«Хотів я створити вірші,
На обличчя моє старе не схожі.
Перша вишня цвіте!»
(Басьо)
Я переглянув фільм «Застава Ілліча» («Мені двадцять років») (1963) режисера Марлена Хуциєва пізно – тільки зараз. Тоді як треба було подивитися цей фільм ще у шістдесяті роки. Але це сталося не по моїй вині. Подивитися цей фільм в ті роки – до відносного послаблення тиску на культуру комуністичного режиму було нереально. Фільм виходив на екрани довго і тяжко – його критикували і не сприймали офіційні кола, потім нарешті пустили, але цензура фільм нещадно порізала і змінила назву. Багато епізодів режисеру довелось перезнімати заново. Його показали кілька разів на екранах і поклали на поличку. Фільм потрапив під негласну заборону – офіційно він був дозволений, але був не канонічним. Його не лаяли – його замовчували. Його не забороняли – його просто не показували. Точніше фільм перестали показувати. Хотіли забути. Один із авторів сценарію фільму – Геннадій Шпаліков покінчив життя самогубством. Чи то довели, чи то він просто зрозумів, що в цій країні йому працювати просто неможливо… Фільм став легендою – про нього говорили, сперечалися на кафедрах і кухнях, навколо фільму точились дискусії. Особливо серед тих, хто його не бачив, а тільки про нього чув.
На перший погляд цей остракізм фільму абсолютно незрозумілий – фільм виглядає як зразок яскраво зробленої комуністичної пропаганди. Совкового патріотизму. При цьому фільм справді є твором мистецтва – високого мистецтва. А це поєднання дуже рідкісне. Як правило, у кіномистецтві тих років фільм – якщо пропагандистський то тупий і примітивний, якщо високохудожній, то далекий від офіційної ідеології. Тут же – небачене поєднання – ні до, ні після цього. І раптом таке несприйняття з боку партійного керівництва на найвищому рівні. Заперечення себе. Своєї ж ідеології. Дивно. Але насправді все пояснюється просто. Фільм (будь-який!) не можна розглядати відірвано від контексту епохи. А в той час опозиція до правлячого режиму, протидія тоталітарній машині існувала у формі комуністичної опозиції – інколи фронди, інколи справжньої опозиції. Мовляв, комунізм будують але неправильно. Не такий комунізм як треба. Перекручують Маркса і Леніна. Правляча партійна еліта, мовляв, зрадила ідеалам комунізму, думає тільки про себе і про владу. А народ перетворює в своїх рабів. Не випадково у 1962 році в місті Новочеркаську мирну демонстрацію робітників, які йшли під червоними прапорами і портретами Леніна розстріляли. Кількість жертв і досі точно невідома. І вся «вина» робітників полягала лише в тому, що вони вимагали хліба, молока, м’яса, підвищення зарплати. А тут у фільмі (через рік після тих знакових подій) по вулицях сучасної Москви ідуть революційні матроси. Влада тут побачила мало не як заклик до нової революції. У ті роки влада (сама комуністична) боялася комуністичної опозиції більше ніж білої. Недарма звинувачення в «троцькізмі» та «опортунізмі» були найстрашнішими звинуваченнями – мовляв ти червоний, але не наш. Значить ворог. Це були останні роки комуністичної фронди та комуністичної опозиції. Дуже скоро опозиція і фронда могли бути тільки відверто антикомуністичні і навіть не рожеві.
При більш детальному і уважному аналізі фільму випливає багато цікавих речей і думок. Це тільки на перший погляд автори замиловуються совком і хрущовками, потворне зображають як прекрасне, бо нічого кращого не бачили. Насправді фільм лежить в площині неореалізму. І аж ніяк не вписується в шаблони антиестетичного «соціалістичного реалізму». Це свого роду перенесення «італійської весни» на інший ґрунт. Звичайно, такий саджанець прижитися не міг. Клімат не той. Тай не поливали… Але автори фільму ще цього не знали. Це була епоха відлиги – епоха надій. Надій на те, що людині буде нарешті дозволено самовиражатися хоча б в рамках дозволеного. Це ми знаємо, що цим надіям не судилося збутися, Марлен не став совітським Федеріко. Але вони ще того не знали – вони сподівалися.
Епоха, час, люди тут справді зображені реалістично, без прикрас та ідеалізацій властивим мистецтву тодішньої совдепії. Совок зображений совком – сірим потворним світом – ніяким. І люди в цій сірості пробують будувати повітряний замок – з нічого. Зі слів і спілкування, з віршів і музики. Це вже було сміливо, це вже був виклик. Фільм іноді сприймається як документальний. І частково він таким і був – у фільмі чимало документальних кадрів – зокрема, епізоди поетичного вечора у Політехніці. Власне, це фільму і не могли пробачити, і саме це цензура вирізала в першу чергу – кадри з Вознесенським, Євтушенко, Андрієм Тарковським і голосами поетів-шістдесятників, піснями Булата Окуджави, які звучали за кадром. Ні до, ні після того неможливо було уявити поетичні вечори, які збирали б велетенські зали людей, які прийшли послухати вірші – за власним бажанням, без оголошень і реклами, просто почувши, що таке буде. У ті роки це було всім – і можливістю почути справжню поезію, а не ідеологічно стерильну нісенітницю – офіційно дозволену, спробою знайти відповіді на питання, яких все більше виникало в головах, навіть своєрідним негласним протестом проти маразмів дійсності. І цензура цього пробачити не могла. Совітська цензура взагалі не пробачала неофіційності, власної думки, самовираження. Власного пояснення чогось (особливо якщо це стосувалось суспільства) – все мало співпадати з «лінією партії» крок вправо, крок вліво прирівнювався до зради. А тут автори самостійно вирішують питання, що таке патріотизм і для чого жити. Крамола… Сподіваюсь, якщо Ви захочете подивитися цей фільм, то Вам трапиться в мережі саме не порізана цензурою версія.
Герої фільму за їх же словами «намагаються бути щасливими», але в них нічого не виходить. І не тому, що щастя ефемерне. Намагаються знайти себе. І знову ж таки безуспішно. Герої зіштовхуються з тим, що світ в якому вони живуть став лицемірним і цинічним. На словах всі підтримують партію і комунізм, але в душі їм глибоко начхати на ті ідеали – оточуючі героїв люди думають про матеріальний добробут і розваги. Звичка несерйозно відноситись до ідеологічних догм переросла у них в звичку до всього відноситись несерйозно. Нівелюються не тільки «комуністичні ідеали», але і ідеали взагалі. І герої фільму відчувають себе чужими і глибоко самотніми в цьому світі цинізму. У них наростає внутрішній протест. Який не може ще вилитись в форму відкритої боротьби з системою. Герої досі живуть в світі ілюзій – мовляв хибна не ідея комунізму, а те як її втілюють в життя. Герої приречені в своєму світі ілюзій – мають загинути або ілюзії або герої. Але вони ще не знають про це. У них збільшується кількість запитань на які немає відповіді. У пошуках цих відповідей вони навіть звертаються до потойбічного світу – спілкуються з душами померлих. Ну де, коли ще в чисто «совітському» кінематографі можливий був такий сеанс спіритизму?! Але відповіді вони не знаходять і там. Фільм завершується розривом героя з сучасниками – для нього вони чужі. Герой не знаходить себе в цьому світі. Мусить продовжувати розбудовувати світ своїх фантазій все глибше відриваючись від дійсності. Судячи по всьому йому пощастило – він не збожеволів.
У фільмі з’являються образи і слова немислимі для тодішнього «соцреалізму» - герой говорить про тридцять сьомий рік і про те що він не може «ставитись до цього року несерйозно», висловлює бажання набити морду типовому гебістському стукачу, який підозрює колегу в нелояльності до влади тільки тому, що він «щось не договорює» і намагається завербувати героя фільму в якості «сексота» - «сєкрєтного сотрудника КГБ». При цьому стукач бачить крамолу не в тому, що людина говорить, а в тому, що людина про щось мовчить. Ну де ще яв якому фільмі тих років це показано?!
Це останній комуністичний фільм. Потім комуністичних фільмів вже не знімали. Бо той низькопробний ширпотреб про перевиконання плану бригадою бетонників не можна назвати фільмом – твором мистецтва. Такі «фільми» - ідеологічну нісенітницю - робили виключно заради зарплати, нещирими були і режисери, і артисти. Вони не вірили в те що говорили – а це відчувається. Або фільми знімали високохудожні, але антикомуністичні – і це теж було видно неозброєним оком. Фільм нібито про громадянську війну і червоних комісарів, але в фільмі явна апологія білого руху і білих офіцерів. Або такі натяки і підтексти, що просто дивуєшся, як цензура це не помітила і пропустила. Наприклад, серіал «Сімнадцять миттєвостей весни» - там під виглядом фашистської Німеччини зображено Совітський Союз, під виглядом гестапо – КГБ. Це легко вгадувалося. Крім апології західного способу життя.
Отож не дивно, чому фільм «Мені двадцять років» став таким популярним серед фрондуючої інтелігенції тих років, свого роду символом «відлиги» - це фільм в якому люди сподівалися, що жахіття сталінізму назавжди відійшли в минуле, що маразми сьогодення тимчасові. По суті цей фільм – етюд. Останній етюд відлиги.
