Не знаю, чи колись зможу осягнути всю глибину ваших помислів. З багатством уяви в мене ніколи не виникало проблем, але ви невпинно продовжуєте мене дивувати. Щодня, щохвилини, щомиті. Признатися чесно, мене такі розклади починають до істерик дратувати! А ви в курсі, що найважливіше для нас, жінок, відчувати себе потрібними? І якщо ви це знаєте, то, вибачте, звичайно, але для характеристики вас, як людей, в голову лізуть тільки нецензурні слова, яких я, на жаль, не використовую у своєму лексиконі. Цікаво, чи сподобалося би вам схоже ставлення від нас? Закладаюся на мільйон баксів, що ні. І не потрібно шукати виправдань на захист, практика наявно підтверджує усі теореми. Якщо хтось з вас дивним чином подумав, що не схожий на більшість і має унікальний талант не завдавати болю, то нехай не тішить себе ефимерними ілюзіями. Таких нема.
Пару днів тому один друг сказав, що я - феміністка. Дозволю собі делікатні заперечення та уточнення. Феміністки чоловіків не люблять, а я, чорт вас забирай, люблю! Просто моє ставлення, під натиском досвіду, зазнало деяких метаморфоз. Любов - найпростіше з почуттів, найлегше і найчудесніше. Таке воно для кожної з нас. Чому ж ви ніяк не можете його приймати таким? В чому проблема?
Знаєте, чому ми пишемо чи дзвонимо вам, коли напиваємося? Тому, що в такому стані притуплюється біль, і гордість видається не такою важливою. Ми робимо те, що ви повинні тверезими: намагаємося повернути/знайти близькість, відкрити першими почуття, виплеснути біль плачем або криком... Бо ви мовчите, зникаєте, віддаляєтеся, ніяк не коментуючи, не пояснюючи, не ставлячи крапок. А коли крапку не поставлено, ми надіємося. І надіємося до останнього.
З попередніх стосунків ми пам"ятаємо тільки хороше, а погане трансформуємо у досвід, що, впринципі, також не погано. Коли я згадую минуле, то в першу чергу виринають яскраво-кольорові картинки: двадцятихвилинне мовчання у напівпустому трамваї, фотографування на скелі під шум невпинної річки, лежання на асфальті, заплітання косичок, прогулянка на всю ніч, найдовша у світі СМС-переписка, традиція щомісячного перегляду найтупішого фільму, мандарини на Миколая, турецький чай... Це - ланцюг, яким ми живимося, а дехто - живе ним. І десь там, на запиленому дні серця, тьмяно будоражать згадки про сльози, очікування наступного дзвінка чи повідомлення, синці, депресії та приниження. Такі спомини роблять нас сильнішими. З кожним наступним ми ростемо, міцнішаємо, але ні в якому разі не перестаємо любити. Просто стає набагато важче відкритися, повірити та довіритися. І все... А ви не намагаєтеся розуміти, не намагаєтесь змінити думку про вас, не намагаєтесь полюбити нас ТАКИМИ! Тоді знову все починається спочатку... А коли ж уже щастя?..
Адже я йду не тому, що хочу скоріше від тебе піти, а тому, що хочу залишити шось до наступного разу...
Я не сплю з тобою на першому чи навіть на двадцятому побаченні не тому, що ти мене не приваблюєш сексуально, а тому, що хочу повністю бути готовою до того, щоб подарувати тобі всю себе, бо це для мене важливо...
Я не пишу або не дзвоню тобі першою не тому, що забула, а тому, що хочу отримати першу звісточку від тебе, хоча би зрідка, щоб відчути себе жінкою, потрібною тобі...
Я роблю час від часу дурниці чи говорю дивні слова не тому, що я тупа дура, а тому, що настільки сильно розпирає від емоцій, що більше нічого в голову не лізе... Ну... Тут є ще одне пояснення, загальніше, яке конкретно і не пояснює нічого: ми можемо робити дурниці без причин, пояснень і не чекаємо від них наслідків... Їх треба ігнорувати...
Чоловіки, нас не потрібно розуміти, нас потрібно любити такими, якими ми є. Просто не робіть нам боляче... Тоді все буде пучком і для нас, і для вас:)
