Про крадіжку апарату Гіза одразу ж сповістив професора. Той сидів мовчки і своєю звичкою, довго тер лоба, видати рішення, що його мав прийняти, не було простим. Асистент нервував.
- Повідомити поліцію?
- Потрібно б, голубе, та... Вину з дівчиною мав би розділити й ти, який дозволив покинути їй приміщення з апаратом, - кинув строго, далі поблажливіше.
- З певністю вчинила це у стані сильного душевного хвилювання. Сподіваюсь, сама невдовзі поверне поцуплене. Ти теж гав не лови - спробуй з нею зв’язатися й поговорити.
Домів Настя звісно ж не пішла. Знала – туди за нею одразу ж прийдуть. Мала свою скритку в подруги, що мешкала на периферії. Там в її розпорядженні завше була невеличка мансарда, де в абсолютній тиші дівчина писала те, що поклав Бог їй на душу - потаємна творча лабораторія. Тут вона вповні могла насолодитись таким спілкуванням з коханим, про яке й мріяти ніколи не могла – відчувала найтонші, ледь вловимі обертони його душі, спочатку долинали мов найтонший звук литавр, далі іще тонше, як скапує з трави роса.
Лише вечірня прохолода приглушила нав’язливу музику в душі – разом із розшалілим стукотом крові у скронях, - дала місце мелодії ніжній, ледь вловимій, майже не чутній. Бо збагнути цю музику, що постійно й невідступно супроводжує людину, як і її думки даровано небагатьом, як кажуть в таких випадках, Божим обранцям. Обоє поснули щасливими, купаючись у вирі любові.
Вранці вона прокинулась з посмішкою на устах. Так завжди бувало після їхніх ночей з Орестом – коли починала посміхатися і радіти іще не прокинувшись остаточно. Яке ні з чим не зрівняне відчуття – ми одне тіло! Моя рука є твоєю рукою, моє око - твоїм оком.
Такої близькості, такого єднання не відчувала навіть коли її коханий був поряд. Побачила простір і чисте небо, і прозоре повітря, і все в цю мить здалось безмежним у своїй чистоті і розпросторенності, яким здається мить кохання, коли її переживаєш на найвищому гребені, на тій хвилі, коли, здається, світ уже ось-ось кінчається, коли всі біди, всі життєві сум’яття щезають, і ти летиш у нескінченність, у безвість, у по захмар'я. І так, здається, має бути завжди. Здається. Завжди.
Вони б і вранці не запереставали того дивного, чудового спілкування, Настя постановила не йти на роботу, та Орест такого свята влаштувати собі не міг, зрештою, заспокоїлись на думці, що чудо триватиме не день і не два. Тепер точно вже знали - їм ніщо не завадить бути поряд, коли лиш думка, спогад чи тихий щем забринить у серці. То буде її найдивовижніша, найекзотичніша любовна пригода!
Зателефонувала в редакцію й домовилась з шефом, що нині працюватиме дома – не хотіла аби будь-хто завадив їхньому незвичному спілкуванню. Той погодився – чекав її репортажу, який обіцяв стати окрасою недільного числа журналу.
***
Чи може з ясного сонячного неба нараз оперіщити дощик? З досвіду знаємо – може. Звідкіль цей дощ, коли небо - вимита блакить? ані хмарини, ні цятки. Зрештою, хіба не бачить, що його не чекали? А він йде собі не розбираючи дороги – сліпий дощ...
За усенький день милий її ані разу не згадав, жодна думка, жоден бодай хвилинний спогад не долетів до неї, в той час, як думала про нього невідступно. Звісно, розуміла, вони там вирішують важливі проблеми, що стосуються життя світового океану. Та за увесь Божий день навіть не згадати?...
Колись шкодувала, що тихцем не записувала усіх його любовних звірянь. Пестливі, чарівливі слова, що їх шепотів у вухо дівчині, були пахучі, мов фіміам, полонили серце, дурманили, зогрівали душу, та дим кадила швидко вивітрюється. Дуже просто твердити, що любиш, але це лише балачки про якусь узагальнену любов. А коли розібрати кожен мент життя, особливо коли твій коханий не поряд, то ясно видко – насправді людина може цілком добре обходитись без тебе. Нині згадала - скільки разів «забував» їй зателефонувати - мовляв, вільної хвилини не мав. У таке, з натяжкою, але можна повірити! Але за усенький день навіть не подумати про неї? Чи не вияв це не любові?
За мить вже сама злякалась своїх думок. Напевно, не все так зле. Ніколи думати про кохану, коли зайнятий роботою. Та й неправильно це. Це як поміж двох крісел сидіти... Сама писала репортаж в номер і зосереджено думала про Ореста – багато написала? Задасть їй зараз шеф літанію за таку продуктивність праці! Та нічого не годна з собою вдіяти... Її милий інший – він уміє себе організувати. Можливо з океанських глибин сигнал від нього й не може поступити - намагалась себе заспокоїти, та самонавіювання вистачало не на довго. Тривога вперто вила гніздо в її серці. Увечері, о Боже! Орест захоплювався якоюсь іншою жінкою – його тепло було скероване на неї! Не витримала - зателефонувала.
- Що там відбувається? Із вами відрядили гарем? Біля кого там увиваєшся?
- Навіщо ти так, люба? Серед нас тут єдина жінка – дружина керівника експедиції. Вона чудовий спеціаліст, до того ж усіх нас підтримує на дусі.
- Ти подумав, як мені це відчувати? – питання зависло в повітрі. Її не переконати словами, адже краще за Ореста відчуває, які почуття нуртують в його серці. Він хотів цієї жінки! Невже не може втямити бевзь, що вона все це відчуває?! Тижня не минуло, а в нього вже таємна пасія, він уже готовий затягти її у ліжко! От і маєш чар нових відчуттів... Завжди шукаємо «нового» та ніколи не готові з ними зустрітись! – роздумувала під розкішним кущем персидського бузку, під яким так любили сидіти з Орестом, нині ж навіть аромату його не відчула...
- Але ж мила, я не можу перестати спілкуватись зі своїми колегами, - вигукнув з пересердя Орест, - у нас тут маленький, та все ж колектив. Врешті хлопець щиро, від усієї душі розсміявся. Щирість його сміху гріла, пестила її порослу страхом душу, та як зимове сонце все ж не зогріла. І на її устах тремтливою, ніжною квіткою розцвіла посмішка, та аромату в ній уже не було. Вирватись із влади власних завихрень було не в силах. Раніше вона теж відчувала свою присутність у картинах, що малювала її уява. Зараз же усе було по-іншому. Враження були настільки сильні, настільки чіткі і яскраві, що від дійсності їх годі було відрізнити. Її очі ставали прозорими, мов скляні, якби вона споглядала лише власний світ, який у середині. Науявляла собі різного, що аж злякалась своїх власних фантазій. Якби усе це перенести на полотно й поглянуту збоку, можна було б померти зі страху. Ясно одне - я його вчорашній день і того не змінити! Як довго можна жити у вчорашньому дні??? Почуття чогось важать, лише коли закохані поряд. Її мізки працювали мов криголам, який втратив управління і прорубує геть усе на своєму шляху. Хотіла, але не могла його зупинити.
Немає вправнішого гальма для любові, ніж страх. На жаль, тоді цього іще не знала. Стала нервовою, хворобливо вразливою, стривоженою, занепокоєною – так буває з нами, коли починається якась хвороба. Відчула внутрішню роздвоєність. Найжахливіший конфлікт із собою самою. Згадала чийсь мудрий вислів, здається, Дюма - Відчувати – більше ніж знати, а вона відчувала, усе відчувала...
***
Її знервованість, постійна збудженість хвилювала шефа, викликав, цікавився коли готовим буде матеріал - дивилась йому прямо в очі, але погляд її не був як звикло добрим, чи бодай іронічним, швидше відчуженим. Сумнівно, що взагалі його бачила. Можливо, щось сталося в інституті, де останнє брала інтерв’ю? – турбувався. Зателефонував туди. Професор Дідух запевнив.
- Нічого, що могло б вплинути на розлад психіки журналістки за час перебування в інституті не відбулося, та коли бажаєте, пришлю нашого психолога, аби здаля трохи поспостерігав за нею. Звичайно той погодився. Увечері психолог поділився спостереженнями.
- У вашої працівниці немає жодного контакту із зовнішнім світом. У неї дивним чином загальмувались усі рефлекси.
- Гадаєте її потрібно шпиталізувати?
- Не так відразу.
- По своїй природі жінка налаштована на гірше, на негатив. Це може бути звичайна «психічна нежить», одна із форм жіночих депресій. У неї з певністю гостра тривога, стійке безсоння. Усе це може бути викликане звичайною жіночою помисловістю, яка через певний час промине. Їй просто треба відпочити. Гадаю, кількаденна відпустка прислужиться на добро.
Чи на добро їй відпустка? – не переставала дратуватись Настя. Орест «сидів у голові». В редакції бодай трохи відволікали співробітники, тепер же залишилась сам на сам зі своїми думками. Уже відколи не могла зануритись у спасенне, тепле море почуттів коханого! Часами проступали флюїди ніжності, та не була це ніжність закоханої людини, радше жалість. Це бісило! Не могла з цим упоратись. Взагалі НІЧОГО не могла. «Безсилля вві сні» пережила хіба кожна людина, зараз вона переживала «Безсилля наяву».
- Що з тобою відбувається? – допитувався Орест, не розумію, чим керуєшся уводячи себе у стан шаленства, що ти собі там науявляла? Раджу: не розкручуй ролика!
- Це не твої слова, Оресте! – у відчаї промовляла Настя, у Львові я розмовляю не з тобою.
- Цікаво з ким же?
- З тим, кого ти нині віддзеркалюєш.
- Дивна, принаймні сентенція. Це була твоя ідея, з тим пристроєм. Нині ж плетеш якісь несосвітенні речі, які начебто бачиш, чи відчуваєш. Та все це плід твоєї уяви! Настя ж відчула - флюїд обурення милого - несправжній.
- Бодай добре, що не кажеш: «плодом хворої уяви....» - іронізувала гірко.
Терпець Ореста теж був на межі.
- Те, про що ти говориш, може бути всім чим завгодно, але не реальністю. Ти не підозрюєш пастки, в яку може заманити тебе оте надмірне мозкове збудження. Усе це може закінчитись важким психічним захворюванням, навіть смертю. Дай спокій, поки не пізно!
Дівчина тривожно затріпотіла, її невидячі очі відкрились широко і стали безумними, шаленими. Громовиця екстазу змінила вираз її обличчя, як міняє раптовий промінь, що невідаль як продерся крізь хмари. Не Орестові слова, не слова так вплинули на неї, щось інше – його почуття. Були вони, що клубок змій, де кожна звивалася й намагалась вкусити. Міцно стиснула і з усієї сили шпурнула пристрій на кам’яну бруківку, корпус його розлетівся на друзки. В ту ж мить тоскний, тужний ляк пробіг комірками її свідомості. Відчула, що так само на друзки розбите її серце, і всеньке її життя, їй теж не потрібне.
***
Була мов перевернена карта Таро – відчувала внутрішню роздвоєність, конфлікт зі собою. Пішла в інститут палеонтології, та ані білозубого Гіза, ані академіка Гладія в його стінах уже не було.
- Їхню лабораторію від нас забрали. Сказали, що на її основі створять новий інститут, - пояснили колеги-науковці, - їхні досліди одразу ж засекретили, що й місця перебування їхнього не знаємо. Настунені легені жадібно увібрали ледь не все повітря у кімнаті. І все ж їй нічим було дихати – чимскоріш вирвалась на відкритий простір. «І тут моя вина! Коли б репортаж появився вчасно, можливо... Видати біда в’їлась їй у плоть. По житті я справжній лузер – той, хто втрачає, - вирішила засліплена сльозами, потік яких годі було зупинити.
Нема Ореста. І винуватити нікого - сама викинула його зі свого життя.
Кімната опустіла, мов надгробна плита. Чи ж не дурепа, - обсіли думки, як горобці сонячник. Залазить з ногами в старезне плетене крісло-гойдалку, закутується волохатим гуцульським ліжником – вона у своєму гнізді. Який легкий, який геніальний винахід – пташине гніздо! Видко, щось є у неї пташиного, раз залишилась ця незборима потреба у гніздів’ї. У дрімоті-сні знову буде птахою. Підійматиме дзьоба й голосно на все горло кричатиме, як її посесетри й брати альбатроси...
