«Доброго ранку, найрідніша мені людино! Сьогодні я прокинулася у дивному настрої. Сонце кидало яскраві промінчики у вікно, наповнюючи мою кімнату кольоровими зайчиками, а мої думки – не пояснюваним жалем. Чому жалем? Тому що я прокидаюся без тебе. Вкотре. Я не дихаю тобі у вухо, і зовсім забула, як це робиш ти, ледь чутно посапуючи та посміхаючись кутиками губ. Прости мені, мій любий, за те, що ти так раптово зник з мого життя…»
«Моя рука намагається відшукати твою, щоб зігрітися…
Моє тіло щоночі вже місяцями набирає форму твого тіла, чітко пам’ятаючи рідні вигини…»
«Запізнюючись на останню пару, я бігла по бруківці, часто спотикаючись через високі підбори. Звична справа, я ж спотикаюся майже завжди і майже всюди. Але коли був ти, мені ставало байдуже до своєї розхитаної осі, бо ти завжди підтримував, тримав та підіймав. І ніколи не злився і не сміявся з такого - от дивного мого недоліку. А сьогодні… Сьогодні я відчула себе до болю самотньою і безпорадною перед світом, львівськими незручними вулицями та власними ногами. Я зупинилася. Місто сміялося сонцем, гомоном та будинками, як завжди - всі кудись спішили. Я стояла, часто кліпаючи, щоб не допустити сліз до обличчя і не розмазати туш по щоках. Серце заболіло споминами, душа провалилася в минуле, все єство хотіло тебе. Не тільки як опори на бруківці – як опори на подальше життя, яке так помітно проходить повз мене…»
«Хочу вибачитись за мовчання мобільного, за перейменування «коханий» на твоє ім’я у телефонній книзі, за всі дрібниці, що тебе забрали. За всі дрібниці, що зробила не я… Усе звичне і до молекул рідне в одну миттєвість перетворилося у ніщо тишиною твого голосу. Як гучно кричить тиша у хвилини одинокості, моєї одинокості в пустій кімнаті з безбарвним відбитком рамки на стіні, де колись красувалося наше радісне фото, а тепер лишився тільки замкнутий квадрат, наче шрам – печатка минулого щастя. Я не хочу на неї дивитися, бо вона нагадує про тебе. Та з тієї ж причини я на неї дивлюся…»
«Коханий, я хворію. Я захворіла тобою два роки тому і не можу вилікуватись. Чи не хочу? Я досі чекаю твого повернення, а тебе вже сімдесят чотири дні немає. Я починаю божеволіти не від самотності – від тебе…"
«Зараз о пів на шосту годину ранку. Не можу заснути вже кілька годин, багато годин. Намагалася, але твій образ, завжди присутній у кімнаті, аж надто матеріалізувався сьогодні. Мені страшно від думки, що цей образ ніколи не зникне з моєї підсвідомості. Я випробувала всі види почуттєво – емоційних гумок – не діє. Навпаки, вони лише закріплюють тебе у пам’яті, точніше підводячи контур…»
«Я змінила стиль одягу, обрізала волосся і викинула речі, пов’язані з тобою найменшими дрібницями. Таке рішення я прийняла дуже спонтанно, про що, чесно кажучи, трішки жалію. Хоча розум впевнено твердить про правильність вчинку. Не залишилося нічого, що би нагадувало про тебе. Та ні… Залишилося найважливіше – спогади. З ними розпрощатися не так легко, як з предметами. Мені не стало легше. Мені не стало гірше. Мені – ніяк. Було, є і буде…»
«Кожній людині Бог «назначає» половинку. Але він не дає жодних вказівок, як втримати її. Кажуть, що любові досить, щоб ні за що не хвилюватися. Неправда. Любові замало для того, щоб дві істоти прожили разом все життя. Рано чи пізно в ідеально прораховану конструкцію «він + вона + любов» вклинюється щось четверте. З першого погляду непомітне чи неважливе, з часом воно вбиває гармонію. Ідеальність починає прогнивати. І гниє доти, доки слабший не припиняє процес. Єдиний вихід – піти? Залишити все на Боже провидіння – нехай догниває? Нехай зі всім справляється сильніший? Адже сильніший – завжди більше закоханий? Я не хотіла бути сильнішою. Ти подарував мені такий титул. Гіршого покарання за мою любов годі було видумати…»
«Щодня я пишу тобі. Пишу все те, що не можу сказати, бо немає сенсу. Тоді поясни мені, в чому він, цей сенс, якщо не в любові? Я мушу жити для тебе. По – іншому я не вмію. І не можу. І не хочу…»
«Тікати! Ця думка з’явилася в мені раптово, коли на вулиці, зовсім випадково, я побачила тебе. Ти переходив сусідню вулицю і не помітив мене. А я хотіла випаруватися… Або бігти, бігти, бігти… Туди, де тебе ніколи не могло би бути. Цієї миті мільярди думок заполонили мій мозок, кінцівки затрусилися, в роті пересохло. Жахливі відчуття. Огидні. Я просто тебе відпустила. Не знаю, скільки ще після тебе я стояла, прилипнувши підошвами до асфальту. Люди проходили повз мене, забираючи з собою відчуття часу і виміру. Вони рухалися паралельно, перпендикулярно чи за течією. А ти перейшов на іншу орбіту…»
«Не впевнена, чи рада, що наші долі існують у спільному світі…»
«Не можу забути твій облік біля світлофора. Мені ставало легше – і от знову ти… Навіщо нагадування? Чи Бог намагається доказати мені, що потрібно боротися із внутрішніми демонами, бо фізично присутні вони завжди існуватимуть поруч?..»
«Пишу обривками думок, але цілісністю почуттів. Тільки тут, на папері, я ще досі з тобою. Я – твоя… Кожною буквою…»
«Вперше не знаю, що писати тобі… Не знаходжу слів. Невже вони закінчилися? А в них моя любов. Сиджу на лавці у центрі міста, час від часу відриваючи погляд від чистого аркуша, щоб зловити останні теплі промені осіннього сонця. Я не перестала тішитися сонцю, що надзвичайно мене здивувало і вивело з рівноваги, адже думала, що ніщо, окрім твого погляду, радості більше не приноситиме. Можливо, тому закінчилися слова? Ясний день, мої квітчасті колготи, гамір міста… І туман у голові, бо я не можу роз’яснити сама собі почуття, що мене наповнюють. Я обожнюю світ. Але тебе я обожнюю більше…»
«Сотворений пару років тому ідеал, доповнений з часом лише божественними начинками. Такий існує у кожного? Чи я остаточно збожеволіла? Це не ідеал. Це ідол, якому я натхненно поклоняюся і приношу в жертву свою душу…»
«Вечір… Бокал вина… Не один… Не перший… І не останній… Тишина… Зневіра… Пустота… Одна доля на краю власного світу… Баланс природного та істеричного…»
«Весь день присвятила собі. Гуляла, їла солодку вату і пила кока – колу. Дві години стояла на Високому Замку, вивчаючи монументальність Львова. Наче бачила ці краєвиди вперше. Чи востаннє? Задумалась над тим, що Високий Замок – найкраще місце для смерті. Смерть, вища за банальність будинкового міста з його примітивними проблемами осучаснення. Ренесанс – ренесансом, але Високий Замок – поза епохами. Чи понад? Мені подобалось, як вітер розвіває залишки волосся на моїй голові або заглушує муркотіння закоханих пар, що стояли поруч. Шкода, що ці мури ніколи не тримали нас разом. Напевне, ми не доросли до такого блаженства – відчувати себе над світом. Але чому? Усі пари в першу чергу йдуть на Високий Замок. А ми ходили всюди, тільки не туди. Ми – інші? Чи ти – не той, з ким я повинна насолодитися вічністю…»
«Сто діб я – половина. Що ще сказати? Про що ще помовчати?...»
«Я - не твоя. Я не належу нікому, навіть собі, навіть Богові. Усвідомлення, повне трагізму. Мене є за що любити! Чому ж ти не любиш мене? Я ненавиджу долю за те, що зробила тебе моєю частиною, а потім нагло її забрала. За що? Я – звичайна, все у мені звичайне. Я ніколи і нікому не бажала зла, але мене покарано. Покарано тобою. Цю покару я нестиму вічно…»
«Зранку мене знудило від сновидінь про тебе. Потім ще півгодини я блювала тобою. Ти виходив із мене з болючою жорстокістю. Не роби так більше. Я не хочу, щоб ти з мене йшов…»
«Мені подобаються мої пальці. Мені подобається моє волосся. Мені подобається мій стиль одягу. Мені подобаються мої ноги. Мені подобається мій почерк. Та я ненавиджу себе, що втратила з життя найцінніше – тебе. Навіщо тоді мені здалися оті сподоби? Без тебе вони нецінні…»
«Якби світ відчував силу мого болю, його би розірвало на шматки. Чому досі не розірвало мою душу? Я очікую цього, бо очікувати чогось іншого немає натхнення…»
«Я стояла біля фонтана, коли хлинула злива. Дехто ховався під парасольками, дехто шукав сухого місця під дахами чи балконами центральних вулиць. Я спостерігала, як небесна вода змішується із земною та тече стрімкими потоками до заритої Полтви. Я не люблю парасольок. Ти знав про це, тому завжди мав напоготові свою, велику, що надійно зберігала нас від забаганок погоди. У Львові неможливо жити без парасольок. А я живу і не скаржусь. Але не в тому суть. Ми любили дощ. І не метушилися, коли перші сльози Бога гатили по наших черепах. Ми сміялись і насолоджувались кожною таємничою хвилиною, ковтаючи із жадністю миті безмежного щастя та дивного хвилювання. Не знаю, чи плакала сьогодні, адже вода все одно стікала по щоках… Раптово відчула біль, який наскрізь пронизав тіло та паралізував рухи. Я стояла, промокла до нитки і байдужа до холоду, хоч зуби цокотіли голосно. Дощ більше не приносив щастя. Він приносив відчай…»
«Відкрила твою сторінку «В контактах». У приступі емоцій я видалила тебе зі списку друзів і свідомо уникала переглядів з моменту, коли востаннє побачила твою спину і потилицю. Зараз ти дозволив бачити сторінку не лише своїм друзям… Дивно, досі ти ніколи так не чинив… Заболіло десь усередині настільки міцно, що віддало масштабною блискавкою у пульсі. У тебе відбулися колосальні зміни. В день розірвання наших стосунків красувалося у графі «сімейний стан» примітивне «в активному пошуку», а в статусі – «я вільний». Тепер у тебе появилася дівчина. Не знаю, справжня чи ілюзійна, але мені боляче було прочитати це. Я ледь повернулася до тями. Стільки місяців, днів, годин, хвилин, секунд, наносекунд… Безконечно затяжних… Дякувати гордості, я не принижувалася опісля розлуки, за що сьогодні надзвичайно вдячна тій самій гордості. Хоч я страждала тобою, боліла тобою, все робила тобою…»
«Дощовий ранок. Небо плаче замість мене. Бо я виплакала ліміт, призначений для тебе. Все. Немає сліз. Немає болю. Залишилася тільки гнітюча пустка і роз’їдаюча цю пустку образа за те, що ти забрав кусень моєї молодості. Салат з почуттів, що вбивали мене, змінився другою стравою – теж гіркою, але гострішою через те, що я змушена була пережити завдяки твоїй нелюбові…»
«Хаос. Лише хаос до кінця не укладених думок та слів. Я змінила траєкторію руху помислів, а доля вирішила знову завдати нищівного удару. Навіщо? Щоб посміятися, розвеселити себе, бо нудним стало життя? Я довела усі свої теореми, які ж сама і видумала для мінімального внутрішнього заспокоєння та умиротворення. І тут… Ти… Жорстокий поворот, доле, надто жорстокий для мене. Ти знову зустрівся на моєму шляху. На тій самій вулиці, що минулого разу. Було би простіше, коли б ти мене не помітив. Я пережила це одного разу, змогла би пережити і тепер. Та ні! Заблизько ти стояв, щоб не бачити. Віддаю належне за те, що не проігнорував. Ти мило посміхнувся своєю коронною посмішкою і коротко привітався. А що зробила я? Витріщила очі, розкрила рота. Сили та здоровий глузд змовилися покинути мене у цей драматичний момент. І таке буває… Весь день думала про зустріч, бо не думати – не виходило. Не дивно… Я люблю тебе… І ненавиджу… В однаковому співвідношенні…»
«Не знаю, з чого починати… Тому почну з головного. Прокинулася зранку у незмінному вже місяцями настрої. Вимкнула будильник. На мобільному відкрила папку з непрочитаними СМС. Один конвертик. Думала, що від мами, бо окрім неї та найкращих друзів, ніхто мені не пише. Зазвичай. Виявилося, це – конвертик, якого так вперто очікувало моє серце, звісточка від тебе. Моєму подиву не було меж. Якби я не лежала, то, напевне, зомліла би. «Доброго ранку. Як складається твоє життя?» Банально. Та скільки разів я її перечитувала? Сотні… Коротке запитання з мільйонними варіантами відповідей. Уже вечір. Я досі не відповіла. А чи потрібно?..»
«Третій день я не виходжу з квартири. Сиджу за столом із відкритою кришкою телефону і мільярдний раз перечитую твоє повідомлення, намагаючись знайти (чи придумати?) зашифровані між словами підтексти, наповнені чимось більшим, аніж буденністю. Мільярд перший: розчарування. Усе. Кінець. Набридло. Ніяких смислів. Стандарт. Не відповідаю. Ігнорування – найкращий метод помсти. Живи, як жив до п’ятниці. І я житиму за тією ж схемою із своїми чудесними теоремами напівбожевільного існування…»
«О ці неймовірні сучасні технології, які колись я так боготворила, виступили сьогодні проти моєї спокійної стабільності самобичування. Не відбулося реакцій на телефонне повідомлення, отже, автоматично ти переніс його у всесвітню мережу. Тобто, ти його натхненно шпурнув у мій світ. Забери назад – і перше, і друге! І сам зникни! Бо я тебе зникну! Звідусіль і навіки!..»
«Ти щиро думаєш, що я можу відповісти тобі? А на яку відповідь ти очікуєш? Невже я повинна зізнатися, що весь період без тебе матеріального я жила тобою духовним? Чи обрати легший варіант і збрехати, що в мене все прекрасно, що я забула про твою з’яву в моєму житті, що нічого особливого не відбулося, що я тільки видумала твій ідеал, як кінечну станцію любові? Не знаходжу відповідей, і відповіді настирно не хочуть шукати мене. Нехай так і буде. Це – найкращий варіант, бо я не шукаю спілкування з тобою – не залишилося ні сил, ні слів, які би я знову могла присвятити тобі. Досить того, що я пишу тут…»
«Я все одно тебе люблю… Я люблю тебе! Обожнюю і боготворю, але не зізнаюся ніколи, що в моїй душі та в моєму серці. Іди від мене… Без тебе я тобі вірніша…»
«Знаєш, іноді хочеться, стоячи на балконі четвертого поверху, кинутися вниз, щоб зупинитися нарешті думати. Але в Бога я вірю більше, ніж у тебе, тому не кидаюся…»
«Не пиши мені, будь ласка. Не треба. Мені й без того важко жити. Я не мучу себе. Я лишень існую. Ти не прийдеш до мене, то ж я стараюся жити без тебе. Так, ти пишеш дурні примітивні СМС. Але це все, на що ти здатен заради мене! Я знаю це, тому що я знаю тебе…»
«Сьогодні я сказала собі, якщо ти напишеш мені увосьме – я відповім. Чесно кажучи, я не сподівалася, що ти дотерпиш до восьмого повідомлення… Але ти написав… Знову запитав про моє життя. Традиційно… Тепер я мучу себе, що відповісти, адже тепер відповісти змушена…»
«Добре… Я відповіла тільки «добре». Добре, коли добре… Це – краще, аніж будь – яка інша відповідь. Чи не так?..»
«Мене розриває від почуттів. Розриває на трильйони частин, кожна з яких – твоя і лише твоя. Я плачу, я заливаю біль алкоголем, а картинки споминів затуманюю сигаретним димом. Але ти не зникаєш, не йдеш, не прощаєшся… Я терплю, я надіюся, що скоро все мине. А воно не минає. Я хочу, щоб ти пам’ятав про мене, як про найпрекрасніше, що відбулося в твоєму житті. Я хочу, щоб ти любив і мучився так, як люблю і мучуся я…»
«Я сильна? Хіба ж я сильна? Коли б’юся насамоті головою об стіну, замість того, щоб виказати хоч чимось свій біль перед оточуючими? Коли плачу ночами в подушку, а наранок приклеюю штучну усмішку і виходжу до світу? Коли пишу абсурдні слова тут, звертаючись до тебе, а на парах спокійно розповідаю про нестачу питної води в Єгипті чи Ізраїлі? Коли сто разів вдень переглядаю твої сторінки в соціальних мережах, а на своїй записую щасливі статуси? Коли Земля крутиться навколо тебе, а я вперто переконую себе, що насправді я – головний персонаж моєї історії? Краще вбий мене, аніж я житиму тобою…»
«Хіба ж це нормально: сидіти серед ночі перед настільною лампою, гризти нігті, плакати і писати для тебе думки, про існування яких ти не будеш знати ніколи?..»
«Навіщо я прокидаюся зранку, одягаюся у найкращий одяг, роблю макіяж і виходжу на вулицю з високо піднятою головою? Для того, щоб десь там, у центрі величного Львова, біля одного з тисячі світлофорів зустріти тебе – другу половинку моєї сутності, яка випадково загубилася у сірій масі велелюдного мегаполісу…»
«Найнебезпечніший стан – це стан повного штилю. Нехай сперечаються зі мною усі філософи світу, які напружено стверджують, що спокій – це термін, синонімічний до щастя. Але я намагаюся розповісти не про спокій у загальноприйнятому розумінні, а про безодню, де немає нічого. Це стан, коли протягом дня я спілкуюся тільки із власним відображенням у дзеркалі, а про існування мобільного телефону майже не пам’ятаю. У кімнаті – я, ноутбук із стандартним набором джава – ігр, книги, зачитані до потертості сотнями разів, вивчена напам’ять збірка лірики Ліни Костенко і багато їжі. Невже люди набирають лишні кілограми від самотності? Обурлива причина… Бо це означає, що на планеті – мільйони самотніх людей. Чому ж вони не знаходять один одного?..»
«Нічогісінько не відбувається. Тишина… Тільки час від часу чутно, як гримають масивні двері, випускаючи людей з під’їзду. Значить, інші живуть, ходять, відчувають… А я існую, сиджу – лежу, а в душі – безконечна пустка…»
«Друзі – це добре, сім’я – теж… Вони тримають мене на поверхні. Завдяки їм я ще борсаюся, не йду на дно. А дивно… Той камінь, що придавив мою душу, давно би мав потягти мене вглиб. Навіть не залишаючи опісля бульбашок повітря…»
«Готуючи сніданок, я подумала над тим, що схожа на каструлю. От є місткість. Пуста. Набираємо у неї бруд. Коли вона переповнена, залишається два виходи: або змінювати посудину, або виливати набране і наповнювати знову. Одна лише проблема у другому випадку: окрім того, що стікає в каструлю новий бруд, вона не відмивається від залишків попереднього набирання. Ось так і живу…»
«Нарешті… Дивлячись пустим поглядом на зламану розетку, плакала під чудодійно заспокійливий голос Андреа Бочеллі…»
«Напевне, моє «добре» тебе стовідсотково заспокоїло. Ні єдиного словечка більше від тебе не дочекалася. Зрештою, якось жила ті півроку без твоїх слів, тому нічого особливого не відбулося…»
«У Львові стільки вулиць. І лише одна поєднує нас. У Львові стільки людей. І тільки ти мені потрібен значно більше від кисню. Хто у цьому винен? Чи взагалі це – провина? Та коли від цього страждають люди? Страждаю я? Так. Я мучусь. Вимучую сама себе, викручую болем. Нагло, вперто, рухаючись вперед, не помічаючи перешкод…»
«Хочу, хочу, хочу! Хочу написати тобі листа… Хочу, обнявшись, стояти у проході пустого трамваю… Хочу дивитися, як ти спиш… Хочу розказувати тобі про свій день і слухати, як ти розповідаєш про свій… Хочу варити для тебе борщ… Хочу народити тобі сина… Хочу знати, що через п’ятдесят років, сидячи перед телевізором, збоку сидітимеш ти. І я з впевненістю зможу зізнатися, що понад усе на світі я любила любити тебе. Так просто хочеться затишку…»
«У твій День народження я нічого тут не писала, тихо поповнюючи рахунки смутку в серці усними роздумами. Жодного слова на честь празника. Стільки часу без тебе… Який тоді це празник? Це – день жалоби. Минають дні, біжать, як спринтер, течуть, як дощові краплі по гладкій віконній шибі. Таке враження, ніби змагаються у першості за швидкість домчання до цілі. А ціль – то яка?.. Не надто приємно осмислювати те, що, можливо, цей важливий день ти проводиш у товаристві іншої... Може, вона любить міцну чорну каву і музику у стилі «електро», як любиш ти? Я ж завжди була іншою, адже надавала перевагу солодкому чаю та легендарному Джону Бон Джові. Зі своїми меланхолійними настроями я часто не встигала за ритмами твого життя. І зовсім туди, у це життя, не пасувала, як не пасував вибілений колір шкіри Майклу Джексону. О Господи, які ми різні! Та саме такого тебе я любила і люблю досі…»
«Чи занадто гіперболізована гордість, чи банальний людський страх?.. А може, свідоме уникання проблем або рефлекторний захист від повторення минулого відчаю?.. Зрештою, ні одна з причин не задовольняє мене і не заспокоює… Я шукаю вирішення тільки серцем, завжди так робила. Кажуть мудрі люди, що це не повністю правильно, але по – іншому я жити не вмію. Так, від цього сильніше болить, майже нестерпно, але це завжди по – справжньому…»
«У мене таке ж серце, як у всіх. Воно – червоне, сильне, повне крові. А головне – воно б’ється, проганяючи літри пурпурової рідини та вистукуючи нескінченну кількість вже витрачених секунд, які не повернути, які не зупинити… Виникає жаль не за втратою дорогоцінного часу, а за тим, що цей час прожитий не з тобою. Інакше він би не був зіпсутим намарно…»
«Темрява… Запах кави від ароматизованої свічки… Запах, що досі нагадує про тебе… Нікому і ніколи не побажаю так гостро відчувати самотність. Прагнути стати потрібною, але не ставати. Прагнути зірвати всесвіт любов’ю, але не зривати. Прагнути прокричати, проплакати, але не кричати і не плакати. Обійняти та розцілувати, але не обнімати і не цілувати. Чи буває важче..?»
«Задихаюсь… Господи, я задихаюсь! Я не можу більше терпіти! Немає сил… Немає ніскілечки… Великий круглий нуль… Ніщо… Бездна…»
«Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? Йшов дощ… Я стрімголов мчала на пари, не взявши з собою парасолі. Перебігаючи одну за одною вулички, не звертала уваги на світ. А світ вирішив нагадати про себе, направивши одне малесеньке авто на величезну калюжу. Що ж… Для мене така пригода була не першою і, на жаль, не останньою. Я вже звикла, що час від часу мене таврують автівки калюжною водою. Також звикла, що оточуючі зазвичай не звертають на мене уваги у таких ситуаціях. Але ти звернув… Появившись нізвідки (бо я на правду не знаю, звідки), ти простягнув мені пачку салфеток і посміхнувся… Те, що відбулося зі мною в цю мить, певно, і називають любов’ю з першого погляду…»
«Я більше ніколи не складу докупи всіх шматків від розшарпаної душі. Уся закривавлена, вона немічно штовхається між оболонками тіла, щоб вирватися назовні. Але це неможливо. Вона замкнена у тілі допоки я дихаю, допоки я живу…»
«Доля забрала від мене тебе, але залишила все інше – таке не варте хоча би твоєї волосини. Чому не навпаки? Я хочу помінятися! Я хочу назад твою любов і наших триста сімдесят днів неба!..»
«Я завжди поспішала жити, отримувати все вчасно, а у вісімнадцять навіть розробила схему досягнень на п’ятилітку. Печальний досвід, бо зі всього переліку у мене є тільки диплом. І той припадає пилом в одній із шухляд письмового столу. Ось такі вони, парадокси буденності…»
«Літо. Спека. Сонце. Розгублені туристи. Пригнічені львів’яни. Поспіх. Гудки трамваїв. Традиційний скрипаль на Площі Ринок. Метушливі діти. Аромат львівської кави. Польсько – німецько – англійсько – російські говірки. Бруківка. Леви. Лавки. Все як завжди. Нічого нового у пропахлому древністю місті. Такому рідному, але такому вже далекому. Здавалося б, воно рухається на зустріч новим епохам, а я зупинилася, залишившись у «вчора» назавжди…»
«Прагну до діалогів, бо монологи уже осточортіли. Сама до себе, з собою, для себе… Весь альтруїзм розчиняється, як шипучка у стакані. Тільки не лікує, а вбиває у корні залишки доброти. Хочу ділити на два, та у кімнаті лише напівбожевільна молода самітниця, безнадійно зіпсута минулим…»
«Я часто замислююся над тим, чи полюбили би ми один одного, зустрівшись в інший час? Напевне, такі питання задає кожен, хто втратив любов… Завжди знаходиться безліч «якщо», які більшою або меншою мірою приносять норму заспокоєння для пошуків когось наступного. Я теж знайшла такі «якщо», та заспокоєння опісля недостатньо навіть для того, щоб почати забувати тебе…»
«Сьогодні сортувала фотографії і випадково натрапила на наші відображення в одному квадраті знімка – усміхнені, щасливі, впевнені у тодішній хвилині. Ти міцно обнімав мене, притискаючи до грудей. Ми ловили запах літа і спокою, гріючись під сонцем на жовтих скалах брудної річки. Ти казав, що любиш. Я вірила у правдивість кожного вимовленого слова і мріяла, що, нарешті, все може стати кращим, аніж було до тебе…»
«Я любила тебе до втрати свідомості. Я не уявляла, що можуть існувати такі почуття. Мені не ставали важливими твої недоліки, але я переставала жити без твого дихання, погляду, усмішки, поруху… Я вміла любити, чорт забирай! Я вміла любити тебе! Інших я любити не вмію…»
«Знову той світлофор, байдужа до чужих страждань залізяка… Я побачила тебе випадково: неуважний чоловік зліва штовхнув мене у плече, і я рефлекторно повернулася, щоб поглянути йому услід. Та неслухняний погляд «зловив» тебе, такого прекрасного у світлі тепла. Такий рідний, такий мій… Я хотіла побігти до тебе, міцно обійняти і забути, що я існую, що Львів живе, що світ не спить, а планета продовжує крутитися. Я стояла і дивилася, люблячи тебе поглядом, посеред широкого асфальту нашого спільного міста, доки не засвистіли автівки звуками сирен. В одну миттєвість, таку неважливу для оточуючих, я опустила голову і напружено – швидко направилася до тротуару, а ти підняв погляд до мене – тої, котра ненавмисно привернула увагу. Я встигла побачити це. Ти встиг упізнати мене. Тому наступні кілька секунд я надіялася, що хтось вхопить мене за руку і зупинить швидкість мого утікання. Цим «кимось» мав бути ти… МУСІВ бути ти… Я так довго вірила у це…»
