Перед Великоднем Галина й сама б пішла на вечірню, та мала Настуня марудила, не дала вночі навіть оком звести. Затим втомлена жінка випровадила Петра, свого чоловіка. Спорядила, як то кажуть, на всю, наклала повний кошик, щоб люди знали ґаздиню: пасочку поклала, кільце ковбаски, крашанок кілька, шинки печеної шматок, коржиків пригорщі дві, про сіль і масло, не забула. Випровадила чоловіка за двері. А сама, ледь до ліжка додибала й як підкошена впала. Дай думає, хоч на хвилинку здрімну. І ніби в провалля якесь впала, в той сон. Здавалося, нічого вже не зможе пробудити зморену, молоду жінку й тільки крик грудної дитини вихопив її із сновиддя.
- У-а-а, у-а-а! ! ! – розірвало її сновидіння. Галина, ще не пролупавшись як слід, погойдала колиску. Та маленька донечка не змовкала. Жінка встала й взяла на руки немовля.
- Мокренька, зараз мама тебе покормить й в сухеньке сповиє.
Галина розстібнула пазуху й вийняла молоді налиті перса, натиснула пальцями сосок, зцідивши в кварту перше молоко, й дала цицьку донечці. Та жадібно накинулася на їжу.
- Зголодніла маленька? – Галина витерла хустинкою заплакані очі донечки. – Зараз, зараз, маленька поїсть і будемо спатки. Вранці татко із церкви прийде й буде з Настею гратися. Улі - люлі.
В сусідній кімнаті рипнула долівка й Галина почула кроки.
- «Що за дурня? – подумала, вкладаючи донечку в ліжко. – Там же хвора свекруха лежить, яка вже третій рік не підводиться після інсульту».
- Що то втомлена людина, верзеться всяке.., - вимовила вголос сама до себе, але, про всяк випадок, перехрестилася. Кроки, на хвильку стихли, а згодом почулися вже з іншої кімнати. Галина завмерла, сонливість наче рукою зняло, кров шалено загупала в скронях. Коли рипіння в сусідній кімнаті втихомирилося, жінка набралася сміливості й підійшла до засклених дверей. Довго прислухувалася, а потім визирнула в коридор. Нікого. Навшпиньках підійшла до свекрушиної кімнати. Двері відчинені, через розсунуту гардину приміщення освітлювало місячне проміння. В його тьмяному світлі Галина побачила, що ліжко, на якому спала її свекруха, пусте. Молода жінка остовпіла. Холодом обдало плечі й спиною пробігли дрижаки. Галина потерла очі, потім боляче вщипнула себе за литку. Ні, вона не спить.
- Де ж Лідія Іванівна? Чого я боюся дурна, може вона скотилася під час сну? – Галина рішуче зайшла до кімнати й нахилившись, тихо покликала:
- Лідіє Іванівно, ви не забилися?
У відповідь тиша. Переборюючи страх жінка підійшла ближче, стала навколішки й зазирнула під ліжко. Ніде нікого. Оглянулася, стримуючи дрижаки, що пробіглися тілом. Нікогісінько.
- Світло! – Кішкою кинулася до вимикача. Клацнула, ніби затвором на гвинтівці. Залита яскравим світлом кімната була безлюдною.
- Боже святий! Невже я забула замкнути двері й хтось…– обпеклася тяжким здогадом Галина. Вона побігла коридором до баби Одарки, свекрушиної матері, що спала в кімнаті навпроти.
- Бабцю, бабуню! Лідія Іванівна зникла! – вже не пошепки, а в повен голос гукнула Галина. Невістка вхопила бабу за ноги, щоб розбудити, але рука відчула могильний холод. Молода жінка ще механічно труснула кілька разів холодне тіло й відсахнулася. Неймовірний жах вхопив її за горло крижаними руками. Галина, ніби відбиваючись від нього, шарпонулася й вискочила з бабиної кімнати. З дитячої почулося схлипування Настуньки. Молода мати тигрицею метнулася до неї, вихопила із ліжечка притисла до грудей.
« Куди бігти, як рятуватися, кого кликати на поміч?» - жінка, в розпачі, бігала по кімнаті з дитиною на руках й похапцем накидаючи на себе якісь речі.
- Стій! – Галина зупинилася вже біля дверей. – Дочечка тільки одужала після простуди, а тепер пробіжусь по холоді, знову владжу. Залишити тут, а самій бігти за поміччю? Ні! – мало не викрикнула Галина й ще дужче притиснула немовля. Материна тривога передалася й на дитинку й вона розплакалася.
- Цить, дочечко, кровинко моя, цить, - Галина шептала малій на вушко й бігала по кімнаті. Так навшпиньках носилася кімнатою, поки донечка не заснула. Коли мала стихла, мати забилася із немовлям в куток і принишкла. В могильній тишині почулося знову: рип-рип. Галина зіщулилася й стала молитися.
- Божечку мій, спаси! Присвятая Діво, заступнице змилуйся! Якщо хтось по мою душечку, то хай візьме, але хай не чіпає моєї дочечки!.. – так шептала потрісканими губами, а сама не зводила погляду із дверей. Звідти, то затихало, то посилювалося рипіння. Після довгого моторошного очікування, Галина вирішила – буде боротися. Їй би тільки до комірки пробратися, а там макогін, рогачі, коцюба, а з такою зброєю вона ще повоює. Не довго думаючи, Галина закутала сплячу доньку в кофтину й поклала за диваном, щоб лихо не знайшло. Сама ж прошмигнула до дверей, прилипла спиною до стіни, й шусть в комірчину. Ось він, макогін, вхопила… й мало не збила із ніг свекруху.
Макогін випав із рук Галини й з грюкотом покотився підлогою. В тишині, гуркіт видався громом. Жінка, гикаючи, сіла на ватяних ногах, там де й стояла. Лідія Іванівна, повернута до неї спиною, щось перебирала на поличках. Коли до ніг Галини знову повернулася слухняність, вона піднялася й позадкувала в коридор. Чоловікова мати не звертала на неї жодної уваги, а продовжувала порядкувати. Галина метнулася до своєї кімнати й підперла стільцем двері. Відсапуючись прислухалася: тихо, тільки шурхіт з комірчини.
- Господи, скоріш би ранок! – видихнула й заглянула до Настуні.
Дівчинка рівно посапувала. Молода жінка, нащось, перехрестила дитятко. Далі Галина підійшла до письмового стола, порилася в шухлядці, знайшла ікону, яку їй подарувала мати й притулила до дверей. Ніби та іконка мала захистити їх обох від невідомої сили. А за дверима коїлося щось незрозуміле: шурхіт, шкряботіння, скрипучі кроки. За хвилю все затихло.
Галина була не з боязких, тому перечекавши трохи, зняла барикаду й визирнула в коридор. Простоволоса свекруха стояла, як і раніше, в кутку відчиненої комірчини.
Переборюючи страх, Галина вийшла й звіддалік прошепотіла.
- Мамо, ви щось шукаєте?
Свекруха не відповіла, а тільки стала знову ритися на полиці.
- Лідіє Іванівно, може, ви ляжете! – вже більш рішуче вимовила невістка. Знову ніякої реакції. Тоді підійшла й, трясучись як в пропасниці, взяла свекруху за руку.
- Ходіть, я вам постелила!
Та, як мала дитина, слухняно подріботіла за Галиною. Скляні очі, здається не бачили невістки, а блукали кімнатою. Галина вклала свекруху в ліжко, накрила ковдрою. Витерла із чола холодний піт і хутчіш до донечки. Спить.
- Дякувати Богу, одну вложила. – З сусідньої кімнати почулося хропіння свекрухи. - А, небіщиця? – промайнуло в голові. – Нічого, до ранку полежить, - зітхнула втомлено, скрутилася за диваном калачиком, біля донечки й задрімала. Прокинулася коли розвидніло. На порозі хтось грюкав чобітьми. Галина зірвалася сполоханою птахою, глянула в вікно. Петро обтрушував налиплу до взуття глину. Зраділа, кинулася йому назустріч, мало не вибивши кошика із свяченим.
- Петре, Петрусю! Я думала тебе не діждуся! – Впала на груди чоловіку.
- Чого ти, я ж не міг прийти раніше – всеношна. – Попестив жінку по голові, поставив кіш на лаву й став роздягатися.
- Знаєш, твоя мати сьогодні вночі стала ходити.
- Диви, яке диво, а я за неї в церкві молився. Йдемо до неї! – зрадів чоловік й направився до кімнати матері, та Галина його зупинила.
- Здається, в неї трохи … - помовчала й додала, - щось із розумом. Може від того, що баба померли.
Петро зблід і сів на лавку, замалим не зім’явши кошика із паскою.
В той час, двері з бабиної кімнати скрипнули.
- Що Петро із всеношної прийшов? Зараз вберуся й будемо снідати, – через шпарину почувся старечий голос. Галина зомліла й гепнулася на лавку біля свого чоловіка, аж крашанки в кошику попідскакували.
***
Після тієї ночі бабця ще зустріла не один Великдень, а свекруха, навіть після кількарічного лікування, так і не змогла самостійно ходити.
