Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2574
Творів: 46739
Рецензій: 91125

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза драма

Осіннє листя відлітає на північ (закінчення)

© Victor Artxauz, 03-04-2013
Аліса обернулася, провела поглядом зникаючий в далечі автомобіль незнайомця, раптово зірвалася з місця і побігла кудись, залишаючи після себе в повітрі аромат вишень і квітів. Я стояв, не розуміючи що мені робити, я чекав цілу вічність, доки зі сповненого аромату вишень повітря повернеться Аліса, знову посміхнеться до мене і ми підемо до кар’єру, вона буде говорити про різні нісенітниці, а я не слухатиму, лише ловитиму ніздрями її запах, тремтітиму від близькості тепла її тіла й, немов загіпнотизований, спостерігатиму, як рухаються її губи, народжуючи ті слова, які не мають для мене жодного значення.
І саме тоді я зрозумів, де шукати Алісу.


Сонце припікало її шкіру, залишаючи на ній відтінок засмаги. Від неї більше не пахло вишнями. Ні, чимось іншим, таким неприємним і тривожним. Через кілька десятків років я знатиму, що саме так пахнуть люди в передчутті біди. Аліса сиділа на краю прірви, звісивши ноги в кар’єрну ущелину і пахла страхом. Потворний моторошний запах, від якого тобі ніде дітися, який таврує тебе міткою приреченості.

“Ти розумієш, що він хоче знову завести машину, знову проїхатися, як в ті старі старі добрі часи? Я так дивилася на вас з вікна будинку, як ви виїжджаєте з гаража на тому автомобілі, і ваше волосся розвівається за вітром. Я тоді так вам заздрила, я гадала, що ви найщасливіша сім’я на цілій планеті. Я мріяла, що одного разу і в моєї сім’ї буде така машина, і ми також будемо настільки щасливі, знову будемо всі разом. А тоді починався дощ, ви зупинялися, вибігали з авто і починали швидко складати дах. Ви так кричали від сміху... - Аліса повернулася до мене і пронизала поглядом своїх весняних очей, - Ти навіть не уявляєш, які ви були щасливі й як я вам заздрила...”

Дівчина відвернулася, сховала обличчя в долоні і нахилилася до колін. Вона плакала. До мене доносилося її схлипування, я завмер в нерішучості чи можна мені її обійняти.

“Ти розумієш, що завести авто і знову виїхати на дорогу — це потрібно було не тому чоловіку.., це потрібно більше твоєму діду. Авто ржавіє без бензину, без асфальту, так само, як і твій дід ржавіє без відчуття щастя. Кожній людині потрібно бути щасливою, щоб щасливо померти...”

Я здригнувся від того останнього слова, Аліса знову підвела голову і глянула на мене, в її погляді з’явилася моторошна рішучість. Погляд, який лякав мене, але водночас давав зрозуміти, що мені не під силу її зупинити.

Тоді пішов дощ. Він з’явився невідомо звідки, просто з безхмарного неба. Краплі дощу були настільки чистими, настільки прозорими, що їх майже не було видно і здавалося, дощ йде лише для нас. Дощ лив лише на нас. Він торкався обличчя Аліси, змішуючись з її слізьми і роблячи сльози частиною дощу. Його солоними краплями. Інколи мені здавалося, що сама Аліса створила цей дощ.

Я схопився на ноги і простягнув руку дівчині:
“Тікаймо під дерева!”

В очах Аліси промайнув блиск, я навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як вона шарпонула мене за руку до себе, я повалився на коліна, закриваючи очі від болю розбитих об землю суглобів, і вже з закритими очима відчув наскільки близько знаходжуся до її губ.

Я розплющив очі. Обличчя Аліси майже торкалося мого, вона повільно і глибоко дихала. Повітря, зігріте її легенями, обвівало мене своїм теплом.

“Тікаймо,” - прошепотів я кволим голосом, вже знаючи, що жодна сила на світі не примусить мене підвестися, не примусить втекти, не примусить відірвати погляду від таких близьких очей кольору весни.

Аліса заплющила очі, її голова зробила ледь помітний рух вперед і її губи торкнулися моїх. Цей неповторний смак вишень, він пронизав мене електричним струмом, витіснивши з голови тисячі сумнівів, невпевненостей та нерішучостей... Я більше ні хвилини не сумнівався, я був найщасливішою людиною на землі, адже я знав чого хочу — я хочу торкатися вуст смаку вишень, хочу злизувати з них цей аромат, цілу вічність насолоджуватися їхньої гіркотою. Я хочу страждати за цими губами, я хочу відчувати біль в грудях, як легеням не вистачає кисню, як шлунок наповнюється солодкою нудотою.

Я торкаюся тіла Аліси, відчуваючи, як її шкіра покривається піщинками від холодних крапель дощу. Ми рвучкими рухами звільняємось від важкого, прилиплого до тіла одягу і залишаємось сам на сам з дощем.   Нам ніколи не насолодитися любов’ю, ніколи не насититись нашими тілами, ніколи не бути знову такими безтурботними дітьми, яким нічого не потрібно в таку спеку, окрім морозива.

Це дорога без шансу повернутися назад, дорога, яка веде до щастя, чорт забирай, так тобі казали, і, швидше за все це правда, але одного тобі не сказали: ця дорога справді веде до щастя.., ця дорога ніколи тебе не приведе до щастя. І цей голод, голод щастя, він знову штовхатиме вас впиватися в один одного губами, доторкатися голої шкіри, рухатися, рухатися на зустріч один одному.

А потім дощ закінчився, з’явилося сонце, трава швидко підсохла і ми спали під відкритим небом, залишивши наші голі тіла під сонячним промінням, загубившись у чагарниках від цілого світу.


І мені снився дуже дивний сон:
Немов дід Іван прокидається посеред ночі через метушню у вітальні. В його вік нічого дивного мати такий чутливий сон. Дід Іван бурчить собі під носа: “Кляті коти, курва їх мама...” і, перевернувшись на інший бік, намагається заснути знову. Він ще так театрально накривається ковдрою з головою, ніби цей рух обов’язково повинні побачити коти й одразу перестати шуміти.

Але сон не повертається. Марна спроба. Шум у вітальні не припиняється. Старому навіть кілька разів ввижається, що він чув клацання автомобільних дверей. Дід уявляє, як коти залишають глибокі подряпини від кігтів на блискучому металі Мерседеса, і ця картина настільки лякає його, що змушує підвестися з ліжка й в одних трусах спуститися до вітальні.

Мій дід спускається вниз, він заглядає до кухні, але там жодних ознак котів, дід намагається розгледіти їх маленькі постаті, які причаїлися по темних кутках, намагається зустріти моторошний відблиск їхніх нічних очей, але знову ж жодних котів. Дід Іван сердито бігає по поверху, кожен свій крок супроводжуючи прокльонами і скреготом кісток. Старий нарощує темп, він несамовито кидається у пітьму, намагаючись навпомацки зловити шерстяне чортеня, він заглядає під дивани, його тіло досить швидко перегрівається, обливається потом, піт заліплює йому очі, відчувається на губах, він втрачає контроль над диханням і лише в передчутті зовсім близького серцевого нападу, дід облишає марні пошуки й знесилено падає на канапу.

І тоді він помічає, що ніяких котів немає. Що немає нічого. А можливо є — без різниці. Єдине, що має значення для нього, що має значення всі ці довгі роки існування — це вона, красуня у червоній сукні на пасажирському сидінні Мерседеса. Вона така юна... Вона така прекрасна, як тоді, у свої двадцять. Можливо навіть ще прекрасніша.  

Моєму діду хочеться плакати, тому що він знає, що його красуня давно зникла в туману іншого світу. Дід знає, що красуня — витвір його старечої уяви, його страждаючої стомленої душі. Знає, що вона не реальна, немов джерело прохолодної води у пустелі, і варто до нього лише торкнутися губами, як воно зникне з твоєї голови.  

Але про це не знає красуня. Вона пронизує поглядом своїх глибоких очей, вона всім своїм виглядом каже, що ось я, ось я жива, доторкнися до мене, пригорни мене, і, трясця твоїй матері, старий пердун, перестань ревіти, як баба!

Дід Іван оглядається, знаходить поруч себе на канапі свій святковий синій костюм у смужку, швидко переодягається. Його тіло таке молоде, таке жваве, ніякого болю в суглобах, аритмічного дихання, задухи - йому  двадцять і він по вуха закоханий у цю дівчину у червоній сукні.

Як це прекрасно, коли тобі знову двадцять, ти у святковому костюмі, на пасажирському сидінні твого шикарного авто не менш шикарна краля у спокусливій сукні. Її вбрання настільки коротке, що тобі без проблем вдається розгледіти її чарівні ніжки, які вона витягла на всю довжину.

“Де б вона не з’являлася, її супроводжує веселка...” - о так, це саме про неї співають старі рокери Rolling Stones.

Ти думаєш, чорт забирай, якщо це сон, тоді не дозволяйте мені прокинутись!  

Ти сідаєш поруч красуні, вона тебе грайливо чмокає в щоку. Ти відчуваєш, як червонієш, немов хлопчисько від цього поцілунку. Але ж ти і є хлопчисько, тобі знову двадцять і на тобі цей святковий костюм, який можливо і додає тобі кілька років, але не приховає незграбності твоєї молодості.

Ти повертаєш ключ в замку запалювання. Автомобіль ліниво тремтить залізним тілом, ще цілковито не прокинувшись після такого затяжного сну, але через якусь мить молодість повертається і до машини, хрип двигуна стає все виразнішим, все дзвінкішим. Вітальню наповнює запах відпрацьованих газів. Ти жадібно ловиш ніздрями цей запах давно забутих днів, ти згадуєш, як багато значив для тебе цей запах.

Повільно торкаєшся ногою педалі акселератора, авто ще раз відзивається сердитим хрипом, струшує з себе залишки сну і кидається вперед, просто у величезне вікно, розбиваючи його вдрузки. Ви виїжджаєте на вулицю. Мерседес вдихає на повні груди холодне нічне повітря, красуня вдихає на повні груди нічне холодне повітря, хлопець за кермом вдихає на повні груди нічне повітря. Ви відчуваєте себе частиною одного живого організму, немає більше “ти”, є лише “ви”.

І ви несетеся назустріч ночі, в сторону заходу. За вашими спинами, вдалині, з’являються перші криваві промені світанку, ви тікаєте від нього, немов світло для вас смертельне, як у тих фільмах про вампірів. У світлі ви боїтесь побачити ваші обличчя, ви боїтесь зустріти на них сліди старості, сліди брехні. Світло може розповісти вам правду, а правди не існує в казках.

Яка, в біса, правда! На чорта вона?! Волосся красуні розвівається в різні боки, вона постійно поправляє його, щоб не попадало в обличчя. Її волосся торкається тебе, лоскоче. Тобі здається, що воно пахне вишнями. Коли ти перемикаєш передачу, твоя рука торкається ніжної шкіри її ніжок.

Ти намагаєшся слідкувати за дорогою, не дивитися в її сторону. Але ти тільки те і робиш, що поглядаєш на дівчину, тобі щосекунди хочеться переконатись, що вона поруч, що це все насправді, що ти не зійшов з глузду. І навіть, якщо ти справді збожеволів, яка в біса різниця, ти б волів ніколи не дізнатися свій діагноз.  

І коли ти майже повірив у цю казку, коли тобі майже здається, що це все реальність, твоє серце підказує тобі, що ти той самий старий немічний дідуган. Ти той самий старий стомлений чоловік з хворою душею, твоє серце не витримує близькості з юним тілом красуні, не витримує дотику її теплої шкіри, не витримує спокусливості оголених ніжок, не витримує її заразливого сміху, не витримує цієї погоні з часом, не витримує аромату дівчини... Аромату вишень?

Стомлене, але правдиве серце каже тобі: “Ти старий і немічний. Ти надто старий для цієї гри. Ти спробував сам себе обдурити, але в тебе нічого не вийшло. І ти знаєш ціну цієї спроби. Чорт забирай, звичайно знаєш! Подивись ще раз, подивись останній раз на її посмішку, відчуй її аромат, доторкнись до її ніжної шкіри. І нехай тебе не турбує чому вона так шалено схожа на Ларису, нехай тебе не турбує наскільки це все реально. Тому що це кінець... Ти знаєш, що це кінець? Ти знаєш, що таке кінець?”.

Кінець..


Раптом мій дід втрачає контроль над автомобілем, шини пронизливо виють і машину виносить з дороги. Дід зовсім не рухається, він паралізований. Красуня кричить зі страху, коли авто летить в напрямку кювету. Дівчина трусить Івана Дмитровича, намагаючись вивести його із заціпеніння. Марно. Бетонна огорожа кювету стрімко наближається, в’їдається в метал автомобіля, хрумтить своїми бетонними зубами. Авто перекидається кілька разів і нарешті завмирає, з його понівеченого залізного тіла виходять останні залишки життя.

Я дивлюся крізь сон на діда і бачу, що він знову старий. Але щось змінилося в його обличчі, щось невловиме, я не одразу можу відповісти що саме. Не можу розгледіти крізь кров. І раптом я розумію, що з обличчя зникло страждання і тепер він посміхається. Його скривавлене обличчя назавжди завмерло в посмішці.

Я дивлюся крізь сон на красуню і впізнаю її. Я знаю ці очі кольору весни, ці вуста... Я знаю їх на смак. Я не вірю собі, я не хочу зізнаватися собі, що красуня без свідомості — це...


І мій сон закінчився. Поштовх в плече розбудив мене, я розплющив очі і побачив матір. Вона плакала. Їй не потрібно було нічого говорити, я й так зрозумів з її сліз і з мого сну. Але вона сказала:
“Вони в лікарні. Збирайся, ми їдемо до них...”
Вони... Мати не назвала їх на ім’я, ніби знаючи, що я і так все знаю. Ніби вона бачила такий самий сон.
Ми їхали швидко. Губи мами щільно стиснуті, вони аж побіліли від напруги, але час від час мати зривалася і плакала. Тоді вона обережно паркувала авто, відверталася від мене і плакала. В новенькому “Пежо” було настільки тихо, що я чув як крапотить дрібний дощ по корпусу автомобіля. Небо налилося сірим неприємним кольором і всім своїм видом показувало наскільки воно втомилося від літа, і що незабаром буде осінь. Я чув, як збоку плаче мати, як дріботить дощ, як стогне небо, і я намагався зрозуміти, чому Аліса опинилася в Мерседесі мого діда. Через якусь хвилину мати витирала сльози паперовою хустиною, знову стискала губи і ми їхали далі до районної лікарні.

Ми не встигли. Мій дідусь помер, так і не прийшовши до тями. Ще до того, як побачити його тіло, я знав, як виглядатиме його обличчя: спокійним і усміхненим. Так напевно помирають буддистські монахи.

Я зайшов до палати Аліси. До неї повернулася свідомість хвилин п’ятнадцять тому. Вона просто лежала і дивилася в стелю. Аліса не сильно постраждала, можливо окрім кількох подряпин на обличчі. Але її погляд. Погляд очей кольору весни. Він подорослішав, він наповнився сумом.. І виною?

Я крадькома дістав з-під куртки пляшку вина, завбачливо викрадену з дому. Вона була розпочата мною і Алісою ще кілька днів тому. Дівчина краєм ока помітила пляшку і ледь помітно посміхнулася. Я знав, як важко їй далася ця посмішка. Частково через ту дозу знеболювального, яким нашпигали її, частково через те, що зараз її мучило. Я капнув кілька крапель вина собі на палець і доторкнувся ним губ Аліси. Потім сховав пляшку, махнув на прощання дівчині і пішов шукати матір.


Діда ховали на третій день. Після похорону я знову навідався до Аліси в лікарню. Їй залишалося лежати ще кілька днів, але дівчину вже випускали на прогулянку. Ми пішли в парк за лікарнею допивати пляшку вина.

Ми довго сиділи на поваленому стовбурі дерева, розглядали похмуре небо, час від часу ловили краплі дощу спраглою шкірою і говорили про цей дощ, про цю спеку і про те, що незабаром осінь, яка розділить нас по різним світам на дев’ять місяців. Я казав, що не дочекаюся наступного літа, певно втечу з дому, сяду на поїзд і приїду до неї. Вона казала, що поступатиме в університет наступного року. Вона нічого мені не обіцяла. Якби я знав, що то буде останнє наше спільне літо.

Саме того дня вона сказала: “Людина повинна помирати, коли найбільше цього не хоче... Чи не так? Це сама чесна смерть. Дуже сумно дивитися на людину, яка молить про смерть. Помирати коли цього найбільше не хочеш — це сама щаслива смерть... Твій дід помер щасливим? Правда?”

Я згадав усміхнене обличчя діда і відповів, що вона права. І тоді вона розповіла, як це насправді сталося. Вона розказала мені мій же сон.


***
Як це до біса давно було! Можливо це сталося в іншому житті, з іншими людьми, але точно не з нами.  

Зал заливається оплесками. Світло вже погасло і зараз саме час для мого виходу. Потрібно сконцентруватися на ролі, вжитися в образ, але мені з голови ніяк не виходить Аліса.

Хтось піднімає мене і виштовхує на сцену. Яскраве світло сліпить мене, я примружую очі, намагаючись знайти серед натовпу глядачів саме її. З’являються інші актори, з’являється Ірина, вони щось промовляють до мене, торкаються мене і моє тіло автоматично торкається їх, відповідає їм завченими на пам’ять фразами. Я навіть не усвідомлюю, що відбувається, ніби одночасно в одному тілі існують двоє мене: закоханий у Алісу шістнадцятирічний хлопчисько й досвідчений життям тридцятирічний актор, який знає, що романтика і любов померли в минулому столітті.

Я розумію, що далі так продовжуватися не може, фальшивість ллється з мене в кожній фразі, в кожному руху. Я повинен зібратися і робити те, що в мене виходить найкраще — грати.

І тоді я знаходжу Алісу. Вони сидять на центральному балконі. Вони зовсім не дивляться на сцену. Її підстаркуватий супутник тримає руку на її колінах. Його рухи стають все розкутішими. Аліса посміхається і грайливо кусає його за вухо.

Мені ніколи не повернутися в ті далекі сонячні дні моєї юності. Ніколи... Ніколи! Мені ніколи не повернути того щастя, яке мені лишень показали, дали потримати в руках і жорстоко відібрали його в мене саме в ту мить, коли я зрозумів, що це і є щастя.

Я дивлюся, як молоді спокусливі губи Аліси впиваються у старечі і бліді. Як зморшкуваті руки джентльмена ковзають оголеними ніжками дівчини і заходять далеко під сукню. Мені стає страшенно гидко, мене починає нудити.

Ніхто не винить Алісу в смерті мого діда. Ніхто й ніколи не посмів. Окрім неї самої. Аліса не пробачила собі смерті мого діда. І цей тягар з нею навіки. Як і бліді губи лисуватого джентльмена, які залишають на її шкірі тьмяні сліди.

Я знаю чому вона цілує цього старого джентльмена, я знаю чому вона дозволяє насолоджуватися йому її молодістю. Можливо про це не знає Аліса, але я знаю. Вона хоче зробити його щасливим. Вона хоче, щоб однієї ночі він помер щасливим, кохаючись із жінкою своєї мрії. А потім Аліса знайде собі іншу стомлену душу, щоб подарувати кілька секунд щастя перед смертю.

Вона ніколи не пробачить собі. Аліса знає, що сама щаслива смерть — це коли тобі цього найбільше не хочеться.

Осіннє листя відлітає на північ, я відчуваю, як його духмяний запах змінюється на холод. Ми не зустрінемось після вистави. Ніколи більше не зустрінемося знову.

І тоді я звільняю себе від цих спогадів, звільняю себе від Аліси і починаю грати свою роль.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

респект, але

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 07-04-2013

Як би я був пророком

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 07-04-2013

Це просто НЕЙМОВІРНО

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 06-04-2013

Передчуття мене одурили

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 05-04-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73033094406128 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …