард Бродацький говорив, як совіти хотіли їх взяти в облогу, а далі в полон. Говорив, як проти них воювали партизани бувшої Югославії. Як московські агенти вливалися в їх табір і агітували, щоб вони верталися в Україну. Але в ті часи він не чув, щоб хтось послухав агітаторів і повернувся в Україну.
Він сам опинився в Лондоні і тут з часом став учителем французької мови...
А тепер хочу навести ще один парадокс. Колись говорив мені Василь Тхір, улючанин, який служив в сотні Громенка Української Повстанської Армії, якого схопили на Словаччині і передали. Тобто депортували до Польщі. Після суду і тюрми він одружився і по нинішній день живе в Гурові Ілавецькому. Він сказав ось таке. Його старшого брата у 1940 році москалі взяли до Червоної армії. Та щойно по десятках років він довідався, що його брат живий. Живе в Ленінграді. Мав дружину москальку і двох синів. Говорив, що ця його жінка не один раз називала його хохлом. Колись сини спитали батька, яку національність мають вписати у паспорті – українську чи російську. Батько сказав їм, хай самі рішають. Так вони подали національність українську, так як повинні, по батьку. І так Василь говорив мені: - Мій брат боровся за Радянський союз, а я за Самостійну Україну...
Тепер знов думками повернуся в улюцьке пекло.
Радянські і польські війська погнали німецьких фашистів як говорили : – На Берлін! Тут над Сяном на ті дні ніякої державної влади не було. Тепер ріка Сян стала кордоном між українцями та поляками. Багато людей з Улюча, які вважали, що грозить їм небезпека зі сторони українців повтікала за Сян. На той час промовив дух конспірації. Один одного почали боятися. Треба сказати, що Улюч через сотні років, аж до тої пори був УКРАЇНСЬКИМ СЕЛОМ. Свідомим українським селом. Тому ті, що в минулому ставали на проти українства почали боятися мотузка, тобто шибениці. Війна, як кожна війна, принесла біду на ті наші землі. Людям жилося погано. Наш млин і тартак працював на потреби УПА. Тартак різав грубі дошки, які були нумеровані майстрами, яких інша група ніччю забирала і ставила з них криївки для загонів УПА .
Млин також обслуговували партизани. Привозили збіжжя, мололи, а муку забирали і з неї виготовлювали сухарі.
То що мені відомо, то військова частина КВБ ( польське – KBW) Корпус Внутрішньої Безпеки, яка стояла недалеко Улюча в селі Бірча, дуже часто наступала на Улюч і навколишні села. Котрогось дня восени праця в млині йшла «повною парою». Було багато людей. Були там між іншими і двоє братів Андрій і Михайло Бараники, які ремонтували обору – хлів. Десь після полудня Теодор Яворницький з партизаном «Кригою» йшли в напрямку Борівниці. Люди, що приїхали до млина з Жаготина, говорили, що ранком там переходило польське військо. Мій батько, бачачи що ті двоє ідуть, прикликав їх до себе кажучи, що там люди бачили військо. Але військо вже помітило їх, особливо те, що один несе кріс і ідуть до нас.
У той час я зі своїм двоюрідним братом Адамом Полянським – поляком, який по нинішній день живе в Улючі, грався в тартаку. Але Адамко вже задумав іти до свого дому. Йдучи, побачив, як військо повзе біля нашої хати і крикнув: ВІЙСЬКО! Цей Яворницький увійшов у хату, а далі сходами увійшов на горище. Батько утік до млина, де скрився у половах з проса. На щастя млин на цю пору працював. Кола оберталися... Андрій Бараник з одним партизаном перескочили паркан і тікали вниз села. Михайло Бараник, коли настала стрілянина, утік до стайні і сховався в соломі.
Все ж таки військо помітило як Яворницький піднімається по сходах, скинуло його і вбило під вікном. Його дружина була переселена «Акцією Вісла» на Зеленогірщину. Там вона зустріла того жовніра, який застрілив її чоловіка. Він перепросив її і сказав, що був наказ убити мельника.
Вояки, як скажені, вбігли до нашої хати і хотіли усіх нас багнетами повбивати. Помстилися лиш на шлюбній фотографії моїх батьків, яку багнетами покололи.
Моя сестра, яка на цей час живе в Канаді у Торонто, зі страху покусала собі до крові пальці. Після тої великої стрілянини в селі настав спокій. Тоді військо забрало у нас одну корову. Михайла Бараника вони не помітили. Від тої пори мій батько майже не ночував у хаті. Він, як той вчитель з Улюча Марко Петрущак, нікому не довіряв.
Колись літом було дуже сухо. У ріці і в ставку була дуже мала вода, так, що тартак не працював. Тоді то одної ночі прийшли до батька наші партизани. Батька в хаті не було. Вони сказали моїй мамі, що коли б батько був в хаті, то дістав би 25 буків за те, що тартак не працює. Мати на це сказала їм, що не чоловіка вина в тому, що в ріці води немає. Це були жандарми УПА (один з них то Кровицький з села Яблониця. Він з часом перейшов кордон і в Радянському союзі дожив свого віку.)
Такі то тоді були часи. На кожному кроці можна було сподіватися за будь що покарання. Як не від польського війська, то від УПА, або від польських банд.
Народ мусив вміло жити, бо траплялися різного роду провокації.
Був 1946 рік. Наш рідний Улюч майже повністю спалений. Люди розлізлися по селах, з яких було викинуто українців в Радянську Україну. Наша сім’я через деякий час жила в селах Добра Шляхетська і Липа. З часом люди повертали на попелище спаленого польським військом Улюча. Ставили так наскоро будь-які буди або криївки. В кого була мурована пивниця, той там жив, щоб пережити те ПЕКЛО. В такій то криївці під бувшою хатою жила і моя родина. Ішла осінь 1946 року. Холод заходив до нашої пивниці. Думаю, що тато придбав десь металеву маленьку піч, яка гріла і на якій мама варила якусь поживу. В кутку була картопля, прикрита якимсь полотном... тут же була і наша спальня. Нині роздумую, як в такому малому куточку жило нас п’ять осіб. Батьки, я і дві сестри. Поруч була малесенька стаєнка, в якій стояла наша червона корова. Завдяки їй ми не відчували голоду.
Котроїсь ночі колишній бандерівець, а в той час зрадник – Петро Балка, прийшов з польським військом на попелище села і показував, хто де живе. Так він шукав своїх побратимів. Чув я, що одного разу пішов з польським військом до Доброї Шляхетської, що зараз біля Улюча. Там зайшов до сім’ї Дороцьких з Улюча, що зупинилися в Добрій, коли був спалений Улюч. У той час в тій же хаті знаходилися чотири наших партизани. Двоє зразу вискочили через вікно і були вбиті. Господар Михайло Дороцький і двоє бандерівці сховалися під пивницею, під хатою. Військо підпалило хату. Дружина Михайла почала плакати і кричати, що під хатою є її чоловік. Тоді то ці жовніри скочили у підвал і на півживих чоловіків витягли перед хату, поклали їх на снігу і ті з часом віджили. Забрали їх до тюрми у Сяноці. Михайлові Дороцькому пощастило тоді втекти. Михайло був сільським ковалем в Улючі. Цих двох залишили в тюрмі. А були це «Мазепа» - Роман Сова родом з Жагутина, а другий то «Драпак» родом з далекої України. Дуже добре пригадую собі «Мазепу». Він був високого росту. Ходив у жовнірському мундирі, в шапці «рогативці», на якій було дві зірки. Нині я прирівнюю його до Кльоса з польського телевізійного фільму «Розцінка вища за життя». Весною, коли снігу було небагато, польське військо в білих уніформах вело його через спалений Улюч до лісів, щоб він показав їм, де були партизанські криївки. Люди приближалися до нього, говорили, а були такі, що дарили його куском хліба. Під вечір вони знов вертали з ним до Сянока. Як мені відоме, він криївок не показав їм. Він вірив, що свої його відіб’ють. На жаль, так не сталося. Згодом ще раз військо вело його у ліс, але й тоді він не зрадив. Колись перепливали з ним польські жовніри «кригою», човном, через Сян. Була велика вода в ріці. Будучи на середині ріки він пробував перекинути човен, а коли йому це не вдалося, він скочив до води, скрикнувши: – СЛАВА УКРАЇНІ! Мабуть, тоді його вбили. Точно не знаю. Чув я, що в загонах УПА був також молодший брат «Мазепи». Брат «Мазепи» перед виїздом в Україну привіз до батькового млина збіжжя, щоб перемолоти і говорив, що виїжджає з родиною, а тут залишається молодшій.
Другий партизан, якого спіймали поляки з Совою, сказав полякам, що піде з ними і покаже, де містяться партизанські криївки. Партизани передбачили, що таке може бути, залишили криївку, про яку знав «Драпак», порожньою і замінували її. Тоді то в тій криївці загинув польський поручник і один жовнір, а сам «Драпак» був тяжко поранений. Тих двох НАШИХ вбитих в Добрій Шляхетській пам’ятаю, як везли їх в труні, з дощок збитій (обох в одній), до Улюча і на Дубнику біля церкви похоронили їх. Я, як малий хлопець, був цікавий до усіх подій, тому був там і все точно бачив.
Хочу сказати, що був я наочнім свідком екзекуції в УПА. А це було так. Як я вже згадував скоріше, після спалення Улюча на Крайниках (Крайники- частина Улюча) залишилася лишень одна хата. До всіх селян, які залишилися в Улючі хто де зміг, щоб перечекати те найгірше ( ми тоді жили мурованій пивниці, що залишилася по спаленій поляками хаті), прийшло повідомлення від УПА, що з кожної хати мусить хтось прийти на віче до нагаданої хати. Біля вечора зійшлися люди. На це віче батьки послали мене.
З часом прийшла жандармерія УПА з Андрієм Харидчаком. Ніхто не знав, про що йдеться. Через декілька хвилин один з жандармів наказав усім вийти з хати і станути в чотирикутник, а при стіні хати станули партизани з Андрієм по двох з кожної сторони. Один з тих партизанів говорить: – «Ви знаєте того чоловіка. Знаєте також те, що його брат є воїном в сотні «Ластівки». Знаєте, що ми боремось в холоді і голоді за Самостійну Україну. А той же ваш земляк є агентом ворожої нам комуністичної Польщі. Він служить ворогам нашим. Він доносив також на вас, через що багато з вас потерпіло». Жандарми спитали Андрія, чи це правда, що тоді, коли загинули люди, це сталося за твоїм доносом, бо ти доніс полякам? Питали ще й про інші справи і Андрій усе потвердив. Тоді один з жандармів шарпнув Андрія за руку, вийняв пістолю і стрілив йому в потилицю. Його тіло лежало в Улючі на Крайниках на перехресті доріг три дні. Цього, що виконав вирок, називали «Колос». Це була людина малого росту, родом з Явірника. Після цієї події про нього не було ніде в околиці чути. Пропав без вісті.
Ще при цій нагоді хочу сказати про двоюрідного брата моєї мами – Степана Харидчака. Він був одружений з Софією з Доброї Шляхетської. Він також, як і ми, мав млин водяний на річці Борівниця. В них був єдиний син старший за мене на пару років. Коли прийшли більшовики, взяли господаря і слід по ньому загинув. Того ж сина прийшло і забрало польське військо з Бірчі. Десь через тиждень поляки відпустили його додому. Так з часом прийшли партизани УПА, взяли його і вбили, бо була підозра, що зрадив своїх. Залишилася самісінька мати, яку «Акцією Вісла» було викинено з рідних земель на понімецькі, а тоді вже північні польські землі, до міста Суш. Там вона померла й не було нікого з родини, щоб її похоронити.
А тепер ще один епізод там тих років. Мій стрик – так в нас називали дядька по батькові - Андрій Чебеняк, був одружений з гарною полькою. В час німецької окупації вона погодилася поїхати за свого чоловіка на примусові роботи в Німеччину. Після війни вона повернула до свого чоловіка і дітей. У них було дві доні і син Адам. Одного вечора прийшло до хати польське військо і почало питати, хто в селі належить до бандерівців, коли останнім часом бандерівці були в селі і подібні запитання... Коли стрик не дав їм належної відповіді, вони взяли його з собою і через дорогу лякали, що його вб’ють, якщо мовчати буде. Він все таки мовчав і на цю тему нічого їм не сказав. Так вони з часом відпустили його додому, до родини.
А ось ще один приклад. Ця історія торкнула мого двоюрідного брата Петра – сина Івана Чебеняка. Він помер в Стобні, що біля міста Піла. Той же його син – Петро, мав пару коней. Він часто їздив намаз Доброї Шляхетської, де після спалення Улюча ми жили, до Сянока. Вважав себе чваним, це таким, що ніхто йому нічого не зробить, а що мав брата Миколая в УПА, був впевнений, що йому волос з голови не злетить ні від поляків, ні від своїх. Але з часом наші партизани взяли його, бо на нього підозру, що був донощиком для поляків. Як взяли, так слід по ньому пропав. Його син – Роман, живе в межах західної Польщі в місті Сквєжина.
Той терор тривав на наших землях до 1947 року, але для наших людей він закінчився щойно у 1990 році.
Спогади Степана Чебеняка – односельчанина з Улюча переклав з польської і доповнив своїми зауваженнями Василь Шляхтич
