Через два дні дитинство закінчилося.
Няня урочисто вручила мені картку громадянина, ми обійнялися на прощання, і я пішла збирати речі.
Все помістилося в одну велику валізу. За прикладом Ті, ми присіли на дорогу. Порожній бокс із погашеним відеовікном перетворився на чистий лист. Той, хто вселиться після мене, наповнить його собою, мов краб порожню мушлю. А тобі, равлику, пора переселятися у просторіше житло.
- Все, треба йти.
На порозі центру я озирнулася. Пишна пальма ворушила гіллям, ніби прощаючись. На очах мимохіть виступили сльози. Прощавайте.
В кав’ярні терміналу робот-офіціант підходив тричі, але даремно – їсти не хотілось. Ми мовчали, витративши всі слова прощання ще вчора, і тепер мені нестерпно хотілося, щоб потяг прийшов раніше. Мусолячи в руках планшет, я стала знічев’я малювати портрет Пола. Але не таким, яким він був зараз, а таким, яким я пам’ятатиму його завжди – усміхненим, з хитринкою в очах. "Мій брат," – підписала внизу, і несподівано відчула полегшення.
Цифри на табло годинника невпинно змінювалися, і ми вийшли на перон. В чорній пащі тунелю наростало гудіння, перший подих сталевого змія обдав нас холодною вогкістю. Через хвилину він вилетів на світло, сяючи сріблястою лускою. Двері з шипінням відчинилися, і на перон стали виходити пасажири.
- Бувай, братику! – гукнула я, цілуючи Пола в щоку.
Він схопив було мене за руку, але я вирвалася. Він дивився на мене через поріг довгих дві хвилини, поки двері з шипінням не зачинилися, і Волтеборг в одну мить щез у темряві тунелю. Знайшовши вільне місце, я сховала обличчя в долонях. Коли ж примусила себе знову розплющити очі, потяг вже вилетів на поверхню.
Від гранітних глибин, які надійно берегли життя впродовж цілих ста років ядерної зими, сталевий змій ніс мене до моря крізь гірські тумани, повз провалля, вздовж крижаних норовливих річок. Прилипнувши до холодного мокрого скла, я намагалася відволіктися від тяжких думок, чіпляючись очима за гострі зубці скель. Фрактал – ось на що це було схоже. Нескінченне мереживо ліній каміння, над яким за пануючою кривою горизонту простягався сірий хаос хмарного неба. Потроху вдалося опанувати себе.
Через дві години потяг спинився. В Стрьомблад нас возили колись на екскурсію, і я все ще пам’ятала нехитре планування міста. Воно являло собою тісне нагромадження прямокутних будинків-ангарів, накритих велетенським куполом, який захищав від атмосферних опадів і відводив їх в море. Дихати тут можна було без маски, але всі за звичкою не скидали їх. Береженого, як то кажуть, важко захопити зненацька.
Аеропорт знаходився на східній окраїні. Я вирішила не зупинятися на станції, де на мене стали б витріщатися дорослі, а одразу попрямувала туди напівтемними переходами між будівлями. Йти довелось довгенько, і коли двері терміналу нарешті відчинилися, знесилено впала на перше-ліпше крісло.
Я опинилася ніби у великому акваріумі посеред безкрайнього неба. Довелося заново звикати до провалля над головою. На щастя, свинцево-сіре дно здавалося зовсім близьким, і невдовзі я перестала звертати на нього увагу. Перепочивши, почвалала до реєстратора і взяла з допомогою своєї картки квиток на літак до Вільнюса.
За вікном на злітному майданчику застигли під дощем сірі, схожі на кам’яних комах, конвертоплани, розкинувши чорні лопаті роторів. Руки знову засвербіли, на планшеті застиг рій банькатих істот із суглобистими кінцівками. Малювання пробудило апетит, і тут в нагоді став автомат зі снеками.
Нарешті оголосили посадку. Маленький, схожий на краплину, прозорий бус відвіз мене і ще двох пасажирів до дверей літака. Метал трапу голосно гримів під ногами, коли ми сходили на борт. Всередині було холодно, зате дуже затишно. З двадцяти місць вісімнадцять виявилися вільними. Я вибрала сидіння біля великого круглого ілюмінатора, який забезпечував чудову оглядовість. Двигун на поворотній консолі вразив тисячами крихітних заклепок. На планшет знову лягли обриси чудернацького створіння з пухирчастою текстурою шкіри. Довгий лускатий хвіст закінчувався шипами-стабілізаторами, а дві пари крил, чорні, мов сажа, рухалися навпереміну. Не встигла запустити рендерінг, як пілот наказав пристебнутися.
Застогнали турбіни, довжелезні крила-лопаті повільно, над силу, почали розкручуватися. Підняли трап, загерметизувавши салон, і одразу стало тихіше. З патрубків системи вентиляції заструменіло тепле повітря. Можна було розстебнути куртку і зняти респіратор.
Корпус літака тремтів усе сильніше, поки частота обертання роторів не перейшла невидиму межу, і резонанс щез. Лопаті перетворилися на розмиті прозорі кола. Хитнувшись, апарат відірвався від бетонного поля, ковзнув у напрямку моря, і невдовзі, перевівши осі двигунів у горизонтальне положення, линув понад хвилями, набираючи висоту.
Міцно вчепившись за крісло, я боролася з нападом паніки, потроху звикаючи до неозорої панорами, яка розкинулася за склом ілюмінатора. Відчуття стрімкого руху стиснуло все у мене всередині, і врешті я не витримала, відкинулася на спинку крісла й заплющила очі. Снек, який нещодавно проковтнула, просився назовні.
- Вперше летиш? – пролунав раптом над вухом голос.
Білявий чоловік у льотному комбінезоні присів поруч, насмішкувато вдивляючись в мою позеленілу фізіономію. Не діждавшись відповіді, простяг широкий пластиковий пакет.
- Тримай! Вцілиш сама?
Що?.. Ні, дзуськи!
- Не поспішай, крихітко! – він повернув пакет мені на коліна. – Погода кепська, буде трясти.
- Мені не треба, - намагаючись, щоб це виглядало якомога впевненіше, відказала я.
Він знизав плечима.
- Як собі хочеш, але, в разі чого, прибиратимеш за собою. Згода?
- Не прибиратиму! – огризнулась, відвернувшись.
Критично змірявши поглядом мою зіщулену постать, льотчик мовчки пішов. Опанувавши себе, повернула контроль над диханням, і невдовзі нудотний рефлекс пропав. Знову визирнувши в ілюмінатор, заціпеніла від краєвиду.
Літак здійнявся над пеленою хмар. Спершу здавалося, що ми раптом перекинулися догори ногами, але вестибулярний апарат, хоч і збитий з пантелику, це заперечував. Товсте сіре покривало простягалося внизу, а над ним нависав чисто-синій безмежний купол неба. Бездонна глибина притягувала погляд, примусивши знову зловитися за крісло. Здавалося, досить відпустити руки, як цей океан простору потягне до себе вгору. Раптом літак скорегував курс, і крізь протилежний ілюмінатор вдарив сліпучий промінь сонця.
Нам, підземним жителям, багато показували й розповідали про світ за межами вічного смогу, який все ще сповивав планету, але жодне відео, жодні порівняння не могли передати нестримної сили сонячного світла. Там, унизу, в гранітних печерах Волтеборгу, ми уявляли собі світило велетенською лампою, проте досить було побачити його своїми очима, як усі дитячі уявлення блідли й танули. Світло здавалося сяючим списом, нестерпно тиснуло на сітківку, коли я дивилася на нього крізь розчепірені пальці та примружені повіки, мене сповнював первісний страх перед силою, уявити яку не міг мій маленький мозок. Сірий світ наповнили барви – золото з лазур’ю, райдужні плями на стінах салону, ніби ми раптом опинилися в країні чудес. Вхопившись за планшет, я змела сіру палітру, креслячи широкими мазками спектральних кольорів чорний простір. "Небесні іскри", "Стріли вогню", "Золотий дощ". Поки літак не став знижуватися, я встигла стати найщирішим сонцепоклонником.
Вільнюс, як і більшість столиць дрібних нейтральних країн, уникнув долі Токіо, Лондона й Нью-Йорка. Хоч війна його теж зачепила, кілька старовинних кам’яних будинків тут збереглося, проте люди, одного разу залишивши свої мурашники, не поспішали до них повертатися. Край, який колись вкривали густі ліси, перетворився на болотисте пустище, поросле скарлюченим чагарником. На мене чекала пересадка на знамениту монорейкову дорогу, яка з’єднувала береги Балтійського і Чорного морів, пролягаючи вздовж давньої лінії Східного Фронтиру. Коли постала потреба у регулярному транспортному сполученні між форпостами західної цивілізації, відновлення наземної залізниці визнали недоцільним, а часті напади на потяги примусили переглянути концепцію. В результаті рейки підняли на двадцять метрів над землею, а зруйнувати товсті несучі опори без потужної вибухівки вважалося неможливим. Конструкція виправдала всі покладені на неї надії, і навіть змогла зберегти працездатність протягом шести десятків років. Тепер, коли тривожні часи відновлення порядку в пустищах відійшли в минуле, химерний транспорт став місцем паломництва туристів.
На великій землі було тепліше. Вільнюс тонув у жовтому смогу, але в порівнянні з похмурою сірістю Скандинавії виглядав набагато веселіше. Як і в більшості сучасних міст, чисельність яких рідко перевищувала десять тисяч осіб, усе знаходилося поруч. Муніципальним автобусом я дісталася Центрального вокзалу монорейки хвилин за двадцять. Бетонний віадук було видно з будь-якої точки міста. Вільнюс не був початковою станцією, лінія тяглася далі на північ, до самого Талліна, зате аеродром тут був кращим, і всі мандрівники, які хотіли побачити Великі Східні пустища, починали шлях саме звідси. Зійшовши на платформу, я втамувала голод в місцевому фастфуді. Якщо й надалі не трапиться жодних несподіванок, до вечора, як і планувалося, я дістануся Мафусаїлової вежі.
З широкого оглядового майданчика, влаштованого на даху платформи, на півночі виднілося якесь мономісто. Конусоподібний силует циклопічної споруди проступав навіть крізь густий пиловий серпанок, світячись білим кольором несучих ребер крізь жовте марево. Звірившись з путівником у Мережі, я з’ясувала, що воно називається SC212, і в даний час в ньому використовуються тільки три нижні яруси, переобладнані під готелі.
Потяг прибув без запізнення. Пасажирів виявилося небагато, переважно то були місцеві мешканці, добре екіпіровані для проживання в умовах пустищ. Виділялася серед людського потоку лише компанія підземників з рюкзаками, які, так само, як і я, раз-у-раз сіпали набридливу маску респіратора.
Сівши в напівпорожній вагон, я ледь встигла дістати планшет, як потяг плавно рушив, і невдовзі вже линув над землею на досить пристойній швидкості. Попереду на мене чекала шестигодинна подорож, тож можна було трохи відпочити.
Згадавши про Пола, я вирішила подзвонити йому, але так і не змогла наважитися. Після обірваного прощання він мав причини гніватися. Врешті вирішила вдатися до способу, яким користувався мій опікун.
"Привіт, Поле!
Мені дуже прикро, що довелося так вчинити там, на пероні, проте всі ці дні виявилися для мене нестерпним випробуванням. Пробач, братику.
Зі мною все гаразд. Летіти літаком – це просто ах! Вище хмар небо неймовірно блакитного кольору, набагато насиченішого, ніж на відео чи на картинках. А Сонце!.. Таке відчуття сили, коли дивишся на нього – словами не передати. Здається, я розумію, чому в давніх культах воно займало чільне місце.
У Вільнюсі я сіла на монорейку. Циклопічна споруда. Ціла історія будівництва. Зате дуже екологічна, не перешкоджає міграції тварин. Зараз потяг якраз наближається до басейну річки… П-р-и-п’-я-ть. Колись весь цей край вкривали соснові ліси, тепер – безкрайнє море очерету, лише подекуди мляво ростуть невисокі кущі верби. Нестача сонячного світла зупиняє ріст дерев. Тхі Зунг розповідала, що в тропіках над океанами, де кругообіг води відбувається інтенсивніше, смог практично розвіявся, і тропічні дерева потроху завойовують суходіл. У нас, в Скандинавії, майже те саме, а от на континентальних просторах пил все ще тримається в основному через часті пилові бурі. Мономісто, куди я їду, знаходиться просто посередині між морями. Судячи з показів метеорологічних супутників, смог слабне там тільки взимку, а з приходом літа знову посилюється. Здається, на мене чекає життя в чотирьох стінах.
Ось поки що й усе. Прошу, пробач мене. Подзвоню, як дістануся до місця.
Полі."
Відправивши текст, вимкнула планшет. Він дзвонитиме, а мені хотілося, щоб рана хоч трішки затягнулася. Потім, коли трохи обвикнуся на новому місці, обов’язково зв’яжуся. А поки що краєвиди за вікном допомагали забути про біль.
Потяг не зупинявся три години поспіль. Мутна пляма сонця перекотилася через півнеба, зависнувши в зеніті. Поселень не було видно взагалі, якщо не рахувати мономіста, більшість з яких, за свідченням Мережі, стояли законсервовані. Перетнувши вузьке русло Прип’яті, потяг занурився у жовтий світ континентальної рівнини. Одягнувши навушники, я увімкнула Зото, і під його "аритмофонію" дрімала, зрідка визираючи за вікно.
Невдовзі стало трохи цікавіше. Серед жовтих полів стали траплятися поодинокі гори. "Останці, - згадала я статті в мережі. - Давні свідки великого льодовика". Далі, згідно з мапою, пролягали відносно чисті райони, котрі не зазнали прямих атомних ударів, зате стали мішенню випадання радіоактивних опадів, занесених вітром із заходу. Міста і містечка, чисельні села люди залишили майже одразу, а той, хто зостався, прирік себе на голодну смерть. Часом монорейка минала занесені піском руїни, поодинокі бетонні будівлі, але від більшості населених пунктів залишилися тільки червоні цегляні кургани, порослі витривалими бур’янами.
Сонце тим часом стало хилитися до заходу. Естакада зазміїлася між невисокими горами вздовж сухих русел річок. Через годину я загубила лік поворотам у цьому лабіринті. Хотілося увімкнути планшет, але почуття провини виявилося сильнішим. Відкинувшись у кріслі, я задрімала, і ледь не проспала прибуття.
Сонце майже закінчило свій шлях, потонувши у жовто-червоній заграві на заході. Землю накрили майже марсіанські сутінки. Потрібна мені станція виявилась купкою металевих ангарів, обнесених високим дротяним парканом. Вдягнувши маску, зашнурувавшись як слід, я потягла валізу на перон.
Щоб освітити станцію, вистачило трьох потужних прожекторів. Роззирнувшись, я помітила біля сходів, які вели з естакади монорейки вниз, самотню постать в легкому комбінезоні. Оскільки більше ніхто не зійшов, це означало, що зустрічали саме мене. Набравши в легені побільше повітря, я рушила назустріч.
- Привіт! – промовив незнайомець, коли я наблизилась. – Ти, напевне, Полі?
Маска закривала обличчя, і було трохи моторошно розмовляти з людиною, більше схожою на космонавта.
- Так. Полі Фріден, - відповіла я, ховаючи руки за спину.
- Я – твій новий батько, - спокійно, навіть дещо буденно сказав незнайомець.
По спині прокотилася холодна хвиля, довелося опановувати себе.
- Як дісталася? Нормально?
- Так, дякую, все гаразд.
- Втомилась?
- Хіба що від неробства, - спробувала пожартувати, і зміна в голосі незнайомця підказала, що вдало.
- Нічого, скоро відпочинеш. Ще півгодини, і будемо вдома. Ходімо.
Він узяв валізу, я не заперечувала. Спустившись на землю, ми рушили повз будівлі станції на широкий майданчик, де стояли кари. Один з них, блакитно-білий, з великими ребристими колесами, привітно блимнувши ліхтарями, відчинив двері. Прилаштувавши валізу в багажник, чоловік зачекав, коли я сяду. Я швидко примостилася ззаду, на широкому, оббитому гладким сірим пластиком, сидінні, щоб уникнути розглядання під час поїздки. Нічого не сказавши, мій новий батько сів попереду, за кермо.
- Додому, - звелів автопілоту, двері зачинилися, і кар, розвернувшись, виїхав на шляхопровід.
Кондиціонер тим часом впорався з пилом, і чоловік скинув маску. Озирнувшись, посміхнувся:
- Ласкаво просимо, Полі!
