Я часто падаю. Вивихаю ноги-руки, набиваю синці. Колись після кожного падіння мені ставало обідно, я жаліла себе, не могла придумати, чому такі ситуації відбуваються зі мною настільки часто. А потім я зрозуміла, що мушу звикнути до такого недоліку, жити з ним, як інші люди живуть зі своїми. Знаєте, якось легше стало... Хоч середня кількість синців за місяць не зменшилася. До чого я веду? Та до того, що людина з часом приймає за належне усе неналежне. Така вже наша сутність - адаптуватися, робити себе сильнішими, а можливо, твердішими, злішими, прагматичними, цинічними і т.п.
Кожному з нас доля посилає стільки випробувань, скільки ми всилі подолати та перейти. Але виникає таке враження, що вона вважає мене не слабкою жінкою, а настипницею Ахілеса. Я не нарікаю. Та хочеться зупинитися хоч на хвилину щось комусь доказувати, встигати у кілька місць одночасно, не забувати імена людей, вивчати вищу математику, відповідати на телефонні дзвінки, писати книжки, пояснювати очевидне, прибирати в кімнаті, готувати істи, фарбувати волосся, кожного ранку наносити косметику і вибирати одяг. Мрію на тиждень замкнутися в квартирі, дивитися дурнуваті американські фільми, які не викликатимуть у мене достойних думок, пити каву у незмірених літрах і дуже багато їсти.
Найбільша таємниця для мене - це страждання через любов. Для чого? Кому то треба, врешті-решт? Мені подобається дружити з хлопцями, а любити їх-занадто боляче... Тим більше, я міцно сумніваюся в тому, що хто-небудь коли-небудь зможе викликати в мені ті почуття, які романтики характеризують терміном "кохання". Не сприймаю я тих всіх романтичних приколів. Більше схиляюся до принципу "прийшов, побачив, переміг". Але сьогодні чоловіки розуміють цей вислів дещо по-іншому, аніж я... Вони не вміють перемагати, зупиняючись на півслові, півподиху, півпочуття. А я хочу, щоб мене перемогли!
Та якби я не вірила у те, що нічого вічного не існує, серце мислить відмінними від розуму категоріями. Тому нестерпно боляче, коли я відчуваю присутність хлопця всіма фібрами душі, але сказати нічого не можу. Я ховаюся за дурними жартами, іншими людьми, униканнями та замиканнями... Хоча до божевілля хочу заховатися за ним! І де тут логіка? Так, це минеться, бо завжди миналося... Але, блін, навіть я хочу, щоб нарешті прийшов такий, який більше не піде!
