Пальцями, які були вдягнені в дорогі шкіряні рукавиці розтулив ребра жалюзів.
Вона прийшла.
Прийшла, так як приходять старі коханки в бар в якому ти часто буваєш, сідає за столик замовляє наприклад віски та чекає поки ти облажаєшся. Коли це трапляється, посміхається так аби навіть дохла миша в кутку побачила її. Посмішку самотності.
Прийшла як завжди гордовитою жінкою в літах.
Прийшла і відразу на повний голос заявила про себе холодом та снігом.
Сніг падав не очікувано ніби сектанти з вікон. Падав за комір, на голову, на не прикриті ділянки обличчя, на руки, які не зрозуміло чому не мерзли, а навпаки ставали теплішими немов грієш їх біля груби.
Сніг на протязі двох днів повністю захопив місто, я б сказав окупував. Він розмістився по всюди – снайпером на дахах, партизаном поміж дерев, та не знищеним авангардом на дорогах, який постійно намагалися усунути снігоочищувальні машини, але безрезультатно
Зима.
Хоча календар мовчки протестує, останні дні листопада, але вона вже тут, така незалежна і самотня.
Зима.
Якщо правильно вимовляти це слово, воно звучатиме як постріл поцілунку коханої жінки.
Зима.
Просто без зайвих слів прогнала з міста свою сестру.
Ліхтарі виливають світло вулицею. Сніжинки кружляються в їхньому світлі немов балерини в вогнях софітів. Самотні городяни рухаються швидко, напевно бояться, що вона їх схопить і не відпустить. Так як схопила його сусіда алкоголіка, який помер на лавочці від обіймів цієї серйозної дами.
Він знову зробив жалюзі суцільними. Сів на крісло біля вікна. Так кортить запалити. Неможна.
Темрява немов великий пухнастий кіт терлася об його ноги, муркотіла тишею.
Він ледь відкинув голову назад. Вслухався.
Десь на третьому поверсі жінка відбивала м'ясо, у сусідньому помешканні хтось грав на піаніно, досить непогано грав, знизу долинав веселий дитячий сміх.
Він дивився на бібліотеку котра розкинулася перед його поглядом. Література різного штибу. Переважно класична і сучасна.
Ці книги нагадали йому діда. Той затятий букініст, мав такі речі що навіть досвідчені колекціонери вили від заздрощів.
Встав підійшов до книг. З верхньої полички взяв доволі важку книгу. В повній темряві ледь зміг прочитати, що то збірка поезій Вітмена. Виникло сильне бажання забрати її з собою. Переборов. Промайнула думка, мов тут почитаю, відразу згадав, світло небажано вмикати. Скривився. Поставив книгу на місце. Вітмен був би якраз під настрій.
Глянув на тіло яке лежало майже по середині кімнати. Чоловік років сорока, спортивної будови, очі розплющені, дивляться в стелю, посеред лобу, цятка як в героїв індійського фільму, червоного кольору.
То був Бойл.
Колишній лягавий який не розумів з першого разу. Коли його Граф погнав з роботи натякаючи аби той не ліз куди його не просять здалося що Бойл послухався. Жив собі як всі, спав у день, бухав, знімав регулярно повій, так само регулярно лікувався у венеролога.
Стандартне життя колишнього фараона.
Але тут треба було йому зв’язатися з Лоском, з тим мудаком котрий думає, що згодом зможе тягатися із самим Графом.
Дурень.
І Лоск і Бойл.
Він ліг на спину біля покійника, почав дивитися в ту саму точку на стелі. Там нічого цікавого не було. Вона йому нагадувала поле зимою. Така ж білосніжна і мовчазна.
Недарма певне коло знайомих, якщо можна так сказати, називають його Романтиком.
Дико закортіло запалити.
Проте не можна, аби не залишати слідів.
Знову на глянув на Бойла, той продовжував дивитися на стелю, можливо там вхід до мертвих, але Романтик його не бачить, що не може не радувати.
Йому не очікувано стало так добре в середині. Лежати біля покійника, дивитися разом з ним в стелю, це те що може заспокоїти розхитані нерви закоханого кіллера.
Важко видихнув. Згадав недавні сон.
Різко піднявся з підлоги, підійшов до стола який розташовувався навпроти вікна, сів , підтягнув до себе увімкнений ноутбук. Відкрив перший ліпший вордівський документ.
Пальці застукали по клавіатурі.
На моніторі почали виникати певні слова, які поступово переходи у візерунок якогось листа чи то замальовки, чи навіть вірша. Як допише буде видно що народив зі своєї власної голови. Він писав зосереджено, здавалося що навіть коли Бойл підніметься і скаже, привіт, Романтик цього не помітить. Обличчя кіллера ставало все червонішим, а очі нагадували дві монетки.
Нарешті завершив.
Все такий вийшов лист.
Пару хвилин мовчки сидів тупо дивлячись в одну точку.
Швидко прочитав написане.
"Можливо наступна пропозиція прозвучить дуже дивно. Напевно вона така і буде. Проте я її все таки озвучу. Я тебе прошу, можна навіть сказати в деякій мірі благаю, припини мені снитися. З’являтися майже кожної ночі до мене за повіки. Разом зі мною подорожувати безмежними трасами американського автобану, ховатися в твоїй квартирі від інфікованих, котрі навіть розмовляти вміють, пити смачне червоне вино на ганку красивого будиночку.
Ти не подумай що мені не до вподоби твої незліченні риси обличчя, твій подих і твої руки, які я вісні відчуваю найчіткіше. Навіть навпаки. Я просто не можу витримати цю подвійність. Насправді ми дуже далеко, а там в середині близько немов хмари і небо. І мені важко з цим змиритись. Зупинись. Хоча б на одну ніч. Хай навіть я побачу неможливі жахіття що розірвуть мене навпіл.
Напевно сни, все що нас єднає. Раз ти мені написала, мов не можеш заснути, мучить безсоння. Через це ти виглядаєш втомлено і почуваєш себе не комфортно. Я тоді сказав, що беру це безсоння на себе. Ти спи, а я буду писати черговий непотріб, вбивати черговий непотріб і водночас оберігати твій сон…
Я навіть не знаю, як я спромігся на цей лист. Напевно це мій великий подвиг, бо так звик вже не висказувати справжнє, а співпереживати вигадці у свої творах і не тільки. Навіть в буденній мові. Настільки просто і важко водночас.
Я дуже чітко бачу той момент коли ти читатимеш цей лист. В свої кімнаті під улюблену класичну музику попиваючи м’ятний чай. Від здивування він ледь не розливається на постіль. Не можеш зрозуміти чому я це пишу. Адже ніяких натяків ти від мене начебто і не отримувала, а тут така лірика. Ми навіть з тобою не цілувалися.
Є дві ти. Справжня котру я рідко бачу і багато про неї думаю. Моя та яку вигадав для себе створивши можливо навіть міфічний образ, поселивши в своє не існуюче життя двох, що закохано тримаються за руки.
Тому я напевно себе в чергове змушу, те чого не робив раніше, купити тобі подарунок. На згадку. Бо такі листи спалюють, а попелом посипають кактуси.”
Більш менш залишився задоволеним. Хоча місцями Романтику здалося що написане сопливе.
Він ніколи не писав відразу, коли бурлили в його організмі певні почуття. Намагався їх спочатку впорядкувати в голові, а потім вже перенести на папір. Цього разу він не дотримався свого правила.
Він розумів що помешкання жертви не сильне вдале місце для передачі своїх душевних поривів, але нічого зуміти з собою не зміг. Далі терпіти ті емоції та слова котрі кипіли в його грудях немов смола в казанку, було вже не можливо.
Одним порухом руки стер написане. Глянув на Бойла.
- Бувай, - попрощався з господарем.
Вийшов з квартири, потім з під’їзду, та не поспішаючи рушив.
Вирішив йти додому пішки. Хотів налюбуватися зимою. Вона швидко доторкнулася своєю холодною рукою до його щік. Романтик відчув полегшення. Здалося він з нею цього сезону точно потоваришує.
Дерева були закутані в білі снігові плащі, на котрих гралися відблиски будинків. Де-ні-де пробігав самотній пес, зорі рухалися у невідомому напрямку, місяць спокійно висів на небі, немов повішаний на ешафоті.
Він дістав з кишені поліетеленовий кульок в якому був пістолет з глушником та гільза, кинув його в кучугуру снігу.
Романтик вийшов на дорогу. Автівок та їхнього брудного світла фар ніде не було. Спокійно пішов серединою дороги. Він відчував сон та спокій інших людей якій витікав з будинків немов молоко з порваного пакета.
Нарешті можна запалити.
Як добре.
Він йшов повільно не поспішаючи. Зима йшла поряд з ним здавалося вона простягнула йому руку. Він взяв її. І тепер ідуть двоє закоханих.
Коли він підійшов до будинку не захотів відпускати її руку. Довго стояв біля під’їзду. Палив.
Але потім все таки вирішив піти додому, до того брехливого тепла.
Він швидко піднявся сходами, жив на другому поверсі, підійшов до дверей, витягнув ключі. Застиг.
У квартирі хтось був.
Романтик свердлив поглядом двері. Напевно хлопці Лоска.
Сто відсотків. Вслуховувався здавалося у суцільну непроникну тишу.
Ледь помітно посміхнувся. Він міг легко назвати всіх непрошених гостей його помешкання.
Перший – Борк. Двадцятилітній амбал, гора м’язів та ложка мозку.
Другий – Файл. Цей вже більш розумніший, але нічого особливого, просто доволі непоганий виконавець.
Третій – Бінго. Доволі хитрий гад, найнебезпечніший їз цієї компанії, в місті говорили що він воював десь в Азії, напевно Лоск, поставив його головним.
Він знав що легко з ними справиться, і вже був готовий відчинити двері, як задумався.
Там у помешканні його чекають, троє вбивць, з якими він легко впорається, але на улиці його чекає зима, та котра його сьогодні зрозуміла як ніхто інший. Залишалося зробити простий вибір, чи відчинити двері і дати жару тим виродкам, чи повернутися до прогулянки з цією холодною жінкою.
