Він був молодий і безбожно юний. Це надто непокїло Леокадію Люціянівну, адже все змішалося в її домі. На третій день її тривог пан Владлен Марціянович разом із челяддю від’їхав у провінцію, на віллу „Цариця скла”. Вони там щороку відпочивали.
Леокадія Люціянівна сиділа в своєму дортуарі на сап’янній софі і проводжала очима чоловіка. Анатоль, звичайно, був аж надто молодий і не надто розумний. Не мав він і лискучих сталевих мускулів, посічених шрамами. Але вона не могла опиратися, коли він підходив до неї впритул, не дозволяв рухатись, і як дитина терся гульфиком своїх штанів об її обличчя. По тілу пробігав струм, пані голосно кричала, але не пручалася.
„Так, так, так, так, - думала вона тепер, задираючи важкий шевроновий поділ вище коліна, - А чи так це було? А чи так це буде?!!”
Її очі весело блищали. Вона побігла до шафи і дістала свої найтонші мережані панталончики. Піднесла до очей і понюхала. Потім набрала скільки могла повітря в малесеньку катеринку грудей і поволі видихнула. Її ноги якось самі по собі виверталися, і приємно пригадувався цирульник, той, що минулого року складав їй волосся. Вони тоді чудово розважились. Панна добре пам’ятала, як він ялозив її по стегнах важкими чобітьми, а від кожного поштовху у ній щось скрипіло й уривалося, як стара деревина.
Ах місто, місто, хтиве місиво,
телень-белень, ах, вигасає…
Ах, мій скрипаль вночі повісився,
А очі – ах! – і досі сяють…
„Це я. Не треба! - заговорив їй безапеляційний жіночий голос ізсередини, - Замовкніть. Я не вчила вас таким брутальностям.”
- Матрьоша! – гукнула Леокадія Люціянівна до служниці, бо не хотіла далі слухати повчань.
Прибігла Матрьоша в сарафані і відвела панну вниз.
- Матрьоша, віднеси кенарка на кухню, бо він здихає а я не можу дивитись на такі жалості!
Матрьоша війнула спідницею і Леокадія Люціянівна відчула в повітрі знайомий запах. Дурна дівуля знову сьогодні прискалася її парфумом. Але панна хотіла бути поблажливою, та й конюшня в неділю була зачинена. Леокадія Люціянівна все життя вперто трималась консервативних поглядів, чинила опір лібералізму, хоч він таки проникав у неї, разом з поліартритом і склерозом, разом з Анатолевим членом і його поглядами, що не трималися ніякої купи. Якраз це вона і вважала лібералізмом. Але все одно пані читала газети саме вранці, а не коли прийдеться, і завжди посміхалася за столом для доброго травлення, хоч Владлен Марціянович і говорив їй, що ці звички гальмують прогрес і в домі вже геть нічим дихати.
Леокадія Люціянівна з неприємністю завважила на столі оселедці, калачі з маслом і сир – лишки чоловікового сніданку. На стільцях до того ж сиділи ці огидні діти: хлопчик Матрьоші та її Таня – внука. Пані трохи дратувалася, бо діти вертіли головами і брали їжу надто похапливо. Вона, швидко схилившись до стола, написала дві записочки, наслинила і приклеїла дітям на лоби. Діти злякались і втекли з-за столу.
„Ні, ні, ні. Ви ніколи не позбудетеся свого снобства, - шепотів металевий унутрішній голос, - Ви, стара потворо, таки не хочете вчитися.”
Пані зітхнула, вона не могла сперечатися, це не було дозволено правилами.
„Ви навіть не уявляєте, який це жах – отак демонструвати свою зневагу. Митець – це гуманізм. Митець – це терпимість. Митець – це щирість і простота. А Ваша суть як на долоні: це чайна троянда у дворі монастиря, що черпає наснагу з трупа гадюки.”
Леокадія Люціянівна помітно нервувалася, одним оком пильнуючи, як кучер у проймі вікна справляє малу нужду на стовбур.
Біля дверей почулися кроки і бемкнув дзвінок. Леокадія Люціянівна рушила відчиняти, чуючи в собі страшну руїну. На порозі стояв Анатоль і сяяв свіжістю. Учора його тут нагодували поганим бульйоном і він пішов додому з розладом шлунку. Пані весь вечір хвилювалася і перебирала в шифоньєрці речі покійної дочки. Вона завжди заспокоювала нерви в такий спосіб: торкаючись до смерті. Та зараз Анатоль стояв перед нею з букетом і пані ціпеніла від майже фізичного болю.
- Ліка, - мовив він глибоким нутряним баритоном і торкнувся її чола пухкими вустами.
- Ідіть геть! Ідіть геть! Ідіть геть, Анатоль! – скрикнула вона у відповідь і хотіла заридати, але ридання зупинилось десь посеред горла.
Він стояв і посміхався, тримаючи руку в кишені штанів миш’якового кольору. Він і не думав нікуди йти. Рука в кишені ворушилася, натякаючи Леокадії Люціянівні на те, що буде далі.
Ти Люципер, Ти Мефістофель!
О, ця маніжка! Ці – вуста!
Ох як цей профіль, як цей профіль
торкає серця темнота!
„Мерзотник і стара коханка. Ця історія не нова і…”, - почав було жіночий голос, але Леокадія Люціянівна прогнала його владним порухом голови.
- Ходімо, Анатоль! – гукнула вона рвійно, - Всю ніч я перекладала любовну алегорію Лабера. Ви мусіте це прочитати!
- Світ іще не знав жінки, талановитішої за тебе, Ліка! – запально відповів гість.
Леокадія Люціянівна недбало змахнула рукою і пішла нагору. Страшна руїна у вигляді книжкової шафи всередині ставала все більшою, тхнула пилом і давила. У дортуарі замість того, щоб сісти й читати Анатолю вірші, пані лягла на софу, звісивши праву руку, як мертва.
„Після сніданку встигнете. Вам це шкідливо робити до їжі!” – проказав голос, який цього разу звучав уже втомлено й не так металево.
Вона не хотіла зважати на голос. Анатоль скинув сюртук, дуже витончено поклав його на клавіші біля букета і поволі пішов до софи. Леокадія Люціянівна лежала і думала, що саме таке життя, яке зараз почалося в неї – і є справжнє життя. У ньому досвід і тяга до збочень мило поєднувалися з теплом, награною несмілістю і похапливістю юної дівчини.
Анатоль обережно сів просто їй на обличчя.
„Умгу, давно тебе тут не було”, - озвався жіночий голос, але ніхто його вже не чув.
Леокадія Люціянівна думала, що хоч він і не земський діяч, і хоч досі червоніє, немов хлопчик, і хоч геть не розуміється на мистецтві, а тільки вдає, все одно – його тіло має таку вагу й такі пахощі, яких їй, на жаль, не можуть подарувати ні Крістофоро Ландіно, ні Джакомо Мостачі, хоч вони, на її думку, й були неабиякими веселунами за життя. Але прах – до праху!
За якісь хвилини Анатоль уже був нагий і, лежачи зверху на Леокадії Люціянівні, вдавав об’їждчика молодої кобили. Леокадія Люціянівна пирхала і хвицала ногами, намагалася випручатися, але не могла, не мала сили. Юнак врешті осідлував її, міцно стиснувши стегнами. Іноді він неболяче хляпав „конячку” по обличчю – і пані відкидала голову вбік так рвучко, ніби він її вбивав. А то просто „скакав” на ній, приємно лоскочучи м’якими сідницями впалий живіт. Нарешті Анатоль з сопінням прилаштовувався межи ніг пані і починав поратися в її єстві так завзято, що верхня половина Леокадії Люціанівни вже прагла одломитися й утекти. Але не могла, тільки сережки у вигляді виноградних кетягів тріщали та лускали так, що це чули і Матрьоша, і кучер.
Після цього завжди наставало полегшення і їй кілька днів зовсім не хотілося писати. Вона поглядала на стоси книжок з таким глумом, ніби цікавилася все життя тільки легкою атлетикою, грою в карти та плітками. В такі дні унутрішній голос особливо не любив її. Але мовчав, бо бачив її силу.
Великі яйця Анатоля дзвінко хляпалися об її впалий живіт, всередині щось лоскотало, хоч вона вже й погано відчувала такі глибинні речі. Її руїна, її книжкова шафа всередині, хиталася і гуркотіла, загрожувала впасти. Леокадія Люціянівна вже почала було думати, як би його натякнути Анатолю, щоб він зупинився, бо на сьогодні аж задосить. Вона ще машинально водила наслиненим пальцем по його сідницях, як побачила, що біля вікна хтось стоїть.
- Хвойда ти стара й безсовісна, а не поетка!
Від несподіванки Анатоль завмер з відкритим ротом. Він ще був усередині пані, і не знав, як вийти з такої ситуації, не втративши ні репутації, ні апломбу. Його лице облив такий зворушливий рум’янець, що в інший час Леокадія Люціянівна його би просто залоскотала до смерті, роздягнувши наголо й посадивши на письмовий стіл.
Але тепер біля вікна стояла маленька жовтувата муза й зухвало дивилась на коханців. Стан її був закутаний у білий хітон, подекуди пропалений сигарами. Талію оповивав широкий срібний пояс, на очах блищали шкельця окулярів. За спиною виднілися величенькі крила – прозорі, але густо засновані судинами. Вона спиралася на ціпок, інкрустований стеблами плюща, а над головою в неї височів справдешній доричний ордер, що мало не торкався стелі.
Леокадія Люціянівна зітхнула і помалу почала вилазити з-під Анатоля. Її всю аж посмикувало від роздратування. Вона через силу збирала на підлозі свої спідники, панчохи і сукню, Анатолеві панталони, шийну хустку, сорочку і штани.
Вони одягалися нашвидкоруч, прикриваючись простирадлами і часто плутаючи лице і спід.
Знайшовши під подушкою другу сережку, Леокадія Люціянівна вчепила її собі на вухо, випросталась і мовила:
- Я так розумію, мої почуття Вами знищено!
- Ах, облиш ти вже свою салонність! Як поглянь на тебе оце – лань, пепіньєрка. Ніби то й не ти лежала щойно сракою догори і говорила таке, чого навіть я ще не чула.
Анатоль задкував до дверей. Леокадія Люціянівна спинила його рішучим жестом.
- Вона хоче образити мене, - заговорила пані, важко дихаючи, - Але образити мене вона не може! Є вищість душі! Є вищість сенсу!
- Так, так, так, так, так! – відповіла на те жінка, перекривляючи манеру пані, - Я ціную ваше ставлення до цього юнака! Але це непоштиво! Це мезальянс!
Леокадія Люціянівна потай шукала очима величезний турецький ятаган – весільний подарунок чоловіка. Вона завше його тримала під ліжком. І поки муза переконувала Анатоля, що любити старих паній за гроші – непорядно, Леокадія Люціянівна таки підсунула ножаку ногою поближче до себе.
- Давно ви тут? Як улаштувалися? – нахабно допитувала муза Анатоля.
- Я… недавно. Я… вчора. Ну тобто… приїхав. Я до тітоньки хотів їхати… кататися на ковзанах, але ж…
- Ну – так! Але ж зараз літо, я розумію Вас!! - муза так надсадно викрикувала слова, ніби грала Медею на руїнах амфітеатру.
Леокадії Люціянівні вже почало здаватись, що у відповідь лунає хор. І що хор той в антистрофі наказує їй, Леокадії Люціянівні, якомога швидше покінчити з музою, яка насмілилась зійти з Парнасу і появити себе во плоті.
Нарешті, коли муза зійшла на надвисокі ноти і в кімнаті запахло світовим ефіром, Леокадія Люціянівна прожогом кинулася до неї і вгородила ніж у серце. Запахло сіркою і старим вином. Леокадія Люціянівна бачила на своїх пальцях кров і чула, як величезна шафа всередині неї з гуркотом падає додолу.
Анатоль рішуче не розумів, що сталося, але добре бачив перед собою наслідки – двоє жінок лежали на підлозі, сплівшися тілами і не дихали. З-під платтів Леокадії Люціянівни сипалися на підлогу густо списані папери. Анатоль зрозумів, що йому час тікати.
Наступного дня був похорон. Анатоль стояв трохи осторонь і чекав. Коли всі розійшлися, він підійшов до могили, витончено скинув сюртук і сів своїми миш’яковим штаньми в узголів’я.
„Умгу, давно тебе тут не було”, - почувся наче знайомий жіночий голос.
